(Рубрика «Точка зору»)

Тамара Марценюк

(Текст на основі виступу під час заходу, організованого UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні)

За останні вісім років війни – війна в Україні триває із 2014 року – змінилася ситуація щодо залучення жінок в громадсько-політичне життя. Жінки тепер беруть більш видиму участь в суспільних процесах – у політиці, секторі безпеки й оборони. Так само і на рівні громадської думки все більше проявляється підтримка ідей гендерної рівності.

У квітні 2022 року, через чотири роки від першого опитування, дослідницька агенція Info Sapiens проводили опитування громадської думки. Зокрема українців запитали чи у Збройних cилах України мають бути забезпечені рівні права і можливості для жінок і чоловіків.

Ця тема активно обговорювалася в останні вісім років. І ми бачимо, що на рівні громадської думки суспільна підтримка рівності є на досить високому рівні.

Зараз в середньому близько 80% українців підтримують або радше підтримують цю рівність. Це вказує на те, які процеси відбуваються, і на те, що суспільство очікує від жінок у ситуації повномасштабного вторгнення та війни, яка невідомо коли закінчиться, цієї активної участі.

Українські жінки-біженки не безпорадні жертви

Якщо фемінізм розподілити на практику (низовий активізм), і теорію, то з точки зору низового активізму в Україні багато всього розвивається – є низка різноманітних організацій, які між собою активно співпрацюють, просувають різні тематики.

Але, як видається, поки бракує феміністичної теорії, осмислення процесів із поясненням різних аспектів війни. Бракує фактично ще з 2014 року і навіть зараз – після повномасштабної війни Росії.

Якщо зацитувати різноманітні дискусії, які відбуваються в міжнародних феміністичних колах з участю українок, то я не раз теж чула такі закиди, що бракує осмислення процесів, переважають емоції.

Під час різних активістсько-наукових дискусій стає очевидним, що наявні західні дослідження на тематику гендеру і війни, гендеру і націоналізму не дають відповідей контекстам українських реалій.

Розповідаючи про воєнну ситуацію в Україні, ми не можемо оминути тему націєтворення та націоналізму. Адже, і ця війна, яка зараз триває, є війною Україні за незалежність, тісно пов’язаною із національним творенням.

І якщо подивитися літературу про гендер і націоналізм, вона доволі критична, в дусі більше радикального критичного фемінізму, де жінки постають передусім як жертви обставин чи постраждалі, де є полярність між «чоловіки-герої», «жінки-жертви» тощо. І фактично, якщо користуватися цією літературою, то ми застрягаємо в дискурс жертовності, який, як на мене, є абсолютно недостатнім і неповноцінним для поясненні ситуації. Навіть, на прикладі мігранток і біженок.

Виникає когнітивний дисонанс, бо українські жінки-біженки не хочуть поставати передусім як типові безпорадні жертви. Але виступають як ті, які натомість хочуть мати агентність (відчуття відповідальності за свою долю та готовність брати участь у процесах, що змінюють світ на краще – ред.)

І ми бачимо, що в Україні, не дивлячись на проблеми з сексизмом та дискримінацією – а ці проблеми є в усіх суспільствах – жінки розбудовують свою агентність, беруть активну участь у суспільно-політичних подіях, у волонтерстві, і в обороні України, зокрема і на бойових позиціях. І цей емпіричний матеріал, який зібрався за вісім років, потребує відповідного теоретизування, нових теорій, нових понять.​

Як видається, міжнародна феміністична спільнота вже готова почути альтернативні думки щодо дискурсу миру і примирення, зокрема, в контексті російсько-української війни.

Тому що ми розуміємо, що в феміністичному дискурсі – де у назві навіть у назві «жінки, мир і безпека», і від жінок очікується миротворчість, а мілітаризація критикується – не все так однозначно.

У ситуації, коли Росія творить геноцид щодо українців під час широкомасштабної війни, без мілітаризації не вижити.

