Фіно-угри – пасинки держави російської. Як Москва асимілює корінні народи на теренах РФ?

(Рубрика «Точка зору»)

Днями російські телепропагандисти припустилися кумедної помилки – шеврони з гербом і прапором Удмуртської Республіки (частина Приволзького федерального округу РФ) вони видали за трофейні шеврони «канадських найманців», які ніби воюють у складі ЗСУ. Ймовірно, шеврони ці належали якомусь російському воякові родом з Удмуртії. Таких в Україні загинуло щонайменше 570 осіб.

Прапор Удмуртської Республіки

Утім, цей курйоз унаочнює той факт, що удмурти та інші фіно-угорські народи одні з найбільш упосліджених у сучасній Росії. Їхня суб’єктність, як і їхня символіка, там надто маловпізнавані.

Після новини про «канадсько-удмуртські шеврони» згадалося, як 5 років тому, виступаючи на захист рідної мови, в столиці Удмуртії Іжевську вчинив самоспалення науковець і громадський діяч Альберт Разін.

Альберт Разін, директор Інституту людини Удмуртського державного університету, який біля будівлі Державної ради Удмуртії здійснив самоспалення у 2019 році. Поруч з ним був плакат: «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти»

Але справа в тому, що удмуртські проблеми значною мірою близькі для всіх фіно-угорських народів РФ.

Перерваний зліт

На початку 1920-х років, коли більшовицький режим провадив політику коренізації, фіно-угорські народи здобули свої національні автономії. На їхній основі постало 5 автономних республік: Карельська (в 1940–1956 роках її навіть підвищили до союзної Карело-Фінської РСР), Комі, Марійська, Мордовська і Удмуртська. Як зазначає історик Тері Мартін, «до 1930 року вони встигли створити поважну літературу власними мовами, піднесли відсоток письменних, запровадили рідномовну середню освіту».

Утім, на початку 1930-х по національному становленню фіно-угорських народів радянські спецслужби завдали нищівного удару. В 1932–1933 роках чекісти сфабрикували справу «Союзу визволення фінських народностей».

Чільних діячів науки, культури і письменства – удмуртів, комі, марі, мордвинів – обвинуватили в тому, що вони хотіли відторгнути від СРСР фіно-угорські автономії та створити «Єдину фіно-угорську федерацію під протекторатом Фінляндії».

Також їм інкримінували шпигунство і підготовку терактів. Паралельно розгорталися ще масштабніші репресії проти фінів і карелів. Авжеж, тоді переслідувань зазнали представники культури і науки усіх народів СРСР, навіть російського. Проте маленьким народам від таких ударів було оговтатися значно важче, ніж великим.

Карта приблизного поширення фіно-угорських мов

Загалом, починаючи із другої половини ХХ століття, наявність національних автономій не рятувала фіно-угрів від асиміляції, яка в роки путінського правління стала інтенсивнішою.

* Оскільки автономна Мордовія постала в 1928 році, то для неї наведено дані перепису 1939 року

Як показують дані переписів, за останні без малого 100 років чисельність і здебільшого частка фіно-угорських народів у власних автономіях стала істотно меншою. Хіба що мордви (насправді, за цією назвою ховаються два окремі фіно-угорські народи – ерзя і мокша) стало на якихось 3,02% більше.

Але справа в тому, що Мордовія – один із найбільш депресивних регіонів РФ, де за останні 80 років чисельність населення скоротилася на третину: з 1,188 мільйона до 783,6 тисяч осіб. Тому це дуже незначне збільшення частки на тлі істотного зменшення чисельності.

Національний прапор Карелії

Особливо катастрофічна ситуація в Карелії. Якщо в другій половині 1920-х карели становили більше третини населення власної республіки, а разом з іншими фіно-уграми – вепсами і фінами – 41,55%, то тепер їх усіх разом 6,73%. Тут цілий комплекс причин: довоєнні репресії й депортації, асиміляція, еміграція та депопуляція регіону.

Республіка Карелія (суб'єкт Російської Федерації), що входить до складу Північно-Західного федерального округу. На світлині: Вепський етнографічний музей у селі Шолтозеро, 1992 рік

Як з Інгрії зробили Ленінградську область

Ще одна територія РФ, яка за останні 100 років майже цілковито втратила фіно-угорське населення – Ленінградська область, в основі якої лежить історична Інгерманландія (Інгрія).

