«Жодного постановочного кадру»: режисер і «госпітальєр» Євген Тітаренко про фільм, який покажуть на Берлінале

Документальна стрічка «Східний фронт» (Eastern Front) про війну в Україні увійшла до програми цьогорічного Берлінського кінофестивалю. Її презентують на Берлінале 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це – єдиний український фільм, який буде брати в одному двох головних конкурсів фестивалю. Його зняли два режисери – Віталій Манський, який народився в Україні, а зараз живе в Латвії, та Євген Тітаренко з України.

• Тітаренко – відомий як режисер-документаліст своїми стрічками «Війна заради миру», «Дніпро – форпост України», «Евакуація», «Козацькі пісні. Спадщина ЮНЕСКО».
• Тітаренко із 2014-го року також є добровольцем медичного батальйону «Госпітальєри» – працює в «гарячих» точках війни водієм-парамедиком.

Радіо Свобода розпитало у режисера про його перший досвід зйомок кіно у співавторстві, роботу в «Госпітальєрах», бачення війни та перемоги, а також про те, чи збирається він знімати ігрове кіно.

Трейлер стрічки можна подивитися тут

– Євгене, ви у безпеці? Зможемо говорити про мистецтво спокійно?

– Так, можемо.

– Як з’явилася ідея цієї стрічки? Вона ваша чи співрежисера Віталія Манського?

– Зйомки цього фільму розпочалися 24 лютого 2022 року, тоді, коли впали перші бомби. Далі я знімав на тих напрямках, де брав участь у медичній евакуації поранених як водій і парамедик, – це Київська, Харківська та Херсонська кампанії. На якомусь етапі, коли було вже багато зафільмованого, продюсерка Наталія Хазан зв’язалася з Віталієм Манським і запропонувала разом зробити фільм.

Із Віталієм ми знайомі з 2017-го року. Тоді він просував наш фільм «Війна заради миру» в Москві на «Артдокфесті». Тоді, як ви знаєте, в Росії прокотився каток репресій і фільм заборонили до показу.

Я був глибоко зануреним у тему, працював на фронті, тому мені був потрібен співрежисер, дещо віддалений від процесу. Я дуже радий, що ми ось так «знайшлися» з Віталієм і разом створили цей фільм.

Для мене це – перший досвід співрежисерства, як і у Віталія. Нам допомагала ціла група людей, звичайно.

– Як знімали? Які історії були на зйомках?

– Я знімав воєнну частину, а Віталій був режисером того, що знімалося в тилу. Всі зйомки відбувалися в Україні. Моя частина – це війна, військові операції, медична евакуація, все те, що я бачив на власні очі.

Фільм побудований на тому, що п’ятеро побратимів приїздять у тил на хрестини сина одного з героїв. Через них глядач бачить події й на війні, і в тилу. Стрічка відповідає на багато питань, які, можливо, досі незрозумілі для іноземного глядача – як так сталося, що Україна не програла війну за три дні, не здалася, а чинить спротив і робить це досить успішно? Він також показує нашу українську ідентичність.

– Хто ці п’ятеро людей, герої фільму?

– Це мої побратими. Люди з мого батальйону. Люди, з якими я працював у медичній евакуації. Це різні люди, зріз суспільства – хтось із них бізнесмен, хтось – кухар, хтось – водій-далекобійник, хтось – лікар. Це абсолютно різні люди, яких доля і війна звели в одному підрозділі. П’ятий – я сам.

«Субота», «Голова», «Міллер», «Супчик» і я – «Режик», від слова «режисер». Це мій позивний.

Наймолодшому з них – 25 років, найстаршому, тобто мені, – 34.

Євген Тітаренко з побратимами

– У чому була найголовніша складність зйомок? Коли ми з вами говорили влітку, ви казали, що не можете дозволити собі таку розкіш – брати на виїзди камеру або фотоапарат.

– Зйомки велися безпосередньо під час кампаній. Відео було і з відеореєстраторів, і з бодікамер, і з телефона. Фільм триває 98 хвилин, відзнято було – в рази більше. Сотні годин зйомки. І жодного постановочного кадру.

– Знімали під обстрілами?

– Ну а як же… Це ж війна. І обстріли, й інші складні моменти. Все абсолютно реальне.

– Який головний меседж? З якими думками має вийти з кінотеатру глядач – європейський, український?

– Я не можу назвати один конкретний меседж. Кожен глядач буде виносити свою емоцію, бо до кожного глядача є свій ключик. Але мені здається, головна ідея – в усій новітній історії українці ніколи ні на кого не нападали, ми не хочемо воювати, але нам доводиться, у нас немає іншого вибору, як і немає іншого дому. Якраз про це фільм – чому ми не зламалися.

Поки світові лідери міркують, яку нам передавати зброю чи техніку… Мені здається, все просто: якщо ми, українці, закінчимося, їм уже не доведеться міркувати – давати чи не давати літаки, їм доведеться саджати своїх власних дітей в ці літаки і відправляти на фронт. Російська Федерація обов’язково прийде і до них додому – у випадку, якщо Україна програє.

– Але ж кіно про те, що ми не закінчимося?

– Так, не закінчуємося і не закінчимося. Попри щоденні втрати.

– А зараз ви де? Чи займаєтесь медичною евакуацією?

– Я, як і раніше, перебуваю в «Госпітальєрах», Але займаюся не медичною евакуацією, а іншими питаннями. Це – інформаційний фронт, і він дуже важливий для України.

Коли розпочався монтаж фільму, звісно, я вже не був на фронті. Ми монтували один цільний фільм, тому ми монтували разом з Манським, офлайн. Кольорокорекція, зведення звуку – ці всі етапи разом. У нас в партнерах стрічки – Латвія, Чехія і США. Монтаж відбувався в Латвії, а зведення звуку й кольорокорекція – в Чехії.

– Чи можемо говорити про бюджет фільму?

– Я не продюсер і не можу про це говорити. Після Берлінале, думаю, з’явиться ця інформація.

Берлінале – це топовий світовий фестиваль, і участь у конкурсній програмі нашого фільму дуже цінна для України. До того ж фестиваль – це майданчик, де можна спілкуватися з людьми, яким Україна цікава і які можуть щось змінити. Світова прем’єра – 24 лютого.

– Цей рік, з 24-го лютого 2022 року, – він вас змінив? Відбулося якесь переоцінювання цінностей?

– Не можна сказати, що мене змінив цей рік. Ти народився, два роки – ти пам’ятаєш себе дворічним, а потім тобі 20, 30, 50 – ти залишаєшся таким же, як є. Яке може бути переоцінювання цінностей, якщо я беру учать у цих подіях з 2014 року? Мені нічого переоцінювати.

Війна розпочалася не зараз. 2014-го року Російська Федерація вторглася в Крим. Із Сімферополя я виїхав останнім поїздом. Більше потягів не було. Мені не можна туди їздити – я в «розстрільних» списках, мене одразу ж там посадять.

Одне з фото, знятих Євгеном Тітаренком на війні

– Чи могли ще рік тому подумати, що ваша стрічка змагатиметься за «Золотого ведмедя»?

– Рік тому я нічого такого не думав. Щось вдавалося зняти, щось – не вдавалося. Я розумів, що треба знімати, фіксувати – і щось може вийти.

– Хто ваші конкуренти на Берлінале?

– Матеріали відкриті, але я не цікавився, не було часу. Знаю, що там багато ігрових робіт. Є дві основні конкурсні програми Берлінале. У цій конкурсній програмі (Encounters) наш фільм – єдиний український.

– А як ви дізналися, що фільм відібрали на участь? Було радісно?

– Фільм відібрали – це вже дуже приємний момент для мене. Прийшов лист на пошту. Ми не афішували, адже першими про це мають заявити організатори. Та в мене не було такого відчуття: «Вау!». У мене було таке: «Добре». Емоційного сплеску – не було.

– Що допомагає вам не вигоряти під час війни, зокрема як і творчій особистості?

– Доки працював над фільмом, я випав із військових процесів, але у мене на фронті друзі, і я стараюся їм допомагати, чим можу. Є надзавдання. У кожного з нас є надзавдання. Окрім того, що треба вранці просто вставати й щось робити. Вигоряй – не вигоряй, а в нас немає іншого дому, немає іншого варіанту…

– Які творчі плани? Що буде після фестивалю?

– Закінчиться процес з фільмом. Після Берлінале будуть інші фестивалі, потім – прокат, зокрема в Україні.

Ідеї для нових проєктів, звісно, є. Зараз можу лише сказати, що наступний фільм буде також документальним. Документальне кіно має можливість занурювати глядач в реальність, відчути те, що відбувається, відповідати на багато питань. Це його місія, особливо важлива зараз – під час війни.

– Тобто не збираєтеся полишати кінодокументалістику?

– Ніколи не був настільки категоричним. Можливо, колись буде й ігрове кіно. Але зараз – час документалістики.

– Може, побачимо вас ще й на врученні Оскара?

– Все може бути. Чим більше проживемо – тим більше побачимо й зробимо. Тому треба жити.

Довідка

«Східний фронт» – це історія, яка знімалась з 24 лютого 2022 до вересня 2022 року. Герої – українці, які вже не перший раз пішли захищати свою країну. Але окрім війни, в картині зображено тил, де живуть їхні сім’ї.

У фільму два режисери – Євген Тітаренко та Віталій Манський.

Євген Тітаренко, доброволець медичного батальйону «Госпітальєри» 2014-2015 та з лютого 2022-го, відзняв унікальні кадри війни, де і сам перебував, рятуючи поранених: Буча, Ірпінь, Гостомель, Харківська та Херсонська області. Євген – український документаліст, а в цьому фільмі він ще й і один з героїв подій.

Також фільм знімав Віталій Манський – всесвітньо відомий режисер документального кіно, зокрема він фільмував кадри в тилу, в Івано-Франківській області.

Картина знімалась власним коштом української продюсерської компанії «Браха», постпродакшн відбувся за фінансової державної підтримки Латвії, Чехії та США.

Прем’єру заплановано на 24 лютого на 73-му Берлінському кінофестивалі. Картину «Східний фронт» офіційно запрошено до участі у другому за статусом конкурсу міжнародного фестивалю «Берлінале». Фільм буде конкурувати з 14 іншими роботами. Також картину номіновано на Берлінале кращий документальний фільм.

Представляти фільм на кінофестивалі від України буде режисер картини Євген Тітаренко та продюсерка Наталія Хазан.

Після прем’єри на Берлінале планується участь в інших міжнародних фестивалях.

73-й Берлінале триватиме з 16 по 26 лютого. На ньому представлять близько 400 фільмів різних жанрів і форматів.

Український фільм на «Оскарі». «Ми маємо вплинути, щоб діти не потрапляли в ці інституції» – другий режисер Сафаров