Під час міжнародної конференції у Хельсінкі, відповідаючи на запитання про війну в Україні, я пояснювала, що в нас не надлишок мілітаризації, а як для країни, що воює вісім років – нам бракує мілітаризації. Бо в ситуації, коли війна триває вісім років я не змогла швидко за два тижні до вторгнення знайти курси з тактичної медицини в Києві, в столиці, де нібито велика пропозиція курсів. Я вже мовчу про курси із стрільби, самозахисту та іншого, що допомагає вижити.

Розв'язана Росією війна в Європі вимагає переосмислення усіх процесів. І, як здається, важливий наголос має бути на розбудові відповідної феміністичної теорії, яка б переглянула питання миротворчості та мілітаризації.

Українка ризикує життям заради покинутих через війну тварин

Перспективні майданчики для дискусії про рівність

Як я бачу, зокрема, з мого досвіду і перебування в Німеччині, непростій країні для сприйняття української тематики, перспективними майданчиками для дискусій про рівність є ті, що поєднують питання міжнародних відносин, безпекові студії, дипломатію (international relations and security studies).

Це досить високий політичний рівень. Тому що реальність така, що дійсно війна триває і незрозуміло, як, яким чином та коли буде її завершення та перемога. Ми всюди доносимо те, що без перемоги не буде миру. Але разом з тим бачимо, що все ж таки є очікування від жінок щодо ведення переговорів та миротворчості.

Я прошу та говорю про зброю, пояснюю про важливість озброєння, закриття неба і виживання. І це викликає подекуди здивування. Тому що фактично, бренд феміністичних міжнародних відносин – це передусім миротворчість та миробудування. І тут є, до речі, запити в міжнародній спільноті на тематику феміністичних міжнародних відносин і безпекових студій у контексті війни в Україні. Я бачу доцільним розвивати безпекові студії в університетах.

Інший майданчик, який я не можу не згадати, - це, звісно, університетське середовище. Я прагну більше пропагувати освітню тематику. Так, зокрема, я є в громадській раді при Міжфракційному об’єднанні «Рівні можливості» у Верховній Раді України і очолюю там тему «Гендер і освіта». На жаль, ця тема не дуже популярна. Завжди цікавіші теми – це політика, «Жінки. Мир. Безпека», тощо.

Але, як видається, ще маргінальною залишається тема освіти, на неї бракує уваги. Тому освітній, науковий, академічний майданчик – це теж те, де варто обговорювати питання рівності.

Ще один важливий напрямок: зараз вже є чимало дискусій, великих проєктів щодо розбудови Україні після перемоги, наприклад, бачення України-2030. І дуже важливо, щоб на таких нецільових гендерних платформах була присутня гендерна перспектива.

Виокремлюють два підходи до впровадження ідей гендерної рівності:

• так звані спеціальні дії (special measures)
• та гендерна пріоритетизація (gender mainstreaming).\

Окрема, наприклад, магістерська гендерна програма в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – це спеціальні дії, щоб привернути увагу до гендерної тематики. Те, що, наприклад, у нас в Києво-Могилянській академії, на кафедрі соціології, є низка гендерних курсів – це більш гендерна пріоритетизація. І мені здається, що важливо робити більший акцент на гендерну пріоритетизацію. Тобто, співпрацювати і говорити, шукати собі союзників і союзниць на не завжди виключно гендерних, феміністичних платформах.

Наприклад, великий зараз інтерес до гендерної тематики в екоактивізмі. І в контексті відбудови України питання довкілля – глобальне, і це називають у феміністичних студіях «перехресність», «інтерсекційність» (intersectionality). Тому, мені здається, теж дуже перспективно робити перехресність питання рівності з іншими тематиками.

«Лагідна фемінізація»: комунікація гендерних питань в суспільстві

Засоби масової інформації і взагалі комунікація – це інший важливий актор процесу зміни в гендерній політиці.

Я дуже поважаю радикальну критику, але більше прихильниця такого підходу, як-от я робили «лагідну українізацію». Тут я, до речі, додам до суміжності та подібності понять «фемінізм» – «націоналізм». Хоча в теоретичній літературі, окрім фактично праць Марти Богачевської-Хом’як, є чимало критики, що фемінізм несумісний з націоналізмом. Але і фемінізм, і націоналізм – дуже розмаїті рухи, і вони перетинаються.

