Дочка упівців через 70 років змогла прочитати зашифрований акт вінчання своїх батьків

78 років тому була створена Українська повстанська армія, але і досі відкриваються невідомі сторінки з життя повстанців. Служба зовнішньої розвідки України розшифрувала «Акт вінчання» відомих підпільників із Івано-Франківщини – Григорія Вацеби (псевдо «Сулима») і Марії Бабінчук (псевдо «Калина»). Текст передали Національному музеєві-меморіалу «Тюрма на Лонцького», директор якого, власне, звернувся з проханням до розвідників розшифрувати цифровий текст.

«Дня 6.VІІ.1950 року звінчались: Григорій Вацеба, син Василя і Анни, ур 23 1 1917 в Радчі Лисецького району Станіславської области, греко-католик, селянин, вільний і Марія Бабінчук, дочка Степана і Параски, ур 10 4 1924 в Старім Лисці Лисецького району Станіславської области, греко-католичка, медсестра, вільна» – цей текст вдалося розшифрувати Службі зовнішньої розвідки. Цей зашифрований акт вінчання опублікований у багатьох книжках про ОУН і УПА, але відчитали цифровий шифр нещодавно.

«Треба було знайти ключ до розшифрування, який знали ті, хто це шифрував. Фахівець Служби зовнішньої розвідки три години посидів, і йому вдалося. Написав групи цифр, які в акті. Не було зачіпок, повстанці лише розписалися. Цей документ шлюбної культури, як один із небагатьох, унікальний, виготовлений власноруч», – каже Олександр Скрипник, дослідник історії розвідки України, працівник Служби зовнішньої розвідки.

Розшифровка цифр

Це лише один документ, який зберігався у закоркованій пляшці, закопаній Григорієм і Марією Вацебами. Там були і два листи батьків до дочки Мотрі, посвідчення про її народження, світлини повстанців. Це, як реліквію, береже родина.

«Я рада, що хтось взявся за справу, і мені це дуже приємно. З великою повагою ставлюсь до тих, хто розшифрував документ. Текст акту вінчання був зашифрований, а посвідчення про моє народження, з якого відомо, хто мої батьки, ні. Це мені незрозуміло, чому так», – каже Ганна Марійчин, дочка Григорія і Марії Вацебів. Вони назвали її Мотрею, а друге ім’я – Ганна.

Вона народилась 28 серпня 1950 року у криївці в лісі, біля полонини «Плоска» (Закарпатська область). У посвідці про народження, яку, як і акт, вочевидь друкувала її мама – Марія Бабінчук, вказано, що батько – надрайонний провідник ОУН, а мама – медсестра і друкарка. Батьки свідомо 1 вересня винесли дитину з криївки, щоб зберегти їй життя. Була спланована спецоперація, щоб немовля потрапило у потрібні руки до Гафії Манівчук у селі Яблуниця Івано-Франківщини.

«Бабця Гафійка боялась, бо чоловік був у підпіллі, тому зробили таку історію: бабця Гафійка мала рідного брата Якова, який жив на початку села Яблуниця. Вона з братом домовилась, що дитину підкинуть під його хату, а вже тоді вона забере. Яків працював на ремонті дороги. Було холодно, і він робітникам запропонував переночувати у нього, бо ті жили у бараку. Спеціально їх покликав. Бабця вночі мене принесла, а це 4 кілометри від її хати, поклала під двері. Яків вже чекав і зробив ґвалт у хаті, щоб робітники вставали, бо щось плаче під дверима. Знайшли дитину. Якова дружина мала народжувати і спершу хотіли вигадати, що нібито вона двійнят народила. Але пологи затримувались. На другий день прийшли з сільської ради провідати, дізнатись, що то за дитина. Яків мене не віддав, пояснив, що жінка хвора і хай буде це маля у них.

Мої батьки залишили наглядати за хатою Гафії двох повстанців, які час від часу приходили з лісу. І Гафія змушена була мене забирати у Якова, нести 4 кілометри до себе, що показати їм. Вона, як і ті хлопці, несла за мене відповідальність. І знову мене повертала до Якова. Коли Якова жінка, Катерина, народила, бабця мене забрала до себе, мовляв, Катерині дуже важко з двома дітьми. І вже відтоді мене виховувала у себе», – розповідає Радіо Свобода Ганна Марійчин.

Андрій Марійчин показує оригінал акту вінчання

Батьки залишили листи

Коли Ганні було чотири тижні, до Гафії прийшли Григорій і Марія. Вони на горищі написали листи дочці, які датовані 25 вересня 1950 року. Їх, посвідчення про народження, акт вінчання, свої світлини поклали у пляшку і закопали її у подвір’ї, під тополею. Григорій і Марія попрощались зі своїм малям назавжди.

7 липня 1951 року, коли коли переходили на хуторі Ловаги Рожнятівського району Івано-Франківщини, зупинились на перепочинок, але їх зрадили, про що свідчать архівні документи. П’ятьох повстанців оточили двадцять п’ять солдатів НКВС. Почалась перестрілка. Коли у підпільників закінчувались набої, вони підірвали себе гранатою. Тіла загиблих підпільників тягнули машиною селом, щоб налякати селян. Григорієві було 34 роки, Марії – 27.

«Я любила сидіти і бавитись під тополею. Вочевидь, як потім зрозуміла, там витав дух моїх батьків і мене туди тягнуло. Мені було 6 чи 7 років, сиділа під тополею і побачила двох людей із великими валізками. Підійшли до хати, мене бабця Гафія покликала. Пам’ятаю – заходжу, і всі дуже плачуть. Жінка мене хотіла пригорнути, поцілувати. У хаті було багато печива, цукерок, цього у нас не було. Я побачила якісь папери. Очевидно, це були листи батьків, пляшку, мабуть, Гафійка викопала, щоб їм показати. Це була мами рідна сестра і її чоловік, які повернулись із заслання з Караганди. Вони спершу поїхали не у рідне мамине село Старий Лисець (Тисменицького району Івано-Франківської області – ред.), а приїхали у Яблуницю побачити мене», – розповіла вона.

Посвідчення про народження Ганни Марійчин

«Через пару місяців, я вже ходила у школу, приїхали мій дідусь і бабця по материній лінії. Вони теж відбули покарання, заслання і повернулись у своє село. Мабуть, ці документи з пляшки бабця Гафія віддала рідним мами. Мене забрали у Старий Лисець. Хата, в якій мама жила, була знищена. Дідусь був дуже добрий коваль. Залишилась стодола, але була вона велика. Всі там ми і жили – дідусь, бабуся, шість маминих сестер і я. Але я дуже сумувала за другою мамою – бабцею Гафійкою. Мене вона відвідувала, мене тягнуло в Яблуницю, туди мене возили щоліта», – пригадує Ганна Марійчин.

Після закінчення початкової школи у селі Старий Лисець Ганна переїхала у Яблуницю. Там її удочерив син Гафії.

Марія Вацеба

Ганна Марійчин знала, що її батьки загинули. Але на початку 90-х років, коли Україна ставала незалежною, коли про визвольний рух уже почали говорити, вирішила знайти місце вбивства і поховання батьків, кожне слово, написане батьками, вкрила слізьми.

«Якщо нас не стане, дорогенька донечко, в боротьбі за вільну Україну, тоді, якщо житимеш, знай, що Ти щаслива, бо, напевно, будеш вже вільною у вільній державі, до будови якої Твої батьки докладали цеглини», – написала їй мати.

«Останні мої слова до тебе – це заповіт:

Добро нації – найвищий наказ! Для неї маєш віддати свої сили, розум, життя – так, як ми з матір’ю кладемо свої голови на її жертівник», – це слова її батька.

Лист батьків

«Для мене це було болюче, плакала, але не до кінця усвідомлювала свою історію, історію батьків. Пізніше пішли діти, сім’я, будови, робота, якщо хтось приходив, то читали і плакали над листами. Але не усвідомлювала все так я дуже і дуже глибоко. Вже у 90-х роках, коли Україна почала підніматися з колін, тоді я найбільше зрозуміла текст цих слів, які з душею написані і вирвані з душі, відкрила для себе цей біль і зрозуміла, що треба щось робити. Почала зустрічатись із повстанцями, репресованими, їздити на мітинги, з родиною говорила про минуле. Я собі поставила за мету – за всяку ціну не потоптати татові слова, що для України віддаси розум, силу, знання. Моїм обов’язком і потребою було знати, де мої батьки загинули, за яких обставин, де поховані», – каже Ганна Марійчин.

Григорій Вацеба

Сини і онуки знайшли архіви

Історію своєї родини почали вивчати, шукати документи сини Ганни і внуки. Днями вийшла книжка «Добро нації – найвищий наказ!», історія однієї родини. Туди увійшов «Щоденник Надвірнянського осередку ОУН «Верховина» в зимовий період 1948–1949 рр.». Григорій Вацеба описував кожен день, потім надиктовував дружині. Це історія про будні упівців, чим вони жили і як виходили на завдання, робили ранкову руханку, вивчали історію України.

«Три роки передувала праця над книжкою. Мій прадід – Григорій Вацеба був з багатодітної сім’ї. Його батько був ковалем, в Радчах, селі на Івано-Франківщині. Їх було сім братів. Він був найстарший. Коли померла його мати, то він мусив заробляти, працював у школі, співав у хорі, підтримував українські традиції і звичаї. У 40-х роках пішов у підпілля, займався діяльністю, пов’язаною з УПА, був провідником Наддвірнянщини, потім у Калуському районі.

Із прабабцею Марією познайомився в УПА. У них було повстанське весілля у лісі. Після весілля Марія власноруч на друкарській машинці надрукувала акт вінчання. Там зашифрували, хто був свідками. Мені важлива історія моєї родини. Ми маємо повторення цієї історії, і важливо її не забувати. Історія моєї родини лише підкреслює, чим може все закінчитись, якщо мати справу з Росією, яка окуповує українську територію», – каже 25-річний Андрій Марійчин, правнук Григорія і Марії Вацебів.

Родина дізналась про місце вбивства і поховання Григорія і Марії Вацебів. Там встановила пам’ятні хрести і буває там на роковини загибелі.

«Не опущу Тебе аж до смерти», – написали Григорій і Марія у тексті присяги. Він обіцяв їй вірність і опіку, вона йому – вірність, любов і послух.