Діти-сироти в Італії: суди і конфлікти навколо повернення в Україну

Рим – На півдні Італії спостерігається феномен, коли неповнолітніх біженців-вихованців дитбудинків доводиться повертати в Україну через судові баталії. Деякі прийомні родини італійців відмовляються віддавати дітей на Батьківщину, щоб «захистити їх від повернення в небезпечну країну, де триває війна». Такі інциденти стали можливими ще й тому, пояснюють юристи, що з минулого року місцеві судові органи та адміністрації помилково позбавили повноважень українських державних опікунів, які супроводжували дітей. А призначені замість них деякі італійські, переважно родини, тепер не бажають повертати дітей в Україну. Докладніше у судових тяжбах за українських сиріт в Італії – розбирався проєкт «Ти як?» Радіо Свобода.

Як ведеться біженцям-сиротам та позбавленим батьківського піклування на сонячному острові Сицилії? «Це дуже важке запитання…», – відповідає Юлія Динніченко – за фахом юристка-міжнародниця, посередниця у сфері культурних зв'язків і голова асоціації «Нові межі».

Організація офіційно діє в місті Катанії, що на півдні Італії, з 2008 року. Це була перша неурядова асоціація, заснована українцями, що отримала акредитацію італійського уряду для тимчасового прийому дітей з метою оздоровлення. Від 2014 року у співпраці з українськими закладами організація активно займається проєктами з прийому дітей загиблих воїнів для їхньої фізичної та психологічної реабілітації у мальовничому куточку Середземномор’я.

З початком повномасштабної війни Росії проти України через Асоціацію на південь Італії прибули 36 дітей із Чинадіївського дитячого будинку, що на Закарпатті. Хоч регіон не потерпав від постійних обстрілів, та дирекція вирішила звільнити цей сиротинець для приїзду евакуйованих вихованців з територій, окупованих Росією. 16 дітей-прибульців із Закарпаття відправили до Катанії на Сицилію, решту – до Катанзаро в сусідній області Калабрії.

Група дітей з вихователькою Чинадіївського дитбудинку, які вже повернулися на Закарпаття

«Я бачу більше негативних моментів, ніж позитивних. Позитив є один: діти-сироти, які приїхали з окупованих районів, справді тут відійшли від шоку війни», – говорить голова Асоціації.

«Проблеми почалися зразу, – продовжує пані Динніченко. – Одна з перших – українські відповідальні особи часто не мали змоги спілкуватися з дітьми. Їх поселили у структури і фактично відсторонили від наших вихователів, а нашим дітям надали італійських законних представників. Люди, які добре знають вихованців і несуть за них відповідальність, опинилися осторонь».

За її словами, умови у згаданих центрах для проживання біженців бувають різними. «Одні діти розповідають про добрих італійських вихователів, і вони задоволені були. Інші, доросліші діти підліткового віку, розказують про відсутність належного догляду й уваги, коли вихованці курять, втікають на побачення з італійцями», – ділиться вона спостереженнями. Менших за віком діток стараються поселяти у сім’ї, але не завжди так виходить, бо це залежить від періоду прибуття та організації приїзду групи.

Де криється проблема?

Головна проблема, на якій наголосила пані Динніченко, була пов’язана з тим, що з прибуттям до Італії вихователів-біженців, фактично, позбавили повноважень щодо дітей. Місцева влада повністю застосовувала законодавство країни, яке покликане запобігати переміщенню або зникненню дітей, щоб унеможливити феномен торгівлі чи їхньої експлуатації. Сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, тобто усіх тих неповнолітніх, хто приїхав не з батьками, а із законними представниками, вони вважали дітьми без супроводу.

На південь Італії під час війни виїжджало 36 дітей із Чинадіївського дитячого будинку, що на Закарпатті. Загалом, за даними італійського уряду, в країні перебуває трохи більше 4,5 тисячі українських неповнолітніх без супроводу

Це вимагало від судової влади брати їх під опіку держави та призначати їм тимчасового опікуна з числа громадян Італії. Так часто і було у розпал надзвичайної ситуації на початку минулого року, коли групи з українських сиротинців прибували до країни у супроводі вихователів.