Наприкінці ХІХ століття місцеві фіно-угри (фіни, естонці, іжора, водь) становили тут 9,92% населення, а в Санкт-Петербурзі лише 2,69% (але тоді перепис враховував мову спілкування, а не національність). Проте в ході подій 1917–1920 років – революція, громадянська війна, розруха – тут відбувся значний відтік російського населення.

Зокрема, приблизно втричі зменшилося населення Петрограда. Натомість місцеві фіно-угри згуртувалися і почали національно-визвольну боротьбу. Під орудою національних комітетів постали Північно- та Західно-Інгерманландський полки.

В союзі з Естонією та Фінляндією (порозумітися з російськими білогвардійцями було важче) вони воювали проти більшовиків. У 1919–1920 роках на Карельському перешийку існувала республіка Північна Інгрія.

Російський історик і філософ Георгій Федотов про ті часи написав: «Як тікали росіяни зі спорожнілої столиці, раптом заговорила по-фінськи, по-естонськи петербурзька вулиця. І стало лячно: чи не вертається Інгерманландія?... Але ж ні, російська стихія перемогла».

Прапор Інгерманландії

Хоч би як, а за даними перепису 1926 року, фіно-угри становили 20,8% сільського населення Ленінградської губернії (і це при тому, що в 1920 році до Естонії відійшло 13 сіл, де вони становили понад 80% населення). Строкатий національний характер регіону відображає значна кількість створених у роки коренізації національних сільрад.

Таблиця з книжки Тері Мартіна «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки)»

Очевидно, Сталін вважав фінів і карелів потенційно нелояльними. Тому масових арештів і депортацій вони зазнали ще до Великого терору, хоча в 1937–1938 роках чекісти їх теж не оминули увагою. Скажімо, восени 1935 року в ході кампанії по боротьбі з «фінським буржуазним націоналізмом» репресували близько 9 тисяч осіб.

Врешті, на початку німецько-радянської війни, 26 серпня 1941 року, вийшла постанова «Про обов’язкову евакуацію німецького і фінського населення з приміських районів Ленінграда». Насправді, йшлося про депортацію у віддалені райони СРСР. В березні 1942 року цей наказ продублювали. В результаті, депортували понад 44 тисячі осіб, чимало з яких загинули по дорозі.

Не меншою проблемою для ленінградських фіно-угрів стало те, що після війни їм заборонили повертатися! Мовляв, маєте «свою» Карело-Фінську РСР – селіться там. Тому чимало хто, щоб повернутися на батьківщину, змінював документи і видавав себе за росіянина.

Іжорський парадокс та невтішні висновки

Тут згадується іжорський парадокс. Іжора – корінний фіно-угорський народ Інгерманландії (Ленінградська область). За даними переписів, близько 20 років тому в РФ їх було 327 (перепис 2002), а в Україні – 812 (перепис 2001), хоча за даними перепису 1989 року, в УРСР їх було лише 9. Пояснити цей парадокс російські етнографи не змогли, а тому дійшли висновку, що українські статисти нібито помилилися.

Натомість історія народу дає підстави для такої гіпотези: іжора просто зашифрувалися. Справа в тому, що в 1942–1943 роках їх відселили німці й фіни, а після війни радянська влада заборонила повертатися на рідні землі (хоча винні в цьому все одно німецькі й фінські загарбники). Щоби повернутися і не зазнати репресій, іжора масово записувалися росіянами. Схоже, в Росії вони так і не розшифрувалися, а в Україні натомість відчули себе собою. Хоч би як, а за даними перепису 1926-го іжори в Росії було 16,1 тисяч осіб, а за даними 2020–2021 років – лише 210.

Національний прапор Іжори

Зрештою, в скрутні 1990-і роки чимало фінів-інгерманландців, карелів та інших скористалися можливістю виїхати до Фінляндії.

Зараз вепси, водь, іжора, карели, і фіни-інгерманландці визнані «корінними народностями» Ленінградської області, мають фінансовані з бюджету культурні центри, але їхня кількість в населенні регіону становить менше від 0,2%.

Схоже, саме в такому вигляді реліктових аборигенів сучасна Росія воліє бачити й інші «свої» фіно-угорські народи. Або у вигляді російських імперських трофеїв.

Дмитро Шурхало – автор програми «Історична Свобода»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода