«Хотів показати, що ми втрачаємо»: військовий та фотограф з Донецька видав книгу з пейзажами українського Донбасу

«Якщо не приєднатися до війська, не почати захищати себе в першу чергу, це станеться на тих територіях, які зараз не окуповані. Росіяни прийдуть і мобілізують – не будуть питати, і не буде ніякого закону про мобілізацію: просто візьмуть, як зараз стається на окупованих територіях, і відправлять на передову», – каже в інтерв'ю Донбас Реалії Дмитро Балховітін. Він – фотограф родом із Донецька, об'їздив свого часу майже всю Донецьку область, знімаючи природу регіону, який багато хто сприймає лише як індустріальний. У 2014 році, коли Росія розпочала агресію на Донбасі, Дмитро залишив рідне місто та переїхав до Краматорська. Але з початком повномасштабного вторгнення приєднався до війська. Паралельно зі службою військовослужбовець випустив книгу з фотографіями мирної Донеччини – «Донеччина: навколо краси». Таким чином, каже Дмитро, він хотів показати, якими ці місця були до війни.

– До Збройних сил я доєднався 25 лютого 2022 року – пішов у військкомат. І одразу, того ж дня, був відправлений в частину був відправлений, це Донецька бригада ТРО. Виконував завдання на Донеччині та Луганщині.

– З якою мотивацією доєдналися? У вас же не було попереднього військового досвіду?

– Військового досвіду не було. Я у 97-му році закінчив Донецький національний технічний університет. Там була військова кафедра, отримав звання офіцерське і потім не служив у війську.

А мотивація дуже проста: оскільки я як фотограф, показував Донеччину, її красу – було неправильно, якщо ще раз довелося б тікати. Бо у 2014 році, коли почалась війна, я не доєднався до війська – просто переїхав на іншу територію, не окуповану. І далі вже не було куди тікати.

І потрібно було захищати, бо якщо це не зупинити, то ця навала буде і далі захоплювати територію України.

Фото зроблене Дмитром на фронті

– Якими були перші дні війни для вас?

– Це було патрулювання Слов'янська, отримання якихось навичок. Більшість з нас не мала військового досвіду. Було кілька людей, які воювали раніше, і вони з нами ділилися досвідом.

У когось був інший досвід, наприклад, як у мене – невеличкий досвід тактичної медицини. Я розповідав хлопцям, як накладати турнікет правильно.

А у травні 22-го року ми поїхали під Святогірськ. Це була друга лінія, ми перебували там майже усе літо, до моменту, коли почалася операція зі звільнення Лиману.

– Які були найважчі бої?

– Перед Лиманом розташоване таке відоме місце – Блакитні озера, там багато донеччан до війни відпочивали. І ось на цих Голубих озерах були важкі бої. І на Луганщині теж.

А Лиман.... взагалі, у нього ж стара назва – Червоний Лиман, і для мене він в пам'яті таким залишиться – Червоним, через те, що там відбувалось.

Українські воїни звільняють Лиман, жовтень 2022 року

На той час я був командиром стрілецького взводу, в мене у підпорядкуванні було кілька десятків людей. Зараз я офіцер в штабі батальйону. Зміни відбулись через здоров'я. У мене погіршувався стан, ВЛК визнала обмежено придатним, тому командування ухвалило рішення перевести мене на посаду у штабі.

– Чого на даний момент, на вашу думку, не вистачає військовим?

– Не вистачає відпочинку. Два роки на війні – це складно, важко. Людей не вистачає. В ТРО в нас якось так склалося, що ТРО не той рід військ, який поповнюють найкраще. Але все одно ми виконуємо свої завдання.

І якщо є можливість, ротуємося. Влітку була можливість, люди відпочивали, у відпустки ходили. Але втома дає про себе знати.

24 лютого Дмитро доєднався до військ ТРО

– Ви як військовий, як ставитесь до нового законопроєкту про мобілізацію і загалом про налаштованість людей йти у військо?

– Напевно, для багатьох людей війна десь далеко. Далеко, там на Донеччині, на Луганщині, на Херсонщині. За ці два роки можна було дуже добре і підготуватись, налаштуватись.

Яка ще потрібна мотивація людям, якщо є місця, де мирних жителів хоронили, розстрілювали? І якщо люди не розуміють, що це може прийти до них, якщо не приєднатися до війська, не почати захищати себе в першу чергу, це станеться на тих територіях, які зараз не окуповані.

Ексгумація вбитих під час окупації Ізюма, осінь 2022 року

Росіяни прийдуть і мобілізують. Мобілізують і не будуть питати, не буде ніякого закону про мобілізацію. Просто візьмуть, як зараз стається на окупованих територіях, і відправлять на передову. Не хочете захищати Батьківщину – станете м'ясом вже проти військ НАТО.

– Перейдемо до теми фотографії, до вашого довоєнного заняття. Як взагалі з'явилось захоплення фотографією?

