Ця історія могла б залишитись нерозказаною, якби не бажання людини, яка сама пережила Голодомор, дізнатись про ті темні часи якомога більше. Ця людина – український письменник та політв'язень радянських таборів Олесь Бердник. Одного разу він запитав у тестя про його дитинство і дізнався те, про що у родині дружини не говорили десятиліттями.
Сергію було лише шість, коли через свавілля радянської влади його родина залишила рідний дім на Вінничині.
«Тікайте з дітьми, тому що ввечері чи вранці до вас прийдуть забирати все майно. І вас заберуть», – із такими словами одного дня у 1932 році до його батька – Гната Сокоринського, – прийшли знайомі.
Родина була заможною, тож чоловік зрозумів: його будуть розкуркулювати одним із перших.
Часу на роздуми не було. На збори також. Поспіхом Гнат узяв своїх чотирьох молодших дітей, дружину і вирушив у дорогу. Так вони опинились у селі Ропотуха біля Умані.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Розбий горщики з їжею, зруйнуй піч, вижени з хати»: сповідь розкуркулювачаНа новому місці життя сім’ї кардинально змінилось: тепер у них фактично нічого не було. Жити доводилось у коморі з дровами, якими Гнат топив у місцевій школі, їжі не вистачало…
«Як підеш до школи, дивися, у кого найбільша торба, з тим і сідай за парту», – сказала одного дня малому Сергію мати.
Вона сподівалась, що у такій торбі може бути їжа, її сина чимось пригостять і хоч так він трохи поїсть.
Хлопчик послухався маминих слів, але, не дочекавшись поки йому щось запропонує однокласниця, сам поліз до неї у торбу. І здивувався. Адже замість їжі знайшов там … ляльку-мотанку.
«Дивіться! Катя ходить до школи з лялькою», – закричав він на увесь клас і голосно засміявся.
Це настільки зачепило дівчинку, що, прийшовши додому, вона гірко заплакала.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Убиті Голодомором: реальна кількість жертв та докази штучностіПобачивши сльози, мама поцікавилась, що сталось. А, коли дізналась причину, все зрозуміла.
«Не засмучуйся. Він, мабуть, був голодний і їжу у тебе шукав. Давай я тобі даватиму до школи по два коржики: ти один залишатимеш собі, а іншим його пригощатимеш?», – запропонувала вона Каті.
Дівчинка погодилась. Так малий Сергій зміг пережити голодні часи.
Разом із Катею він провчися п’ять років. А далі разом з родиною він повернувся у рідне село на Вінниччині. Невдовзі розпочалась війна.
Минуло ще кілька років перш, ніж Сергій знову зустрів Катю. Вона його одразу впізнала.
«А я тебе пам’ятаю. Я тебе коржиками пригощала у школі», – сказала йому.
Лише через кілька десятиліть їхня донька випадково дізналася цю історію.
Валентина Скоринська-Бердник
«У дитинстві я не чула про цю історію: чи не хотіли, чи боялися згадувати. Мабуть, я б її і не почула, якби не мій допитливий чоловік. Я вийшла заміж і ми приїхали у село до батьків. Як письменник і як людина, яка сама пережила Голодомор, мій чоловік почав розпитувати мого батька про історію родини. І тільки тоді я почула цю історію», – пригадує Валентина Сокоринська-Бердник – друга дружина українського письменника-фантаста та політв'язня радянських таборів Олеся Бердника.
А ось, як він сам згадував про ті жахливі часи: «Село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра. Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги.
Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно… Мені страшно, я втікаю геть…».
Олесь Бердник пережив тоді великий голод, але його діди – Василь та Трохим, – ні.
Василь (ліворуч) та Трохим (праворуч) – дідусі Олеся Бердника, які померли під час Голодомору 1932-33 років
«Вони в один час відмовилися від їжі: і один, і інший. Це – такий вчинок справжніх чоловіків зберегти своє майбутнє. І той, і інший сказали: «Ми вже нажилися, хай діти поживуть». І один і інший померли приблизно в один час: взимку з 1932 на 1933 рік», – розповідає їхня праонучка Громовиця Бердник.
Сама вона дізналась цю історію, коли була підлітком.
«Коли тато повернувся з таборів, народився молодший брат, це були дуже складні часи: тато ще не відновився на той момент у Спілці письменників, і ми жили досить незаможно (м’яко кажучи). Постійно була одноманітна їжа, а я якраз була у жорсткому підлітковому віці. У якийсь вечір мама зварила капусняк (я його дуже не любила) і я кинула ложку та сказала: «Я це не буду їсти!». Тато тоді спокійно спокійно цю ложку підняв і сказав: «Доню, ти не знаєш, що таке великий голод».І того вечора він усе розповів», – пригадує Громовиця.
Олесь Бердник, Громовиця Бердник (по центру), Валентина Сокоринська-Бердник (праворуч)
На відміну від своєї зведеної сестри Мирослави (доньки Олеся Бердника від першого шлюбу), яка багато років поспіль публічно заперечує Голодомор 1932-1933 років, Громовиця Бердник зберігає сімейні історії про ті важкі часи для її родини.
«90 років минуло, а історія повторюється. Тоді нас і нашу ідентичність хотіли знищити Голодом, а зараз у нас забирають світло, яке в наш час є життям, тому що без електрики неможливо жити. Фактично зараз нас убивають так само, як і 90 років тому», – каже вона.
І додає: українці нині мають «зробити все для того, щоб така історія більше ніколи не повторитись».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 93% українців вважають, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом українського народу – соцопитування