«Ця сім’я любить кіно» – це слова режисерки про героїв свого фільму, який завойовує все більше уваги у світі. «Земля блакитна, ніби апельсин» – ця документальна стрічка Ірини Цілик про сім'ю з Красногорівки отримала нагороду за найкращу режисуру на міжнародному кінофестивалі «SUNDANCE» у США. Фільм розповідає про життя Анни та її родини. Ця жінка у 2018 році поборола важку хворобу – в тому числі, з допомогою вас, читачів Радіо Свобода – а її діти знімають кіно. Про те, як знімався фільм, як його сприйняли за океаном, та як з іншого боку відкрився Донбас для режисерки, Ірина розповіла Радіо Донбас.Реалії.
– Несподівано було побачити, що головні герої фільму – це герої сюжетів Радіо Донбас.Реалії. Як ви з ними познайомилися?
– Все почалося з того, що мене проєкт «Жовтий автобус» запросив у гості на один з таборів, куди я привозила свій фільм «Помин» і показувала його дітям. Там я познайомилася з двома сестрами, я їх якось для себе запам’ятала та відзначила. Вони самі підійшли до мене познайомитись, сказали, що чули пісню, яку я написала.
І в одну мить закохалися в цю родину
Потім вже я мала знімати фільм «Жовтий автобус» в Авдіївці – якраз про цей проєкт і кінотабори у фронтовій зоні. Я поїхала туди зі своїм оператором, щоб подивитися та познайомитися з дітьми. Власне, ми вже почали знімати про цих дітей, але за кілька поїздок стало ясно, що історія не працює. І тут раптом я знову перетинаюся з Мирославою, яка запрошує нас до себе в гості, до Красногорівки. Ми поїхали туди, познайомилися зі всією родиною – з мамою Анною, і в одну мить закохалися в цю родину, в цю особливу атмосферу, в саму Красногорівку. Стало ясно, що ми будемо знімати весь фільм саме про них, і що будемо робити ставку не на груповий портрет, а на одну родину.
– Як проходив знімальний процес, які у вас були відчуття?
– Створення будь-якого повнометражного фільму – це завжди такий довгий шлях, така собі Одіссея, що складається з помилок та їхнього виправлення. Були різні періоди. По-перше, я не досвідчений режисер, це мій дебют в документальному кіно. Доводилося навпомацки розбиратися з тим, як все це працює.
Авжеж, були періоди, коли здавалося, що ми заходимо в глухий кут і не знаємо, що робити далі. І герої, з якими ми дуже подружилися – у них також були різні настрої. Бо це не так просто: впустити в своє життя знімальну групу, яка буде впродовж року постійно жити у твоєму домі й просто стане твоєї тінню. Нам пощастило, бо ця сім’я любить кіно, і вони самі знають, що таке кінопроцес, то їм було легше наважитися і піти нам назустріч. Зрештою фільм склався, й він вже є.
– Як народилась така дивна назва – «Земля блакитна, ніби апельсин»?
– Назва дещо химерна, але мені здається, що вона добре передає те відчуття сюрреальності, яке часто наздоганяє на Донбасі і в прифронтовій зоні. Хоча Донбас для мене не є чимось новим. Всі ці роки я досить багато їздила туди: і з виступами, і чоловік у мене там служив, і кіно ми там знімали. Але все одно, коли почала їздити знову, було багато ситуацій, коли здавалося, що паралельні реальності співіснують поруч і інколи перетинаються. Тому все це виглядає дуже дивно та химерно.
Скажімо, коли ми знімали дітей з Авдіївки, були різні ситуації. Коли вони дивилися на заняттях фрагменти з фільму Бертолуччі, одночасно було чути звуки обстрілів, і вони зовсім не звертали на них увагу. Такий контрапункт народжував дуже химерні відчуття від реальності, в якій вони перебувають щодня.
Так само, коли ми познайомилися з сім’єю з Красногорівки, таких ситуацій була просто купа. Коли я шукала якусь доречну назву, то почала радитись з літературною критикинею Ганною Улюрою, і коли намагалася пояснити, який у нас виходить фільм, то постійно повторювала – поєднання непоєднуваного. Вона мені процитувала слова Поля Елюара, і мене так вразило це попадання, що я закохалася в цю фразу, в цю назву.
– І про що зрештою вийшов фільм?