Я україномовна українка з Волині, яка, приїхавши в Київ у 1998 році, вступивши в Могилянку, в таке україномовне гетто, в принципі, ніколи не переходила з російськомовними українцями і українками на російську. Я просто розмовляла лише українською мовою. Люди інколи оберталися в транспорті, показували на мене пальцем, хтось робили компліменти. Тобто – якщо говорити поняттями Джудіт Батлер – на рівні моєї окремої агентності в мене така була перформативна поведінка.

Ми розуміємо, що така поведінка важлива, але тільки її замало для суспільних змін. Це так само мало, якщо, наприклад, лише окремі люди сортують сміття, а громада, місто, держава про це жодним чином не турбується. Тому, звісно, з одного боку, пропагувати фемінізм і гендерну рівність на власному прикладі – це важливо. Це приклад «дії знизу», на рівні агентності.

Але так само важливо підходити комплексно і робити певну політику, тобто «дії зверху». На прикладі української мови – це мовні квоти на радіостанціях і телебаченні. Я велика прихильниця квот як тимчасових заходів, щоб подолати певні структурні бар’єри.

Як приклад, хороша українська музика була, просто її не було чути. Мовні квоти вплинули на зміну ставлення до української музики зокрема і мови загалом.

Це так само, як і квоти щодо жінок у політиці. Це все непросто, завжди є певний закид щодо того, що прийдуть непрофесіоналки. Хоча щодо професіоналізму чоловіків таких питань чомусь немає. І коли більша кількість людей, то зрозуміло, там простіше знайти професіоналів.

Тому, на мій погляд, варто поєднувати два підходи – робити так зване «ніжне пропагування» ідей фемінізму та гендерної рівності, але разом з тим чітко, крок за кроком, лобіювати певні політики і говорити про ті цінності, які у нас є в Конституції, в законодавстві, яке від нас очікує міжнародна спільнота, зокрема, при євроінтеграції.

Чоловіки – союзники жіночого руху?

Я завжди – у своїй книзі, і загалом – підтримую чоловіків-феміністів. Вважаю, що їх можна називати феміністами, а не просто про-феміністами.

Світова практика напрацювання технологій протидії насильству, зокрема у Сполучених Штатах, показує, що є цілий напрямок чоловічого феміністичного руху (anti-violence men’s movement).

І цей напрямок дуже потужний, є різні організації на зразок Men Can Stop Rape. І що, звісно, за принципом підходу «рівний рівному» (peer to peer) чоловікам простіше чути інших чоловіків із їхніх спільнот. Тому дуже важливо більшою мірою залучати чоловіків, у тому числі до боротьби за гендерну рівність, до протидії насильству.

У нас є хороша кампанія HeForShe, різні її напрямки, але мені в цій кампанії бракує чоловіків з різних сфер. Особливо не тільки з активістського міжнародного середовища, а, наприклад, більше простих військових, простих поліцейських, які би якраз займалися тим, що пояснювали, що агресія і насильство – це не єдина можлива, дозволена емоція для чоловіків. І ще так само на рівні освіти – тут я знову повертаюся до теми важливості відповідної освіти в середній школі, де були б у тому числі уроки, на яких би пояснювали моделі поведінки.

У нас вже є протидія булінгу, принаймні зараз вона включена в програму, і це важливий аспект.

Проте цього недостатньо, а відтак, важливо й тут розбудовувати чоловічий феміністичний рух в Україні, який би долучався, зокрема, і до боротьби та протидії гендерному насильству.

Тамара Марценюк, кандидатка соціологічних наук, гендерна експертка, доцентка кафедри соціології Національного університету Києво-Могилянська академія, гостьова дослідниця у Вільному університеті Берліна, ​досліджує суспільство з точки зору гендерних ролей, зокрема, становище жінок на війні (проєкт Невидимий батальйон)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода