Ліна Гвать: «Ми на Радіо Свобода відчували свою відповідальність перед слухачами»

70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді нечисельна редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.

Евеліна Гвать – багаторічний диктор і продюсер програм Радіо Свобода. Вперше до редакції вона потрапила у Нью-Йорку, згодом працювала у Мюнхені, Києві та Празі. В ефір виходила під псевдонімом Галина Мовчан і стала одним із найвідоміших голосів української служби.

До еміграції та старту кар’єри на Радіо Свобода, Ліна Гвать працювала у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, обласній філармонії та викладала в Чернівецькому університеті. Мала виразний голос і, працюючи на радіо, не полишала сцени.

Ліна Гвать і звукорежисер Василь Стефак у студії Київського бюро Радіо Свобода. 1990-і роки

Про початок роботи на Радіо Свобода у Нью-Йорку

Я приїхала до США 28 листопада 1979 року з першим чоловіком та дочкою за ізраїльською візою. Прилетівши з Європи до Нью-Йорка, вже за кілька днів додзвонилася до Українського народного союзу – найбільшої страхової агенції українців. Прийшла до них і запитала, чи знають вони, як знайти Українську службу Радіо Свобода. Мені просто було цікаво, я не думала, що мене хтось туди візьме, адже я була артисткою, режисеркою, сценаристкою. Подзвонила в редакцію одразу звідти, телефон взяв тодішній керівник філіалу Юрій Дулерайн – сказав приходити через два дні. Я сіла на метро і приїхала.

Евеліна Гвать про співробітників Радіо Свобода.mp3

Юрій Дулерайн був серйозний, талановитий чоловік. Дав мені текст, попросив начитати його у студії. До того запитав, чи я колись читала. Якось невиразно відповіла на це – не хотіла говорити, що артистка.

Прочитала до кінця уривок, наприкінці було скорочення англійською мовою, я перепитала, що це означає – він пояснив, що це назва журналу US News & World Report. Я прочитала уривок ще раз, скопіювавши його англійську вимову, він був трошки здивований. Потім попросив прочитати якийсь твір напам'ять і коли я прочитала, то побачила, що він втирає сльози – так його зачепило. Коли вийшли, він все ж запитав: «Чому не сказала, що артистка?». Але я, правду кажучи, соромилась.

Евеліна Гвать про Юрія Дулерайна та переїзд до Мюнхена.mp3

Так я стала фрилансером редакції у Нью-Йорку. Юрій Дулерайн багато пояснював, вчив мене читати логічно. Все ж таки я артистка, трохи інтонаційно прикрашала, але він вчив читати дуже чітко і логічно, щоб донести головну думку до слухача. За це я йому вдячна.

У редакції нас було небагато. Окрім дуже освіченого, вимогливого Юрія Дулерайна був Віктор Боровський, дисидент, який пройшов психіатричні радянські лікування, він розповідав про це в американських університетах.

Потім приїхала легенда Надія Світлична, працювали також Олександр Народецький, Левко Зелінгер, поет-емігрант з Центральної України Леонід Лиман, з Канади Василь Єремій дописував. Усі наші матеріали йшли до Мюнхена, там з них збирали програму.

Всі, хто там працював, були справді талановиті. Головною рисою тих людей була велика повага і любов до України.

«Це була дійсно моя професія, я отримувала задоволення»

Через два роки мене запросили до Мюнхена. Але я сказала Миколі Герусу, тодішньому керівнику, що хочу пожити ще в Нью-Йорку, вивчити англійську. Через два роки зверталася вже до іншого директора Радіо Свобода, пана Анатоля Камінського, надзвичайної людини. Написала йому, що хотіла би працювати і ми домовилися, що приїду.

Співробітники Української редакції Радіо Свобода (справа наліво): директор Анатоль Камінський, Світлана Микитчак, Василь Ромашко (Кубрик) і Ольга Ващенко. Мюнхен, 1987 рік

25 вересня 1984 року я прилетіла до Мюнхена і почала працювати офіційно як сталий співробітник Радіо Свобода.

Перші кілька тижнів дописувала, багато читала матеріалів до програм, потім директор запропонував подивитися, як працює режисер.

Для мене це не було чимось незвичним, адже всі програми концертні робила сама, тож почала придивлятися, як роблять інші режисери. Потім мені запропонували один тиждень попрацювати повністю самій над трьохгодинною програмою, що виходила ввечері. Треба було писати вступ, де анонсувати теми, підготувати музику, яка відділяла один матеріал від іншого. Відтак директор сказав, що це місце моє і я залишилася. Через кілька місяців офіційно відкрили посаду режисера і продюсера в українській службі. Із цієї посади я пішла на пенсію, пропрацювавши 25 років.

Це була дійсно моя професія, я отримувала задоволення. Запам'ятала тоді дуже добре одне – ніколи не пускай в ефір програму, поки не послухаєш. Якщо не чуєш розмову під час запису у студії, її обов'язково треба переслухати. Бо часто траплялися технічні помилки, тому треба було бути уважною. Я цінувала цю посаду.