Вся сім’я перетворилася на такий собі фільм-продакшн
– Наш фільм базується на спостереженні за однією родиною, де є мама-одиначка, її четверо дітей, які живуть у маленькому містечку Красногорівка. Місто досить побите війною, там було дуже небезпечно, зараз туди інколи «прилітає». Але ця сім’я, незважаючи ні на що, на всі ті труднощі, через які їм довелося пройти, не їхала зі свого дому. Сім’я дуже життєрадісна, оптимістична, всі діти мають хобі, грають на різних музичних інструментах, і що найцікавіше – знімають самотужки фільми. Дві старші дівчинки, побувавши в кінотаборах для підлітків, привезли цю пристрасть додому. Вся сім’я перетворилася на такий собі фільм-продакшн, де мама навчилася сама монтувати, менші, як актори – всі задіяні.
Спочатку вони знімали якісь ролики, потім самотужки зняли короткометражку про своє життя під час війни. І нас, як кіногрупу, ця лінія страшенно захопила. Спостерігаючи за тим, як вони реконструювали різні ситуації, які їм довелося пережити впродовж війни, мене, як режисера, наздоганяла думка, що в такий спосіб вони пропрацьовують свій травматичний досвід, навіть не усвідомлюючи цього.
– Фільм отримав першу премію на потужному фестивалі у США, і ще поїде далі. Як його сприйняли?
– Світова прем’єра фільму відбулася на фестивалі «Санденс» – це найбільший та найвідоміший фестиваль незалежного кіно в США. І для нас велика честь бути там представленими. Це перший українській фільм, українського режисера, який був в конкурсі, і нам ще пощастило виграти нагороду за найкращу режисуру. Мене розпирають різні емоції з цього приводу.
Люди довго аплодували стоячи, потім підходили зі сльозами в очках
Стосовно фестивалю – купа вражень! З нами поїхала наша героїня – Мирослава Трофимчук, яка зараз навчається на кінооператорку, тож їй це було вдвічі цікавіше і корисніше. А щодо того, як сприймали глядачі – реакції були дуже сильні. Їдучі туди, я хвилювалася і думала, чи буде фільм зрозумілий і близький глядачам зовсім іншого світу. Ми мали 5 показів, зали завжди були забиті: люди сміялися, плакали. В Солт-Лейк-Сіті у нас була особлива атмосфера – люди довго аплодували стоячи, потім підходили зі сльозами в очках, довго розпитували.
Мені і самій було цікаво, чи знають люди в Америці зараз, що відбувається в Україні, наскільки вони в контексті. Я була приємно здивована, бо спілкувалася з різними людьми. Більшості з них не треба пояснювати, що таке Україна і де вона. Дуже часто чула формулювання саме «російсько-українська війна». Думаю, що наш фільм зайвий раз нагадав і про нас, і про те, як ми тут живемо. Хоча у фільмі не так багато війни, вона там лише фоном.
– Куди далі поїде фільм?
Після «Санденсу» за кілька днів ми летимо до Нью-Йорку, де беремо участь ще в одному фестивалі. Потім європейська прем’єра на Берлінале, і ще купа фестивалів, про які я ще не маю права говорити.
– В Україні фільм покажуть на «Докудейс» у березні. Ще десь його український глядач зможе побачити?
– Так, українська прем’єра планується на фестивалі «Докудейс» і ми дуже раді, що саме там будемо представлені, але хочеться щоб фільм знайшов всіх глядачів, які зацікавлені його подивитися. Тому в майбутньому планується і прокат фільму в Україні, і згодом, думаю, що він буде виставлений на спеціальні платформи, щоб його можна було подивитися в інтернеті. Бо це дуже важливо, щоб фестивальні фільми доходили до широкої аудиторії. Ми над цим працюємо.
– Зараз фільм подорожує світовими фестивалями і показує українську історію іншим. На вашу думку, а чи важливо це показати українцям – для зміни світогляду або, можливо, для руйнування стереотипів про Донбас?
Для багатьох людей в Україні цей, інший, Донбас міг би бути відкриттям
– Після показу в Солт-Лейк-Сіті до нас підійшла американка і сказала, що у неї завжди був образ Донбасу як виключно чогось такого – сірість, бруд та війна. Вона сказала, що вдячна за те, що їй показали інший Донбас, про існування якого вона навіть не мала уявлення. Тому я маю підозри, що для багатьох людей в Україні цей, інший, Донбас міг би бути відкриттям. Часто ми сфокусовані лише на тому, що там йде війна, й забуваємо, що там живуть люди. Багато світлих і добрих людей. Мені б хотілося, щоб і тут, в Україні, люди зайвий раз згадали, як саме там живуть прості люди. Як вони борються за те, щоб не втрачати людяність і віру в життя.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите)