Лялька-мотанка і коржики: історія порятунку під час Голодомору, що закінчилася коханням

Родина Сокоринських: мати Катерина (ліворуч), батько Сергій (праворуч), старша донька Валентина (вгорі по центру)

Ця історія могла б залишитись нерозказаною, якби не бажання людини, яка сама пережила Голодомор, дізнатись про ті темні часи якомога більше. Ця людина український письменник та політв'язень радянських таборів Олесь Бердник. Одного разу він запитав у тестя про його дитинство і дізнався те, про що у родині дружини не говорили десятиліттями.

Сергію було лише шість, коли через свавілля радянської влади його родина залишила рідний дім на Вінничині.

«Тікайте з дітьми, тому що ввечері чи вранці до вас прийдуть забирати все майно. І вас заберуть», – із такими словами одного дня у 1932 році до його батька – Гната Сокоринського, – прийшли знайомі.

Родина була заможною, тож чоловік зрозумів: його будуть розкуркулювати одним із перших.

Часу на роздуми не було. На збори також. Поспіхом Гнат узяв своїх чотирьох молодших дітей, дружину і вирушив у дорогу. Так вони опинились у селі Ропотуха біля Умані.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Розбий горщики з їжею, зруйнуй піч, вижени з хати»: сповідь розкуркулювача

На новому місці життя сім’ї кардинально змінилось: тепер у них фактично нічого не було. Жити доводилось у коморі з дровами, якими Гнат топив у місцевій школі, їжі не вистачало…

«Як підеш до школи, дивися, у кого найбільша торба, з тим і сідай за парту», – сказала одного дня малому Сергію мати.

Вона сподівалась, що у такій торбі може бути їжа, її сина чимось пригостять і хоч так він трохи поїсть.

Хлопчик послухався маминих слів, але, не дочекавшись поки йому щось запропонує однокласниця, сам поліз до неї у торбу. І здивувався. Адже замість їжі знайшов там … ляльку-мотанку.

«Дивіться! Катя ходить до школи з лялькою», – закричав він на увесь клас і голосно засміявся.

Це настільки зачепило дівчинку, що, прийшовши додому, вона гірко заплакала.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Убиті Голодомором: реальна кількість жертв та докази штучності

Побачивши сльози, мама поцікавилась, що сталось. А, коли дізналась причину, все зрозуміла.

«Не засмучуйся. Він, мабуть, був голодний і їжу у тебе шукав. Давай я тобі даватиму до школи по два коржики: ти один залишатимеш собі, а іншим його пригощатимеш?», – запропонувала вона Каті.

Дівчинка погодилась. Так малий Сергій зміг пережити голодні часи.

Разом із Катею він провчися п’ять років. А далі разом з родиною він повернувся у рідне село на Вінниччині. Невдовзі розпочалась війна.

Минуло ще кілька років перш, ніж Сергій знову зустрів Катю. Вона його одразу впізнала.

«А я тебе пам’ятаю. Я тебе коржиками пригощала у школі», – сказала йому.

Лише через кілька десятиліть їхня донька випадково дізналася цю історію.

Валентина Скоринська-Бердник

«У дитинстві я не чула про цю історію: чи не хотіли, чи боялися згадувати. Мабуть, я б її і не почула, якби не мій допитливий чоловік. Я вийшла заміж і ми приїхали у село до батьків. Як письменник і як людина, яка сама пережила Голодомор, мій чоловік почав розпитувати мого батька про історію родини. І тільки тоді я почула цю історію», – пригадує Валентина Сокоринська-Бердник – друга дружина українського письменника-фантаста та політв'язня радянських таборів Олеся Бердника.

А ось, як він сам згадував про ті жахливі часи: «Село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра. Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги.

Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно… Мені страшно, я втікаю геть…».

Олесь Бердник пережив тоді великий голод, але його діди – Василь та Трохим, – ні.

Василь (ліворуч) та Трохим (праворуч) – дідусі Олеся Бердника, які померли під час Голодомору 1932-33 років

«Вони в один час відмовилися від їжі: і один, і інший. Це – такий вчинок справжніх чоловіків зберегти своє майбутнє. І той, і інший сказали: «Ми вже нажилися, хай діти поживуть». І один і інший померли приблизно в один час: взимку з 1932 на 1933 рік», – розповідає їхня праонучка Громовиця Бердник.

Сама вона дізналась цю історію, коли була підлітком.

«Коли тато повернувся з таборів, народився молодший брат, це були дуже складні часи: тато ще не відновився на той момент у Спілці письменників, і ми жили досить незаможно (м’яко кажучи). Постійно була одноманітна їжа, а я якраз була у жорсткому підлітковому віці. У якийсь вечір мама зварила капусняк (я його дуже не любила) і я кинула ложку та сказала: «Я це не буду їсти!». Тато тоді спокійно спокійно цю ложку підняв і сказав: «Доню, ти не знаєш, що таке великий голод».І того вечора він усе розповів», – пригадує Громовиця.

Олесь Бердник, Громовиця Бердник (по центру), Валентина Сокоринська-Бердник (праворуч)

На відміну від своєї зведеної сестри Мирослави (доньки Олеся Бердника від першого шлюбу), яка багато років поспіль публічно заперечує Голодомор 1932-1933 років, Громовиця Бердник зберігає сімейні історії про ті важкі часи для її родини.

«90 років минуло, а історія повторюється. Тоді нас і нашу ідентичність хотіли знищити Голодом, а зараз у нас забирають світло, яке в наш час є життям, тому що без електрики неможливо жити. Фактично зараз нас убивають так само, як і 90 років тому», – каже вона.

І додає: українці нині мають «зробити все для того, щоб така історія більше ніколи не повторитись».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 93% українців вважають, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу – соцопитування

ВІДЕОСВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ

СТАЛІНСЬКА СПЕЦОПЕРАЦІЯ – РОЗКУРКУЛЕННЯ