Лише на східному узбережжі Сицилії у місті Катанії таких українських дітей без супроводу числилося близько 200, інформував через пресу голова міського суду у справах неповнолітніх Роберто Ді Белла.

Станом на червень цього року, за даними італійського уряду, в країні перебуває трохи більше 4,5 тисячі українських неповнолітніх дітей без супроводу.

«Останніми роками Італії не траплялося мати справу з напливом неповнолітніх іноземців, яких супроводжували їхні законні представники-опікуни з країни походження. (На Апенніни переважно нелегально прибувають діти-африканські біженці без будь-якого супроводу дорослих – ред.) Тому часто суди і міністерство внутрішніх справ автоматично визнавали й українських дітей «неповнолітніми іноземцями без супроводу. Це була помилка», – пояснила сицилійська адвокатка із захисту прав іммігрантів Роза Емануела Ло Фаро.

Так дійшли до абсурдних випадків, каже вона, коли за рішенням суду у справах неповнолітніх Катанії законним українським вихователям було заборонено спілкуватися зі своїми вихованцями. Цей суд призначав опікунами громадян Італії, а піклуватися про дітей-біженців зобов’язував соціальні служби міської комуни, прийомні сім’ї, відповідні центри притулку.

На думку деяких правників, це суперечило Гаазькій конвенції про батьківську відповідальність (1996), яка передбачає за обставин збройних конфліктів та природних катаклізмів визнавати представників-опікунів, уповноважених країною походження дітей-біженців.

До того ж списки прибулих дітей і вихователів із дитбудинків були зареєстровані у Генконсульстві України в Неаполі, що додатково підтверджує їхні права як опікунів.

Як було і як стало?

Керівниця асоціації «Нові межі» Юлія Динніченко також опинилася у «невизнаному статусі», хоча вона затверджена дипломатичною установою як опікунка дітей-сиріт, котрих допомогла привезти в Італію на тимчасове перебування (евакуацію).

Юлія не погоджувалася із цим: за підтримки місцевих правників наважилася довести чинність свого статусу в Італії у юридичний спосіб. Суд першої інстанції не визнав її право на опікунство. Та минулого червня подання українки задовольнив Касаційний суд Італії, який одним вердиктом «убив двох зайців». По-перше, підтвердив дійсність її статусу як опікунки, зареєстрованої попередньо Генконсульствомм України. По-друге, Верховний суд встановив, що консул України має повноваження призначати опікуна з довірених осіб, і це повинна визнавати італійська влада у відповідності до Віденської конвенції про консульські зносини (1963).

Італійські краєвиди

«Хоча згадане рішення Касаційного суду стосувалося 23 українських дітей-біженців у Катанії, суд у Катанії та судові органи в інших містах змушені були адаптувати свої попередні постанови і до решти випадків щодо статусу сиріт-біженців та їхніх вихователів, уповноважених українською владою», – пояснила Радіо Свобода адвокатка Роза Еманела Ло Фаро.

Рішення Касаційного суду мають великий авторитет у судовій системі. Таким чином нарешті юридично визначили різницю між «неповнолітніми іноземцями без супроводу» та «неповнолітніми іноземцями із супроводом».

Скажімо, якщо дитина прибуває з України із родичем лише за нотаріально завіреною довіреністю батьків, такий документ не визнається в Італії, тому вона вважається без супроводу і запускають передбачений законом механізм державного опікунства Італії. Але якщо родич чи інша доросла особа, або група вихователів мають українські документи про право на опікунство над дитиною, визнані в Генконсульстві України, тоді йдеться про «неповнолітнього іноземця із супроводом»: його легальним опікуном в Італії визнається та сама особа чи представники дитбудинків з України.

