Фемінізм після #MeToo: у Києві стартує арт-лабораторія «Метаморфози»

Київ – Про що сучасне феміністичне мистецтво? З’ясувати це пропонують в рамках арт-лабораторії «Метаморфози», що збере для дискусій і спільної роботи 16 мисткинь із України, Німеччини, Грузії, Вірменії, Молдови, Азербайджану та Росії. Із 22 до 24 жовтня у культурному просторі MetaCulture у Києві. Для глядачів заплановані перформанси, кінопокази, дискусії та вечірка від проекту Womens Sound за участі українських дійджейок. Детальніше про це розповіла Радіо Свобода кураторка лабораторії Катерина Міщенко:

– Проект «Метаморфози» був ініціативою Goethe-Іnstitut, він запросив мене долучитися, і далі ми вже разом працювали над концепцією. Йдеться про певні перетворення, певні процеси, які відбуваються у суспільній дискусії навколо фемінізму.

Ми обрали відправною точкою рух #MeToo, який розпочався у США, але перекинувся на інші західні країни, і навіть в Україні він мав таку своєрідну форму, можливо, ви пам’ятаєте #яНеБоюсьСказати (флешмоб #яНеБоюсьСказати у 2016 розпочала громадська активістка, журналістка Анастасія Мельниченко, а рух проти домагань «​MeToo»​ виник незалежно від нього у 2006 році і поширився у 2017-му завдяки акторці Алісі Мілано – ред.). Власне, всі ці процеси і те, що відбувається з фемінізмом, коли правий популізм здобуває все більше прихильників і в деяких країнах стає офіційним дискурсом влади, є нашими основними питаннями.

У нашому проекті ми дивимося більше на східноєвропейський регіон. У нас будуть учасниці із Німеччини, але це такий західний виняток. Це, в принципі, те поле дискусій про фемінізм, яке не завжди нам добре знайоме, бо теорії феміністичні та продукти масової культури – це, в основному, західні продукти. А ми хочемо порефлексувати, що відбувається на наших теренах і у пострадянських країнах також, адже у СРСР теж було своє поняття про гендерну рівність – і от зараз на цих уламках утворюються нові рухи, якісь старі структури розпадаються, якісь зберігаються. І от про це все ми будемо говорити, враховуючи у той же час уже абсолютно актуальні сучасні виклики, що постають перед нашими суспільствами.

Катерина Міщенко

Це має бути такий дуже живий проект: немає чіткого сценарію, ми запросили 16 художниць із різних країн, і вони розповідатимуть про свої роботи. Всі ці твори, так чи інакше, із феміністичною тематикою пов’язані. І ми все це будемо обговорювати не тільки між собою, а й і з ширшою аудиторією.

Наше бажання, з одного боку, встановити якісь солідарні зв’язки між художницями з різних країн, а з іншого боку, дослідити процеси, що у наших країнах відбуваються.

– Ось ви говорите, що розуміння фемінізму на умовному «Заході» та у Східній Європі відрізняється. Але ці країни – Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія – також, як мені здається, сильно відрізняються між собою. Наскільки, на вашу думку, можна говорити про єдиний контекст?

– Я думаю, у чомусь, можливо, досі є подібність, бо радянська політика була нав’язливо «урівнювальна». З іншого боку, останні 30 років всі ці держави йшли своїми шляхами, і мені самій буде дуже цікаво поспілкуватися із художницями з інших країни.

Мені здається, після розпаду СРСР багато зв’язків втратилися. Сьогоднішня Україна дуже уважно дивиться на Захід і не завжди особливо цікавиться, що саме відбувається у Грузії та Вірменії. Тобто є, звісно, політичні процеси, новини про які до нас доходять, але є й якісь естетичні позиції, є художниці, є якісь низові рухи, які також можуть розказати нам цікаві історії.

– Ви сказали, що відправною точкою дискусії буде рух #MeToo. І раніше у коментарях ви казали, що Україна перебуває у тіні #MeToo. Що ви мали на увазі?

– Бачите, це теж, як мені здається, специфіка українського сприйняття. Бо ми мали досвід із #яНеБоюсьСказати, і це був, насамперед, мережевий досвід, але що сталося у тих же США – у Голівуді почалися звільнення, почалися судові процеси, дискусії про нижчу оплату праці жінок-актрис. Тобто почалося щось більше, ніж флешмоб, більше, ніж мобілізація у соцмережах.

Анастасія Мельниченко - авторка хештегу #янебоюсьсказати

Питання домагання на робочому місці перемістилося зі сфери маскульту до інших корпоративних галузей, великого бізнесу і так далі.

До нас доходять новини про це, ми можемо про це дискутувати, розмірковувати, особливо у культурній сфері, але водночас структури, що існують в Україні та дозволяють продовжуватися нерівності між жінками та чоловіками у різних сферах – професійній та приватній, під сумнів не ставляться.

І мені б хотілося, що ці протестні хвилі стали приводом поговорити про те, що відбувалося у нас.

– За вашими відчуттями, наскільки процеси, що відбуваються у нас, вписуються у «західний контекст» чи навпаки – у нас є свій особливий український контекст?

– У мистецькому середовищі в Україні, особливо серед молодшого покоління художників та художниць, феміністична позиція присутня, вона дискутується, навіть якщо їхні роботи будуть не на цю тему.

Гендерна чутливість і чутливість до нерівності присутня, вона озвучується у дуже цікавий спосіб. Але загалом у наших митців не дуже велика інституційна підтримка. Це стосується не тільки фінансових можливостей створювати роботи, але й інституцій, які ці роботи можуть показувати і комунікувати із глядачами, із суспільством, із громадськістю на ці теми.

В цьому плані, наприклад, в Німеччині феміністичні дискусії виходять за межі творів художніх, а переходять і на умови праці або виробництва цього культурного продукту: хто там очолює театри, яке ставлення до жінок-режисерок, або жінок на керівних посадах великих інституцій. Тобто там ще існує цей вимір.

У нашій культурній сфері я спостерігаю дуже багато жінок. Але це пов’язано з тим, що коштів у цій сфері не так багато. Жінки тут є на різних посадах всіх щаблів: і що нижча позиція – то більше жінок, і то більше жінок, які готові працювати за невеликі гроші.

І це, до речі, також і мій досвід як кураторки: коли я запрошувала якісь ініціативи до співпраці, запитувала, наприклад, про екскурсію або про музичну частину нашого проекту, то від усіх я чула, в принципі, готовність працювати безкоштовно і обережні запитання про те, чи можлива якась оплата їхньої праці.

І мені здається, це волонтерство, ось ця готовність робити якісь суспільно корисні речі просто так, також в Україні має свій гендер – більше жінок готові долучатися до такої роботи. І звичайно, ми б хотіли звернути увагу на те, що така праця має бути гідно відзначена, а не сприйматися як належне.

– А в Німеччині такого немає?

– Там сфера культури більш складна, там дуже багато музеїв сучасного мистецтва, там театри ледь не в кожному містечку є, там дуже багато структур, які мистецтво підтримують. Там величезна сфера культури, але її не можна назвати індустрією, бо державна підтримка цього всього переважає.

Феміністичне мистецтво у Німеччині має свою давню традицію. І там немає якихось божевільних антифеміністичних рухів, які приходять і зривають дискусії.

Але я не підтримую думку, що у нас є країни-зразки або контексти-зразки, на які нам потрібно орієнтуватися у створенні чогось свого. Це все ілюзія – усі країни перебувають у власних контекстах. Звісно, у якихось із них – більше можливостей, у деяких – менше, але ми маємо будувати щось на власному досвіді.

– Якщо говорити про тематику феміністичного мистецтва: про що зараз найважливіше говорити, на вашу думку?

– Взагалі, фемінізм за останні десятиліття вийшов далеко за межі захисту прав жінок. Це теж пов’язано із, насамперед, західними процесами: так званий фемінізм «третьої хвилі» піднімав питання влади, ієрархій, нерівності загалом. Було поставлено під сумнів, що жінки завжди є пригнобленими. Тобто чи можна говорити про пригноблення дуже заможних жінок, які мають можливості не займатися доглядовою працею? Дискусія вже почалася навколо привілеїв і нерівності безвідносно до гендеру.

Плюс – зараз із розвитком технологій та зануренням у соціальні мережі розвинулась дискусія про те, наскільки вони можуть покращити або погіршити становище певних пригноблених груп. Про це теж ми будемо говорити, про так званий «кібер-фемінізм», який також називають фемінізмом «четвертої хвилі».

Але ми будемо говорити також і про те, що зараз є велика кількість політично активних жінок, які виступають проти фемінізму, хай як парадоксально це звучить, проти ЛГБТ, за так звані «традиційні цінності».

Мені здається, це теж дуже важлива тема: таке явище існує у нас, але не тільки в нас, а й у Німеччині, наприклад, теж. І завдяки цій дискусії, я думаю, ми більше зрозуміємо, як ліберальна демократія, спрямована на захист прав усіх, може містити такі рухи і навіть їх певним чином посилювати, і от постає питання, як з цим працювати, як захистити певний демократичний простір, у якому суспільство може розвиватися.