Кримчанка Ельміра Катакі стояла на узбережжі Середземного моря та не стримувала сліз. Серед її планів на 2022 рік був відпочинок у Туреччині – завдяки знайомим в Анталії вона сподівалася заощадити на проживанні. Однак Ельміра не припускала, що опиниться тут набагато раніше запланованого терміну і зовсім з іншої причини. «І ось я стою на узбережжі смарагдового моря і плачу, – згадує вона, – тому що хочу назад до себе в Бровари».
Крим.Реалії продовжують розповідати історії кримчан, які з початком окупації Криму переїхали на материк, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилися серед кількох мільйонів українців, які втекли за кордон.
Провина перед предками
Чотирьом поколінням сім'ї Катакі за останнє століття довелося залишити свої домівки.
Це відбувалося чотири рази. Вперше – 1944-го, коли з Криму депортували кримських татар. Батькові Ельміри на той момент було два роки.
Коли родина повернулася до Криму 1989-го, самій Ельмірі було 12. Це сталося 15 серпня. Вона добре запам'ятала дату, коли літак сів у аеропорту Сімферополя. Тепер відзначає її щороку, і навіть власне весілля призначила на це число.
Ми часто їздили з Алмалика в Ташкент, і місцевість була приблизно така сама. Я кажу: «Де різниця? Де Крим?»
– Нас зустріли родичі, і ми поїхали в Саки, – згадує Катакі свої перші години на батьківщині. – Дорогою немає ні гір, ні лісу, ні моря – суцільний степ. Ми часто їздили з Алмалика в Ташкент, і місцевість була приблизно така сама. Я кажу: «Де різниця? Де Крим?»
Через два роки вона знову побуває в Узбекистані й побачить, що майже всі діти з її класу на той час виїхали з батьками з країни.
Переїжджати втретє довелося 2014-го. Ельміра Катакі наважилася на це не одразу. Вона згадувала батька, який активно виборював повернення до Криму. Вона думала про предків, які не залишили півострів після першої анексії півострова Росією 1783 року, не влилися у дві масові хвилі еміграції. І виїхати з Криму після його окупації Росією 2014-го їй здавалося зрадою – батьки витримали, а вона ні.
Кримчанка Ельміра Катакі, фото з її особистого архіву
Рішучість прийшла до Катакі, коли думала про доньку-третьокласницю.
Коли в класі повісили фото Путіна і почали розповідати, що Росія – велика країна, це стало для мене останньою краплею
– Коли в класі повісили фото Путіна і почали розповідати, що Росія – велика країна, це стало для мене останньою краплею. Я не можу жити там, де вдома я розповідатиму дітям, що це жахлива країна і жахливий президент, а на вулиці вони дружитимуть з дітьми, які розповідатимуть про велику людину і велику країну. Я не хотіла, щоб мої діти вчилися мовчати чи брехати. Я цього не сприймаю, – пояснює вона.
Відчуття провини через від'їзд – якого Катакі боялася – так і не з'явилося. Не було жодного дня, коли вона шкодувала б про своє рішення.
– Якщо говорити про відчуття провини… Свобода тут для мене важливіша за достаток, який міг би бути в Криму, – каже вона.
Кримчанка Ельміра Катакі та її діти, фотограф Ельвір Сагірман
Прощання із мрією
П'ять сумок із речами та 600 доларів – ось весь капітал, який був у родини Катакі, коли 2014-го вони виїхали з Криму.
На той час Ельміра мала диплом юриста, десятирічний досвід роботи, власну практику та багату клієнтську базу. «Все було налагоджено, все було добре», – описує вона цей період свого життя.
Ще в ті роки Катакі мріяла – одного разу стати суддею. Вона працювала над тим, щоб ця мрія стала реальністю.
Після початку окупації Криму та переїзду до Києва все це обнулилося. Катакі довелося залишити і роботу, і клієнтів, і мрію.
Я юрист із трьома маленькими дітьми, найменшому – рік. Працювати мені було неможливо
– Я юрист із трьома маленькими дітьми, найменшому – рік. Працювати мені було неможливо. Якщо у Криму в мене були бабусі, сусідки, подружки, яким я могла залишити дитину і піти займатися своєю роботою, то тут це було неможливо, – пояснює вона.