Проблема не вирішена?

Гарант у справах дитинства та юнацтва автономного регіону Сицилії Джузеппе Веккйо каже, що поважає закон, але не погоджується з рішенням суду останньої інстанції.

«Це відкриває шлях до неконтрольованого опікунства і так само до некотрольованих репатріацій дітей», – висловив він думку на шпальтах обласної газети La Siciliа.

А Юлії Динніченко і після визначального судового вердикту, доводиться розгрібати правові нетрі у місцевих інстанціях. У чому конфлікт?

«Касаційний суд визнав некомпетентність суду першої інстанції, тобто логічно було б закрити усі справи, зняти італійських опікунів і не лише на папері, а реально визнавати мене як опікунку дітей. Насправді ж, мене формально визнають, а дозвіл на повернення в Україну видає суд у справах неповнолітніх. Якщо є законний представник дітей-сиріт, то логічно він має вирішувати долю дітей – та це не так. Мене визнали і надали дозвіл на повернення дітей в Україну, але вони (місцевий суд у справах неповнолітніх – ред.) не повинні були цього робити», – вважає пані Динніченко.

Вона наголошує – такі рішення може ухвалювати лише сама, як законна опікунка, суд не повинен у це втручатися.

На думку незалежних правників, з якими спілкувалося Радіо Свобода, щоб остаточно вирішити цей конфлікт, до суду першої інстанції готують нове подання.

Це – прохання переглянути попереднє (помилкове) рішення, взявши до уваги постанову Верховного суду. Як пояснили Радіо Свобода незалежні фахівці в галузі імміграційного права, така неприємна ситуація склалася не через умисні дії суддів, які, очевидно, дотримуючись букви закону, прагнули гарантувати захист й інтереси неповнолітніх іноземців з України.

Острів Сицилія, що на півдні Італії

Зауважують, що феномен стосується переважно південних областей країни, куди морем прибуває найбільше нелегальних мігрантів з Африки, Азії та країн Близького Сходу. У зв’язку з цим судові власті покликані більш категорично застосовувати норми місцевого законодавства стосовно неповнолітніх іноземців. Ймовірно, на тлі проблеми нелегальної міграції, деяким виконавцям у розпал надзвичайної ситуації забракло мудрості тверезо оцінити обстановку.

До чого все це призвело?

Нині лише в Катанії мають близько десяти справ, коли призначені раніше італійські прийомні родини-опікуни за підтримки місцевих структур (комуни, організації із захисту прав дітей, благодійні асоціації) відмовляються від видачі дітей українським легальним представникам.

Навіть коли є рішення місцевого суду з дозволом на репатріацію. Про це повідомила адвокатка Ло Фаро. Прийомні родини отримують щомісяця приблизно 500 євро державних коштів на таку дитину.

Міжнародна опікунка Юлія Динніченко розповіла про свій досвід: «Маю нині трьох дітей, а італійські прийомні сім’ї кажуть, що діти не хочуть повертатися в Україну, їх мені не віддають. Судом призначили італійського куратора дитини з функціями адвоката, щоб вирішити конфлікт між нами, чому дитина не хоче повертатися. З одного боку, дозволяють і надають мені повноваження, а з іншого – забороняють. Сім’ї не питають мого дозволу на пересування, вони вже вважають дітей майже своїми».

Захисниця-опікунка вже подала до поліції дві кримінальні заяви про викрадення неповнолітніх.

За її даними, схожі ситуації є і в південній області Калабрії з 20 дітьми Чинадіївського дитбудинку: італійські сім’ї не дозволяють дітям-біженцям спілкуватися з українськими представниками.

Жінка не має чіткої відповіді, чому родини за допомогою своїх адвокатів поводяться таким чином. Вони ж, до речі, вчасно дбають і про медійний розголос суперечки.

У репортажі регіонального ТБ-каналу з уст прийомної родини йшлося, зокрема «про бідну й нещасну Україну, де діти через війну не мають майбутнього, малечі бояться повертатися у війну, бо там суворі методи виховання, наприклад ставлять дітей на коліна з піднятими догори руками на годину, обливають холодним душем».

Стаття у газеті La Sicilia «про українську опікунку, яка забирає дітей»

«Навіщо їм наші діти?»

Подібні телесюжети та публікації рясніють негативною статистикою про Україну, недовірливими характеристиками стосовно українських опікунів та нібито виправданими побоюваннями прийомних родин, які вважають «парадоксальними рішення суду про репатріацію неповнолітніх до країни, де триває затяжна війна».

Правники та місцеві асоціації, які допомагають повертати дітей в Україну, зауважують, що через рік евакуації вихованці (особливо молодшого віку 5-7 років) забувають рідну мову, важко йдуть на контакт з українськими опікунами, а хлопці-підлітки, залякані італійськими родинами можливістю потрапити на фронт, відмовляються повертатися на Батьківщину.

«Місцеві переконані, що українська держава повертає-відправляє дітей на смерть, на війну. Та це ж не так! Українська влада забирає дітей до безпечних місць перебування в країні», – наголошує фахівчиня з міжнародного права, захисниця іммігрантів Роза Емануела Ло Фаро.

А пані Динніченко припускає: «Можливо, дехто думає залишити собі дітей, сподіваючись уникнути таким чином складних процедур міжнародного усиновлення?».

«Коли ми повертаємо незаконно вивезених наших дітей з Росії, усі аплодують, бо ж Україна піклується про своїх дітей, ще й папа Римський взявся посприяти. Ніхто при цьому не каже, що дітей повертають у війну. А якщо ми повертаємо їх додому з Європи, то нас у місцевих ЗМІ представляють монстрами. Чому?», – запитує юристка й активістка Юлія Динніченко.

Лист прийомної мами-італійки в газеті La Sicilia «Діти нам цього ніколи не пробачать»

Що робити?

У коментарі для Радіо Свобода МЗС України повідомило, що питання повернення з-за кордону дітей відноситься до компетенції соціальних служб України. Крім того, процес має відбуватися відповідно до конкретного плану, який розроблятиметься органами виконавчої влади України на підставі форми, затвердженої спільним наказом Мінсоцполітики, МВС та Мінреінтеграції. Тобто, для кожного факту повернення дітей та осіб має складатися індивідуальний план зі строками та відповідальними виконавцями.

А як роз’яснили місцеві адвокати, МЗС надсилає запит українських органів на місця консулам, а ті, у свою чергу, контактують з представниками дітей для організації їхнього від’їзду. Словом, малечу повертають не за власним бажанням пані Динніченко чи адвокатки Ло Фаро, як це трактують деякі італійські сім’ї.

За оцінками українських опікунів, приблизно 80% відсотків італійських сімей та структур безпроблемно повертають дітей, можливо, з надією побачити їх знову на різдвяні канікули в рамках нових проєктів.

За оцінками українських опікунів, приблизно 80% відсотків італійських опікунів безпроблемно повертають дітей, з надією побачити їх знову на різдвяні канікули

Окрім згаданих у матеріалі експертів, для глибшого висвітлення теми Радіо Свобода поспілкувалося з десятком інших спостерігачів, фахівців з міжнародного права та дипломатів.

І багато з них наголошували: для повноцінного захисту неповнолітніх та уникнення інцидентів потрібна Угода між Києвом та Римом про порядок перебування та репатріацію дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. Саме у такому документі мало б бути прописане регулювання згаданих суперечок.

Очевидно, що за надзвичайної ситуації існування наявних законів виявилося недостатнім, зважаючи, що відповідне італійське законодавство застосовується тепер стосовно українських дітей-біженців частково.

За таких обставин Україна ризикує віддалити або й втратити частину молодого покоління, у житті якого відсутність батьків, війна та евакуація, як видно, стали не останніми випробуваннями.