– Захоплення з'явилось завдяки молодшому брату. У нього була практика в Німеччині. Він звідти привіз дзеркальну камеру. І так от я потримав її, зробив кілька кадрів – мені дуже сподобалось.

І я купив собі ще мильничку в 2006 році. І кілька років потрошку знімав на цю мильничку. А потім вже в 2008 році купив дзеркальну камеру і почав серйозніше займатися фотографією.

– Ваші роботи фокусуються головним чином на Донеччині. Чому? Хотіли показати рідний край?

– Почалося з того, що на чомусь треба було навчатися якось. Мені більше сподобалось знімати природу. І я намагався знайти біля себе щось цікаве, що можна знімати. Почав виїжджати в різні куточки Донецької області.

Фото Дмитра з передової

І, власне, з цього моменту в мене почалося знайомство з Донецькою областю. Бо до того я зовсім майже не цікавився тим, яка в нас є природа, що в ній цікавого є.

Знайомився з іншими фотографами, вони щось підказували. І так сталося, що я майже всю територію Донецької області за невеличким виключенням об'їздив і перефотографував.

Протягом багатьох років Дмитро фільмував природу Донеччини

– Це була Донеччина чи й Луганщина теж?

– Це була Донеччина. На Луганщину в мене були плани починаючи з 2014 року. Я бачив звідти світлини, вона неймовірно цікава, не менш цікава, ніж Донеччина. Але у 2014 році війна почалась і так мені й не вдалося потрапити на Луганщину.

– І з цими фотографіями у вас нещодавно вийшла книжка «Донеччина: навколо краси». Розкажіть про неї.

– Власне, тут зібрані світлини, які я знімав впродовж 15 років. Їх тут близько 300, трошки більше. Світлин насправді набагато більше. Можна ще одну таку книжку видати було б, але в цю книжку назбирали найцікавіше.

Я відібрав близько 500 робіт, це було в лютому минулого року, і віддав своїм друзям Яні Синиці (організаторка зеленого туризму на Донеччині – ред.) та Михайлу Кулішову. Вони займались вже редагуванням, складанням цих світлин. Зробили перший зразок в PDF форматі, відправили мені. І я на телефоні переглядав, листав цей великий PDF-файл в бліндажі, там щось редагував, поправляв, це прибрати, це додати, перемістити. І от так на це пішло кілька місяців.

Не завжди був час, не завжди було бажання або сил цим займатися, і тому розтягнулося це до серпня, коли її почали друкувати.

Цього року з фотографіями Дмитра вийшла книга «Донеччина: навколо краси»

– Чому ви саме зараз вирішили видати фотографії?

– Тому що війна, тому що хотілося показати, зібрати якось в одному місці, скажімо так, не розкидано, там десь в Фейсбуці, в Інстаграмі, по сторінці – а зібрати таке видання і показати, що ми втрачаємо, за що ми воюємо.

І недаремно книга двома мовами видана, українською і англійською, щоб і за кордоном теж могли дивитися. Хотілося б, щоб це було елементом нашої культурної дипломатії. Щоб люди у всьому світі могли побачити, як виглядала Донеччина, скажімо так, в мирні часи, неокупована, красива, прекрасна.

І, знову ж таки, щоб зруйнувати міф про індустріальну Донеччину. Вона, звісно, така, цього не викреслити, Донеччина індустріальна, але у неї дуже багато природної краси.

– Наскільки складно було видати книгу зараз, під час війни?

– Ви знаєте, напевно, війна в якомусь сенсі і допомогла це зробити. Бо, наприклад, надрукувати таку книжку дуже вартісно. Я за власний кошт видав цю книгу. Завдяки бойовим виплатам це стало можливо.

– Чи вдається вам зараз фотографувати?

– На жаль, зараз не вдається. І, власне, якогось такого бажання не було фотографувати – спочатку, принаймні. Бо посада командира взводу – відповідальна, ти відповідаєш за людей і відволікатись на пофотографуватися: хлопці, хлопці, почекайте, зараз я сфотографую, будемо далі воювати – ну, так не вийде.

Тому деякі світлини робив і телефоном десь в окопі, в бліндажі. Так, є такі світлини, але техніку (професійну фототехніку – ред.) з собою не брав.

Дмитро каже, що зараз на службі фотографувати часу у нього немає

– Чи хотілося б потім, після вже війни, деокупації, поїздити по рідній Донеччині? Пофотографувати й показати, як область виглядає після війни й деокупації?

– Так, хотілося б, але напевне це буде важко в якомусь сенсі дивитись на… Я розумію, що багато місць зруйноване. Є світлини в інтернеті, можна побачити, як виглядають, наприклад, поля в місцях бойових дій. І просто уявити, що так само виглядають природні місця, які я фотографував – було б складно.

Поле у кратерах від снарядів під Бахмутом, листопад 2023 року

Важко на це дивитись. Ти розумієш це по посадках, які майже в вщент викошені. Там стовбури голі стирчать. І згадую, просто в пам'яті постійно тримаю те, що було: ту красу.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.