Через рік Ельміра навчилася кримськотатарській вишивці і почала заробляти на життя голкою. Її чоловік також освоїв нову професію: закінчив школу барменів та змінив будівельну каску на фартух.
Кримчанка Ельміра Катакі, фото з її особистого архіву
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ельміра також навчилася робити коктейлі. З ацетону, пінопласту та бензину. Місцевий бізнесмен написав пост, що має всі необхідні матеріали для коктейлю Молотова і запросив охочих на «Бандера-смузі». Через те, що доводилося вкладати в пляшки тканину, до кінця дня у Катакі німіли пальці.
Треба було їхати сьогодні-завтра, і це був для мене дикий стрес
– А потім знову прилетіло у Бровари, і чоловік почав наполягати, що треба їхати, – розповідає Ельміра. – До цього в мене не було сліз, я була зла, як собака, але спокійна. Але після цього в мене почалася істерика. Коли ми виїжджали з Криму, я була морально готова, ми місяць збирали речі, віддавали та розпродували непотрібне. А тут треба було їхати сьогодні-завтра, і це був для мене дикий стрес.
Вся її техніка, пов'язана з шиттям, усі її матеріали залишилися вдома. З собою сім'я взяла одну валізу з найнеобхіднішим і по рюкзаку на кожного. З символічного – лише репліку на старий кримськотатарський пояс із металевою пряжкою та новий Коран.
Старий Коран, з яким Ельміра одружувалася, залишився висіти на стіні квартири у Броварах.
Культурна спадщина людства: кримськотатарський орнамент «Орьнек» (фотогалерея)
«Інтерсіті» до Джанкоя
– Ніколи не забуду картину евакуаційного поїзда, ніби в кіно. Натовп людей. Для мене це було як джанкойська електричка в годину пік. Можете уявити «Інтерсіті», набитий, як електричка до Джанкоя?
Катакі сіли у «джанкойську електричку», що їхала на захід Україну, і не мали уявлення, де вони хочуть зупинитися і що робити далі.
Дорогою Ельмірі зателефонували.
– Телефонує мені незнайомий номер і каже: «Ельміра-ханум, пам'ятаєте, я у вас брав к'алпакъ (кримськотатарський головний убір – ред.) на весілля?» – Я кажу: «Ні, не пам'ятаю». – Він каже: «Я у Тернополі і знаю, що ви їдете до Тернополя. Хочете, я вас зустріну і заберу на ніч? – Я кажу: «Хочу!»
Ельміра Катакі, фото з її особистого архіву
Так одного разу позичений головний убір перетворився для них на дах над головою.
Рішення виїхати до Туреччини також було випадковим. Ельміра натрапила на пост про евакуаційні автобуси до Стамбула і згадала про друга, який давно кликав у гості. Сім'я застрибнула в автобус і врешті-решт опинилася в Туреччині.
Через війну до країни потягнулися і українці, і росіяни, каже Катакі, і ринок оренди житла злетів до неба. Але їм пощастило винайняти квартиру за прийнятну ціну. Вона не стане постійним житлом – Ельміра і думки не припускає, що не повернеться в Україну.
Я втратила можливість зараз реалізувати свої плани, але, можливо, вони будуть реалізовані через рік
А поки що вона виконала перше замовлення. Побачила оголошення, що потрібні українські прапори, купила бюджетну швейну машинку, тканину і пошила їх.
Тепер вона чекає на кергєв – верстат для вишивання. Його роблять на замовлення люди, які вміють варити метал. Зварювальника в Туреччині Ельміра вже знайшла, тепер він має знайти час.
– Я зла, спустошена – не знаю, як назвати, – каже Катакі про те, що відчуває зараз. – Але замикатися в собі й думати, що я вдруге втратила все, такого немає. Зі мною діти, я можу щось робити руками. Я втратила можливість зараз реалізувати свої плани, але, можливо, вони будуть реалізовані через рік. Незворотня лише смерть, все інше можна пережити.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.