Цивільний шлюб Івана та Евеліни Гвать. Нью-Йорк, США, 27 вересня 1987 року

У редакції було щонайменше 20 людей. Там писали свої матеріали мій другий чоловік Іван Гвать, Андрій Ребет, Орест Власов-Овдієнко, Гриць Панчук та інші.

Співробітник Української редакції Радіо Свобода Орест Власов-Овдієнко, родом із Хорватії, в радійному офісі. Мюнхен, 27 грудня 1991 року. Світлину зроблено через 26 днів після Всеукраїнського референдуму щодо проголошення Незалежності України

Ігор Качуровський був літредактором, перевіряв матеріали на грамотність і сам писав прекрасні матеріали про літературу.

Співробітники Української редакції Радіо Свобода: перекладач, поет, прозаїк, літературознавець Ігор Качуровський і Світлана Микитчак

Пані Емма Андієвська була літредактором, модератором, читала матеріали – мала чудовий голос.

Працівники Української редакції Радіо Свобода в Мюнхені, фото з періоду 1993–94 років. Сидять (зліва направо): Ганнуся Гончарик з Київського бюро Радіо Свобода, Марта Гарасовська, Даль Сторчак, Ліна Гвать, Тамара Тарнавська. Стоять (зліва направо): Емма Андієвська, Орест Власов-Овдієнко, Ірина Халупа, Борис Товстюк, Андрій Мельник, Юрій фон Штайден-Дубанович, Ольга Ващенко, Іван Гвать і Григорій Панчук

Працівники Української редакції Радіо Свобода в Мюнхені, фото з періоду 1993–94 років. Зліва направо: Валентин Мороз (молодший), Мойсей Фішбейн, Ганна Щепко, Ольга Ващенко, Алла Кальваровська, Марта Гарасовська, Емма Андієвська, Роман Купчинський (директор редакції), Олександр Народецький, Тамара Тарнавська, Людмила Литовченко, Борис Товстюк і Григорій Панчук

Я щаслива і дякую долі, що зустрілася з такими цікавими людьми. Вони багато працювали, ми всі жили тільки Україною.

Співробітники Радіо Свобода Ліна Гвать і Андій Ребет біля радійного офісу в Мюнхені. Андрій Ребет – син ідеолога та теоретика українського націоналізму Лева Ребета, якого вбив агент КДБ Богдан Сташинський (згодом він вбив і Степана Бандеру)

Відповідальність перед слухачами

Наші журналісти мали кожен свою тему. Розповідали про міжнародні події, пов’язані з Україною, давали переклади з часописів світу: New York Times, The Washington Post, Times, Le Monde та інших.

Потім оригінальні матеріали на 5-7 хвилин, пов’язані з українською правозахисною діяльністю, культурою, історією, релігією.

Користувалися різними джерелами, цитували книжки, які в Україні не можна було дістати. Ми брали їх в мюнхенській багатій бібліотеці, могли виписувати з інших бібліотек і так отримували абсолютно унікальні матеріали.

Це була неспотворена історія України, релігійні теми, які відкривали дуже багато імен. Навіть зараз читаєш і бачиш, що витворяла Росія з Україною, як присвоювала собі всі важливі події.

Ми всі на Радіо Свобода відчували свою відповідальність перед слухачами, розуміли важливість нашої роботи. Відчували, що кожного вечора мільйони людей намагалися почути програми Радіо Свобода. Кожен із нас усвідомлював, що текст іде до людей, які цієї інформації не знають і не можуть дізнатися ніяким іншим способом, тому ми відповідаємо за кожне слово.

А вони відповідають своєю свободою, бо якщо тебе спіймають, що ти слухаєш Радіо Свобода, «Голос Америки» чи BBC, то невідомо, як складеться твоє життя.

Ліна Гвать (Галина Мовчан) у радійній студії

Перший візит до України. Створення редакції у Києві

Про те, що Україна стане незалежною, ми не вірили до останнього. Коли сталася аварія на Чорнобилі – як то все приховували, ніхто нічого не знав, люди помирали, хворіли. Але не можна було перебороти цю брехню, яка йшла від комуністичного режиму. Так само складно було повірити в те, що може щось змінитися і Україна буде незалежною.

У 1990 році мене, як артистку і співробітницю Радіо Свобода, запросили до Києва на фестиваль. Тоді покликали письменників, артистів з усього світу.

Пісня «Вірую». Червень 1990 року, палац «Україна», Київ

Я летіла через Берлін, коли ще Берлінська стіна була, мене і мою валізочку там довго перевіряли, але впустили.

