Замість олімпійських п'єдесталів – у кадрі назавжди. Фільм чеського режисера про долі українських спортсменів

Лік пішов уже на сотні... українських спортсменів і спортсменок, які загинули від російських снарядів і куль. Дехто з них був елітою українського спорту, дехто міг нею стати, але не встиг. Олімпіада в Парижі відкрила для світу ще одну сторінку для розуміння характеру і масштабів нинішньої війни Росії проти України, а також для розуміння українського спротиву.

Чеський режисер Радан Шпронгл зняв документальний фільм «Характер: спортсмен». Він розповідає про українських спортсменів та про те, як на їхніх долях відбилася війна, яку Росія розв'язала в Україні. Стрічку вже можна подивитися в ефірі каналу «Сьогодні», також ми її скоро викладемо на нашому сайті.

Інтерв'ю з режисером записав телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю Голосу Америки.

Шпронгл розповів, що ідея фільму у нього з'явилася, коли він усвідомив, що багато людей у Європі, зокрема спортивні журналісти, ніяк не могли зрозуміти, чому українські спортсмени на змаганнях відмовляються тиснути руки атлетам із Росії.

Чеський режисер Радан Шпронгл

«Я попросив одного героя записати відео для людей, які не розуміли, що відбувається на цій війні. І в ньому він каже: «Рені, будь ласка, постарайся зрозуміти, я такий самий плавець, як і ти. І поки я тренувався в цьому басейні, до нього потрапила ракета». «Я сподіваюся, що, подивившись фільм, ці люди нарешті усвідомлюють, що війна – це дуже погано, і ціна цієї війни надто висока», – наголошує режисер.

– Коли в Парижі розпочалася літня Олімпіада, багато медіа написали про те, що понад 450 українських спортсменів було вбито під час великої війни. Мені здається, що вперше цю страшну кількість я побачила саме у вашому фільмі. І коли я дивилася на нього, я думала: чому чеського режисера зацікавила ця тема? Як з'явилася ідея фільму та з чого почалася ваша робота над ним?

– Спочатку ми просто мали бажання зробити документальний фільм про Україну. Але таких фільмів за час великої війни вже знято дуже багато, багато тем вже було розкрито, багато думок прозвучало.

І тоді у продюсера з'явилася думка, що напередодні Олімпіади, що наближається, можна було б зробити кіно про українських спортсменів. Але насправді цей фільм не тільки про них. Він – про те, як війна впливає на спорт загалом просто зараз.

Мітинг у Парижі в пам'ять про українських спортсменів, загиблих і вбитих за час війни в Україні. Франція, 13 липня 2024 року

Мені здалося це цікавим, але я сказав, що хочу спробувати зняти це, не показуючи у фільмі солдатів та зброї. І ми поїхали до України.

І була ще одна річ, яку ми помітили, – що дуже багато людей у Чехії, в Європі, наприклад, спортивні журналісти, не розуміли, чому українські спортсмени на різних змаганнях відмовляються тиснути руки атлетам з Росії. Для мене особисто було очевидним, чому вони не хочуть цього робити. Але це питання звучало навіть від спортивних журналістів. І вони справді не могли цього зрозуміти, казали, що це «неспортивно». І нам хотілося поїхати в Україну ще й для того, щоб поставити спортсменам це запитання. І поговорити із сім'ями загиблих атлетів, дізнатися, що вони думають.

Дело Ольги Харлан: за что на чемпионате мира дисквалифицировали украинскую саблистку?

У нашому фільмі є герой, він входить до збірної України зі стрільби з лука. У нього також дуже сумна історія. Він розповів нам, як ще до початку повномасштабної війни він змагався із російськими спортсменами на чемпіонаті Європи, це було буквально за кілька днів до того, як почалася війна. І вони програли. І за протоколом наприкінці вони мали потиснути один одному руки, і вони це зробили. І потім розпочалася війна. І він зрозумів, що шкодує, що це рукостискання було.

Чи можемо ми уявити, як це має бути важко, коли якась країна постійно обстрілює твої рідні міста, твоїх рідних людей, а ти маєш виступити на змаганнях і потім потиснути руку?

– Скільки часу ви провели в Україні, працюючи над цим фільмом? Я знаю, що ви бували в Україні і до цього як військовий кореспондент, але скільки тривали саме зйомки фільму?

– Ми зробили цей документальний фільм дуже швидко. Взагалі, зараз документальне кіно роблять довго: тільки підготовка може займати приблизно рік, поки ви збираєте матеріал. Але ми хотіли встигнути зробити його якнайшвидше, тому що нам було важливо закінчити його до початку Олімпійських ігор. І я дуже радий, що нам вдалося. Напевно, формально це більше спеціальний репортаж про поточні події, аніж документальне кіно.

Самі зйомки тривали 10 днів. Ми спробували об'їхати усю Україну: Львів, Київ, Харків, Дніпро. Ми хотіли поїхати до Одеси, але навіть не намагалися, бо в нас це не вийшло б.

Іншим нашим завданням було – знайти друзів і родичів атлетів, які представляли різні види спорту. Важливо, що не всі з них загинули у боях на передовій. Але ми хотіли максимально повно показати, як впливає війна на все життя в Україні, включаючи спорт. Це загиблі атлети, убиті тренери, зруйновані спортивні об'єкти.

Сотни украинских спортсменов погибли за два с половиной года полномасштабной войны России против Украины

Ми показуємо, що багато спортивних об'єктів в Україні було зруйновано – тому що в російській армії вважали, що там знаходяться військові, або вони просто промахувалися під час ударів.

Мені важко зрозуміти, чому вони цілилися у спортивні об'єкти. Нашим завданням було показати вплив війни на спорт у всій повноті – насамперед тим людям, котрі досі не розуміють, що таке війна. Наприклад, що навіть якщо у вас є дуже обдарований спортсмен, але його тренер загинув, його команда теж не з ним, його тренувальна база розбомблена, як він може показувати хороший результат?

А ще одна з важливих особливостей спорту – у тому, що він поєднує людей, багато людей люблять спорт. І ми сподівалися, що вони побачать наш фільм. І якщо вони не розуміли до цього, що таке війна, то потім вони замисляться, наприклад, про своїх дітей, які ходять у спортивні секції. Не має значення, де вони перебувають – на Заході чи в Росії.

Такі люди, які досі перебувають усередині своєї соціальної бульбашки, є скрізь. Є люди, які повторюють те, що каже Путін. І я сподіваюся, що якщо такі люди побачать наш фільм, вони скажуть: «Так, я теж маю дітей. Тепер я розумію».

– Вони зможуть краще це відчути?

– Так. Вони подумають про своїх дітей або інших близьких, які люблять спорт, займаються спортом і не можуть уявити своє життя без нього. Я сподіваюся, що, глянувши на це, вони нарешті усвідомлюють, що війна – це дуже погано. Це ще одна причина, через яку я хотів зняти цей фільм.

– Ви отримуєте такі реакції? Я знаю, що пройшло кілька показів у Чехії, чи вони наблизили вас до цієї мети?

– У мене є друг, він колишній плавець, займався плаванням все своє життя. В Україні ми знімали плавця Олександра Желтякова (український плавець на спині, чемпіон Європи 2024 року – НВ). Ми записували інтерв'ю на тлі його зруйнованого тренувального басейну у Дніпрі. І він розповідав, як одного разу під час тренування просто туди прилетіла ракета. І як після цього вони намагалися привести там усе до ладу.

Я попросив Олександра записати маленьке відео для мого друга-плавця: він якраз був із тих людей, які не розуміли, що відбувається на цій війні. Це було особисте відео тільки для нього, я його нікому більше не показував.

У ньому Олександр каже: «Рені, будь ласка, постарайся зрозуміти, я такий самий плавець, як і ти. І поки я тренувався в цьому басейні, до нього потрапила ракета. Зрозумій мене, як колега-спортсмен».

І коли мій друг це побачив, він справді зрозумів, наскільки все погано. І тепер він знає, що це необхідно зупинити, ціна цієї війни надто висока.

– Я знаю, що спочатку у вашого фільму була інша назва: «Спорт та війна». Але ви вже сказали, що вам було важливо показати те, що відбувається, не знімаючи бої, солдатів і зброю. І я розумію, чому. Але в цей же час крізь увесь фільм йде паралель: спортсмен, який хоче виграти (або захистити, якщо це командний спорт і він, наприклад, воротар), і військовий, який захищає країну. Як вона виникла? Це підказали ваші герої?

– Розумієте, всі головні герої нашого фільму – мертві. І тільки один залишився живим, він сповнений життям, він з'являється в кінці фільму, так що обов'язково додивіться до фіналу. Але решта героїв загинула. І коли ми спілкувалися з їхніми колегами, тренерами та сім'ями, у розмовах постійно виникала та сама тема: особливий характер спортсменів.

Аліна Перехудова, вундеркінд із важкої атлетики, здобув золото у своїй ваговій категорії на Чемпіонаті України у 2021-му у віці 13 років. Загинула разом з матір'ю під час обстрілу під Маріуполем

Коли ми говоримо про професійного атлета, спорт – це головна річ, якою він займається все своє життя. Це сенс його життя. Абсолютно неважливо при цьому, чи

футболіст він чи скелелаз. І оскільки ця справа його життя, зрозуміло, йому хочеться перемагати: забратися на найвищу гору чи бути першою. Вона чудово підготовлена і хоче вигравати медалі. Така людина просто не може стояти осторонь і спостерігати, як інші йдуть робити щось замість неї. І тоді й вирішує використати свою підготовку для того, щоб захищати країну на передовій.

– Тобто, ви вважаєте, що саме тому серед перших добровольців було так багато атлетів?

– Так. У цьому і є їхній спортивний характер. Це те, що ми знайшли. Коли ми питали родичів наших головних героїв, їхніх батьків, матерів і сестер, як це сталося, чому, вони говорили: «Якщо не я, то хто?» І нам це повторювала половина людей, із якими ми говорили. Буквально одними й тими самими словами.

Половина – тому що частина наших героїв загинула не на передовій, а через ракети, що прилетіли. Троє наших героїв померли, бо опинилися не в той час і не в тому місці... Але про це нам теж було дуже важливо розповісти – що смерть відбувається не лише на передовій, що це відбувається у кожному місті України. На людей постійно падають бомби.

Повертаючись до вашого запитання. Коли одне за одним люди казали нам: «Хто, як не я?», коли всі вони повторювали те саме, я подумав, що в цьому щось є, це важливо, в цьому суть. Навіть зараз, коли я розповідаю про це, мене трясе. І я думаю, що так говорять і думають багато-багато спортсменів.

Важкоатлет Олександр Пєлєшенко (у центрі), заслужений майстер спорту України, дворазовий чемпіон Європи. Пішов воювати в перші дні російського вторгнення і загинув у травні 2024 року

Ми мали всього десять днів на зйомки, ми об'єктивно не могли поговорити з тими атлетами, які на той момент були на фронті. Але я впевнений, що вони б сказали те саме. Це у характері спортсмена.

– Якщо казати відверто, мені було дуже непросто дивитися цей фільм. І деякі мої знайомі з України сказали, що вони теж поки що не готові його дивитися, бо війна триває. Наскільки складним викликом було працювати над цим фільмом?

– Багато людей, яких ми зустріли, пройшли через багато чого. Як і усі сім'ї жертв війни в Україні. Але при цьому вони дуже хотіли віддати належне та вшанувати пам'ять своїх загиблих близьких. І ми могли хоч якось взяти в цьому участь, віддати їм шану.

Але так, звісно, це було дуже тяжко. Коли йдеться про смерть вашої близької людини, члена сім'ї – це завжди важко.

– Одна з ваших героїнь не бере участі в Олімпійських іграх, бо не змогла пройти кваліфікацію через втрату близької людини. Але в кіно вона каже, що в певному сенсі вона рада не бути в Парижі, тому що не може уявити, як зустрічається зі спортсменами з Росії, не кажучи вже про те, щоб потиснути їм руку. І вона розповідає, що коли почалося широкомасштабне вторгнення, вона спробувала зв'язатися зі своїми знайомими спортсменами з Росії, з якими вона щойно бачилася на змаганнях. І вона не отримала від них тієї реакції, на яку розраховувала. І це дуже сильний момент у фільмі. І я думаю, що вона не єдина, хто сказав вам щось таке? Очевидно, спортивне братство було повністю зруйноване.

– Так, це так. У Харкові ми знімали одних хлопців, які розповідали нам: «Ми знаємо хлопців із Росії, ми з ними боксували, ми бачилися на змаганнях». У певному сенсі, навіть будучи суперниками, вони були товаришами. Але коли почалася велика війна, ніхто з них це не засудив. Ніхто з них не сказав: «Мені так шкода, що це відбувається». І це жахливо.

– Я не збираюся виступати тут як адвокат російських спортсменів. Я можу припустити, що їхнє становище може бути важчим, ніж ми собі це уявляємо, можливо, їм не так просто написати в твіттері «Х*Й ВІЙНІ» або щось таке. Можливо, написавши пост про те, що вони не підтримують дії свого уряду, вони наражать себе або свої сім'ї на небезпеку. Я не так добре уявляю російський режим, але до того ж може дійти?

Проте вони могли написати особисте повідомлення своїм друзям. Вони могли б написати: «Вибач, я не розумію, що відбувається, мені дуже шкода, я проти цього». Але вони цього не зробили і це дуже сумно.

Причому йдеться про людей, які їздили на змагання за кордон, про тих, хто бачив справжні новини, а не просто зомбовані режимом. І це дуже сумно. І мене справді лякає те, що зараз відбувається у Росії. Людям так сильно промили мізки, що вони справді не розуміють, що відбувається насправді.

Поки ми знімали фільм, після кожного епізоду ми говорили про це з нашим оператором: як хтось взагалі може не усвідомлювати, що тут відбувається? Але ж досить просто подивитися на це, щоб все стало очевидним?

Я можу зрозуміти, чому люди не хочуть регулярно дивитися новини про війну – день за днем це робити важко. Та й із документальними фільмами те саме. Але я весь час думаю про те, що коли якийсь спортсмен все ж таки подивиться наш фільм – не так важливо випадково чи цілеспрямовано, – він повинен зрозуміти, що таке не може відбуватися у XXI столітті.

За останніми даними Міністерства молоді і спорту та НОК внаслідок російського повномасштабного вторгнення в Україну вже загинуло 479 українських спортсменів.