«Донбас»: Асєєв – такий же заручник обставин, як і герої фільму – показ у Празі

Фільм «Донбас» українського режисера Сергія Лозниці викликав чимало змішаних емоцій та запитань у кінокритиків, але попри це його оцінили на Каннському фестивалі та висунули українським претендентом на «Оскар». Нещодавно завершився його прокат у Німеччині, на черзі кінотеатри Франції та Польщі. Стрічка із гучною назвою, яка поділила глядачів на два табори, була представлена також у Чехії. Показ відбувся у празькому кінотеатрі «Ponrepo» у рамках щорічного кінофестивалю «Тиждень українського кіно». Краще зрозуміти побачений «Донбас» чеським глядачам допомогли три спеціально запрошені гості, які приїхали з України.

Особливо правдиве кіно

Стрічка, яка складається із 12 новел, описує дійсність деградуючого суспільства на окупованій території східної України. Історії, які обрав для свого фільму Сергій Лозниця, – правдиві, більшість із них можна знайти у вільному доступі інтернету у вигляді роликів на «Ютубі». Кадри з фільму – добре зіграні професійними акторами сцени із життя місцевого населення Донбасу з 2014–2015 року, відтак побачене ще більше шокує.

Театральний та телевізійний актор Валерій Антонюк, який зіграв українського полоненого в емоційно чи не найважчому епізоді фільму, зазначив, що в реальному житті на його місці була жінка. А жахіття засудження з боку місцевого населення Донбасу він добре відчув на собі під час зйомок.

«На жаль, те що ми бачимо з екрана і сталося у 2014 році, залишається і зараз», – поділився враженнями із глядачами актор.

Реальність побаченого на екрані чеській аудиторії підтвердив також український блогер із Донецька Денис Казанський, який у 2014 році, як і тисячі інших, був змушений із своєю сім’єю переїхати до Києва.

«Головна причина того, що я втік із окупованої частини України, в тому, що все, що ми щойно бачили – фактично це є правда. І, можливо, комусь здається, що цей фільм – це такий абсурд, що тут є якесь перебільшення і це такий художній вигад. Але насправді все, що тут було показано, – це фактично перезняті документальні зйомки», – пояснює Казанський.

Зліва направо: В’ячеслав Раєвський, Валерій Антонюк, Ленка Віхова, Денис Казанський

Найбільша проблема «Донбасу» – його жителі

Чи не найбільша увага у фільмі приділяється саме жителям Донбасу та їхнім ментальним особливостям, які на перший погляд явно відрізняються від цінностей людей із інших частин України. Про проблеми у порозумінні із місцевим населенням на окупованій частині України, яке просочене російською пропагандою, полковник української армії В’ячеслав Раєвський знає не з чуток. Протягом чотирьох років він був командиром Цивільно-військового співробітництва (СІМІС) на фронтовій лінії.

«Люди просто не можуть адекватно зіставити все, що відбувається, тому з цивільними не завжди просто. У фільмі було показано населення на непідконтрольній (урядові – ред.) території. Але, на жаль, мушу сказати, що і на підконтрольній нашій території, уздовж лінії розмежування, неймовірна кількість населення – така ж, як ми бачили у фільмі», – розповів Раєвський.

Мирне населення страждає від війни найбільше. Герої фільму «Донбас», які зображають реальне місцеве населення, звинувачують українську сторону у вбивствах, обстрілах, бомбардуваннях та всіляко намагаються дізнатися, «хто за це заплатив». Але більш уважні глядачі можуть знайти відповідь на це запитання у деяких епізодах фільму, стверджує Денис Казанський.

«У війні снаряди прилітають з обох боків. На жаль, так буває завжди. Але було кілька епізодів дуже дивних протягом цієї війни, і вони зображені тут у фільмі. Коли по мирних жителях, наприклад, у Донецьку і Луганську прилітали міни з міномета, які не могли долетіти з позицій українських військових, ніхто не зміг зрозуміти, як це можливо. Вигадувались різні історії про якихось українських диверсантів, які їздять на машині по місту, возять із собою міномет, стріляють і ховаються. І лише в цьому році стала розкриватися інформація. Самі «ополченці» (бойовики – ред.) з Луганська підтверджували, що деякі їхні підрозділи займалися такими провокаціями. Вони абсолютно навмисно обстрілювали мирні райони, просто щоб спричинити жертви і показати «звірства солдатів», щоб налаштувати людей проти України» – сказав Казанський.

Пропаганда – як різновид зброї

У своєму фільмі Сергій Лозниця обігрує тему «fake news» та російської пропаганди, яку продукують за гроші самих же жителів Донбасу. Проводячи паралелі, Денис Казанський нагадав про окремі репортажі російських ЗМІ з Донбасу, в яких з’являються одні й ті ж самі актори, які просто виконують своє завдання. Прикладом таких маніпуляцій він назвав і ватажків «Моторолу» й «Гіві».

«Формально вони були командирами підрозділів. Але ці підрозділи реально не вели там активних бойових дій, вони просто були маріонетками. В основному вони працювали тільки на камеру. І коли вже стало зрозуміло, що вони знають забагато, їх не стало. Це яскрава паралель того, що було показано у фільмі», – пояснив Казанський.

Заручник обставин Асєєв

Під час дискусії учасники приділили увагу і Станіславу Асєєву, який уже понад рік залишається у полоні бойовиків. Вони нагадали, що він так само, як і журналісти із фільму, «виконували свою роботу» на окупованій території, за що поплатилися хто життям, а хто свободою.

«Вони три роки намагалися його викрити, хоча він нічого такого не писав. Жодної інформації, яка б могла становити загрозу цим бойовикам. Він писав про мирне життя, про становище, в якому опинилися люди. Він писав, я б сказав, дуже навіть нейтрально. Тобто він не називав їх терористами, вбивцями, але попри це його намагалися довго «вичислити». І у підсумку його знайшли. Жодні спроби його визволити поки що не принесли результату», – розповів блогер Казанський.

Чим далі від війни, тим складніше зрозуміти, про що фільм

Україністка та співорганізатор «Тижня українського кіно» Ленка Віхова вважає, що глядачі у Європі однаково далекі від війни в Україні, як і її жителі поза межами окупованих територій. Через це західній публіці фільм «Донбас» може здатися занадто «перебільшеним».

«Люди у Чехії, так само як і люди в Україні, живуть із відчуттям безпеки – їм невідомі реалії фронтової лінії, вони не знайомі із жителями окупованих частин країни. Багато хто думає, що Лозниця зняв такий собі фарс, щоб побавитися», – сказала Віхова.

Що ж стосується дистрибуції фільму, то організатори кінофестивалю у Празі зазначили, що велися деякі розмови щодо показу в Росії. А от як на фільм відреагували б жителі окупованих територій України, невідомо. Та незважаючи на те, що у Росії фільм не мав би великого успіху, шансів на його показ там усе одно більше, ніж на окупованому нині Донбасі.