Коли прилетіла до Києва, зрозуміла, що я в іншому світі, повірила, що щось, напевно, таки змінилося. Бо ще в 1987-му, коли померла моя мама і я хотіла приїхати на похорон, і мови не могло бути про те, щоб це сталося. Мені не дозволили, сказали: «Ні-ні, сидіть тут, ми не можемо відповідати за вас». І от в 1990 році я вийшла на Хрещатик, побачила синьо-жовтий прапор і розридалася там. Не могла повірити очам, думала, що мені це сниться.

Дорогою назад вдалося заїхати в мій рідний Новоград-Волинський, тепер називається Звягель. Буквально на хвилину змогла зайти у хату, де росла. Важко описати ті емоції.

Вже у 1993-му я приїхала до Києва працювати в українській редакції. На пів року мене прислала як продюсера, режисера, трохи контролювати процеси. Там було своє бюро, Андрій Гайдамаха як керівник, я – як режисер-продюсер, було цікаво працювати з цими людьми. Редакція в той час була на вулиці Богдана Хмельницького, недалеко від центрального універмагу.

Керівник Київського бюро Радіо Свободи Андрій Гайдамаха і співробітниця Юлія Ільєнко (Сайко), 1992 рік

У редакції працювали чудові люди, мали хорошу освіту. Сергій Набока, Юлія Жмакіна, Андрій Охрімович і багато інших. В Україні було трішки веселіше працювати, бо ми всі сиділи в одній кімнаті, а в Мюнхені було кілька кімнат, де працювали по двоє, троє або по одному. А тут ми всі були разом і це було прекрасно. Обмірковували теми, щоб не дублювати один одного, були окремі працівники, які працювали постійно у Верховній Раді чи з іншими темами. Сергій Згурець писав про військо, ми не могли, наприклад, в Мюнхені знати того, що часом знали працівники в Києві.

Працівники Київського бюро Радіо Свобода, перша половина 1995 року. Стоять зліва направо: Ліна Гвать, Андрій Охримович, Володимир Порохняк, Валентин Мороз (Молодший), Ірина Перешило, Лариса Мудрак і Валентин Стецюк. Сидять: Олег Єльцов (ліворуч) і Петро Кагуй

До редакції приходили дуже поважні гості. І президенти були, і міністри, і генерали. Шеф-редактор у Мюнхені вирішував, хто з ними буде робити інтерв'ю, іноді розмовляли журналісти з Мюнхена телефоном, або сам шеф-редактор.

У той час ми почали робити опитування. Наші журналісти виходили на вулиці Києва з мікрофоном і розпитували про все, не було жодних заборон.

Насправді багато людей в Україні тоді не знали про Радіо Свобода, бо в радянський час все блокувалося, глушилося. А ось тепер Радіо Свобода працювало в Києві!

Київське бюро Радіо Свобода, 1990-і роки. Співробітниці Радіо Свобода Ліна Гвать і Надія Степула (праворуч) та перший голова Служби безпеки України (СБУ) Євген Марчук

Місія Радіо Свободи після Незалежності

Коли в 90-х в корпорації Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода закрили частину редакцій, в мене не було сумнівів, що українська служба буде працювати надалі.

Евеліна Гвать про зміни на Радіо Свобода після проголошення Незалежності.mp3

Після здобуття Україною незалежності ми так само працювали, як і раніше – українська редакція знайомила слухачів з міжнародною політикою, розповідала про все, що стосувалося України. У той же час все одно треба було розповідати, що відбувалося з Україною останні 300 років, адже ця тема нікуди не поділася. Вся правда не стала зразу відомою чи доступною, потрібно було поступово це повторювати, роз’яснювати: і про літературу, і про культуру, і про релігію, і про сьогоднішній день.

У 1994-му до Києва ми поїхали працювати вже разом – мій чоловік Іван Гвать, який публікувався під псевдонімом Юрій Маєрник, дуже прагнув до Києва, любив Україну безмежно і дуже хотів познайомитися з нею близько.

Евеліна Гвать разом із чоловіком Іваном Гватем у своїй празькій квартирі. Подружжя працювало на Радіо Свобода у Празі в 1998–2003-х роках

Загалом я була в Києві п’ять років. Потім, в 1998 році, нас відкликали до Праги, там я готувала годинну програму «Ранкова Свобода». Ефір сім годин на тиждень. Це було непросто, адже я вже сама повністю визначала, що має йти до програми.

На пенсію я вийшла у 2003 році, переїхала до Словаччини, на батьківщину чоловіка.

Я прожила життя в різних країнах, мала різний досвід, але де б я не була, я завжди була з Україною.

_________________________________

У серпні 2020 року Евеліна Гвать була нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету України, розвиток міждержавного співробітництва, плідну громадську діяльність. Нагороду вручив президент України Володимир Зеленський під час зустрічі з українською громадою у Братиславі.

Президент України Володимир Зеленський під час візиту до Словаччини вручає радіоведучій, співачці, акторці, продюсеру Евеліні Гвать орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Братислава, 24 вересня 2020 року

Історія Радіо Свобода: 70 років у світлинах

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА