Жителі міста Нью-Йорка, що на Донеччині, розповідають, як живуть з війною на порозі.
Матвій, 17 років
В основному свою продукцію фенольний завод збував у Крим. Тому коли Росія анексувала Крим, економіка Нью-Йорку зазнала сильного удару. Зараз завод працює не на повну потужність, а питання працевлаштування є найбільшою проблемою міста.
Я був ще малим, коли розгорівся конфлікт, тому мало пам'ятаю своє життя до того. Важко уявити, що можна звикнути до життя під час війни, але це саме те, що трапилося з нами.
Чоловік з велосипедом йде вздовж пагорба над Нью-Йорком. На задньому плані – вогні окупованої Горлівки, міста, що контролюється російськими гібридними силами. Ліворуч – Фенольний завод
Найстрашнішим був момент, коли на мою вулицю влучили мінометні снаряди. Я почув їхній гуркіт, але це звучало як обстріл, який ви чуєте зараз. Потім приблизно через п’ять секунд навколо почали вибухати снаряди. Вогні миготіли, все тремтіло, мама й сестра плакали. Мій тато в той час був на роботі. Снаряд влучив у будинок моєї бабусі та повибивав вікна. Сусід загинув. Він у той час сидів у саду, і коли почався обстріл, то побіг до будинку, але снаряд розірвав його.
Я планую поїхати до Харкова здобувати вищу освіту, а потім хочу повернутися сюди, щоб допомогти розвивати місто. Я люблю свій регіон і хочу зробити його кращим. Я знаю, що політика – брудна справа. Але одна з причин, чому я хочу долучитися до неї – щоб змінити ситуацію на краще. Напевно будуть й погані люди, що намагатимуться мене зупинити, але я готовий до цього.
Христина, 28 років
У вересні бойовики атакували місто за допомогою дрона. Я була вдома і чула дзижчання назовні. Та спочатку я не звернула особливої уваги на це, бо дрони тут літають часто. Але цей звук був новий і дуже гучний. Пізніше до салону краси, в якому я працювала, прийшла військова дівчина й розповіла, що то був октокоптер, який скинув бомбу.
Одним із наслідків війни є те, що розвелося багато тварин, оскільки тут заборонено полювання. Ось у цьому парку, де ми зараз стоїмо, можна побачити кроликів, білок, а в навколишніх лісах – навіть оленів. У деякі ліси заборонено ходити через мінні пастки та інші небезпеки, які там чатують.
Час від часу російські гібридні сили глушать радіосигнали українських військових. Це впливає й на наші мобільні телефони, тому іноді ми не можемо ані надіслати повідомлення, ані зателефонувати, навіть коли телефон показує наявність зв'язку.
Скульптура ще радянських часів: дівчинка читає книжку іграшковому ведмедю
У перші дні війни було дуже важко пересуватися. Я навчалася в Горлівці, яка зараз підконтрольна бойовикам. Коли я їздила автобусом, ми перетинали контрольно-пропускні пункти, на яких інколи, поскидавши свої сорочки, стояли п’яні чоловіки з величезними животами. Вони зупиняли машини палками, розмальованими під поліцейські жезли. Це був дуже хаотичний час.
Людей непокоять розмови про вторгнення і дехто запасається гречкою, хлібом, м’ясними консервами. Поки що я думаю, що це просто Путін грає в ігри, намагаючись вибити собі поступки.
Олег, 53 роки
Хто на нас нападе? Україна нікому не потрібна.
Мій брат живе в Донецьку, і зараз через війну ми не бачимося. Всі залишають це місто. Що тут робити молоді? Всі кав’ярні закриті. У нас були не тільки кафе – усе було, але зараз все закрите. Раніше я працював на шахті неподалік, але отримав травму на роботі й втратив зір на одне око. Моя пенсія лише 3000 гривень на місяць. Нам сказали, що отримаємо ще додатково 80 гривень. І що в цьому хорошого? Одна хлібина коштує 23 гривні!
Солдатам, які тут дислокуються, заборонено купувати випивку, тому іноді вони підкидають місцевим жителям трохи грошей, щоб ті їм купили.
Мурал поблизу Нью-Йорка, присвячений шахтарям, проголошує: «Тепло й світло даруємо людям!»
На самому початку конфлікту, коли я працював на шахті, ми з одним молодим робітником вийшли надвір покурити. Снаряд влучив у двері й скло посипалося, мов дощ. Якби ми вийшли перекурити на кілька секунд раніше, хто знає, як би все було. Я знав одну стареньку, яка вийшла в город вирвати щось для борщу. Несправний снаряд із пронизливим звуком влучив їй прямо в голову і вбив її, навіть не розірвавшись.
Колись місто називалося Нью-Йорк, потім було перейменоване. Зараз йому знову повернули цю назву. А для чого? Нічого ж не змінилося, ми так само ходимо, п'ємо самогон. Ми думали, що може Джо Байден нам допоможе, але ніхто нами не цікавиться.
Примітка редакції: Декілька фотографій у цьому сюжеті знято на широкоформатну камеру ФКД виробництва Української РСР 1972 року. Камера надає зображенням підвищене відчуття глибини і, в деяких випадках – візуальні недоліки.