Їх забороняли, знищували, клали на довгі роки на полиці. Радіо Свобода на основі архівних документів та розмов із документалістами публікує підбірку із десяти українських документальних фільмів заборонених радянською владою. Про деякі інформація публікується вперше. Заідеологізованість, таврування нових ідей, примітивізація, погрози й залякування на десятиліття зупинили розвиток українського документального кіно.
«Освідчення в коханні» (1966)
режисер Ролан Сергієнко, оператор Едуард Тімлін
«Я не хотів би жити у країні, яку ти мені щойно показав, мудак», – сказав міністр культури СРСР Олексій Романов режисеру Ролану Сергієнку після здачі фільму в Москві.
Повнометражне документальне кіно чесно розповідає про трагічну долю жінок України за півстоліття радянської влади. У ньому слово дають жертвам сталінських репресій, інвалідам Другої світової війни, колгоспницям, робітницям.
У фіналі фільму жінки із Донеччини власноруч переносять і монтують важкі рельси для будівництва залізничної колії. Така правдивість обурила чиновників радянського кінематографу. Україна поставала інакшою, ніж у пропагандистських агітках.
Авторів фільму звинуватили в «нігілізмі» і в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм все одно поклали на полицю. Єдина копія збереглася у Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.
«Соната про художника» (1966)
режисер Віктор Шкурін, сценарій Володимир Костенко
Фільм про Івана Гончара – палкого збирача української старовини, який перетворив свою київську квартиру в унікальний музей.
«Мені дуже подобався Іван Гончар. Я був вражений, що йому вдалося зібрати стільки прекрасних речей. Там ніякого націоналізму не було, там була просто любов до України», ‒ розповідає Радіо Свобода режисер фільму Віктор Шкурін.
Іван Гончар у своїй майстерні
Однак влада СРСР думала інакше. Фільм Шкуріна прийняли, але на екрани він не вийшов.
Фільм позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі містить розповідь про скульптора Гончара, який допускає націоналістичні збочення», ‒ йдеться у таємній записці Київського обкому КПУ.
Раптом через 6 років, у 1972 році у київському кінотеатрі «Орбіта» режисер стрічки Віктор Шкурін побачив афішу свого фільму: «Їду по Хрещатику, раптом бачу великими буквами написано: «Соната про Художника». Я думаю, ну слава Богу, ну нарешті! А наступного ранку відкриваю газету «Правда України» і бачу заголовок «Націоналісти знову підняли голову». На наступний день фільм зняли», ‒ згадує Шкурін.
Стрічку заборонили. Сценаристу Володимиру Костенку винесли партійну догану за політичну короткозорість, а згодом звільнили. Як і Віктора Шкуріна, який тоді був вже директором «Укркінохроніки».
Глядачі змогли побачити фільм «Соната про художника» лише через 30 років, вже після падіння СРСР.
Зйомки у Бабиному Яру (1966)
оператор Едуард Тімлін, режисер Рафаїл Нахманович
Радянська влада всіляко намагалася приховати правду про розстріли у Бабиному Яру, тому що жертвами там переважно були євреї.
У 1966 році, напередодні 25-х роковин розстрілів, вперше невелика група киян разом із відомим письменником Віктором Некрасовим зібралися неподалік Бабиного Яру, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Про це дізналися працівники Київської студії документально-хронікальних фільмів: оператор Едуард Тімлін та режисер Рафаїл Нахманович. Під виглядом зйомок фільму про радянську міліцію вони вирішили зафіксувати на плівку цю подію.
Your browser doesn’t support HTML5
Бабин Яр, 1966 рік. Зйомка Едуарда Тімліна
«Ми приїхали, був вечір, ‒ розповідає Радіо Свобода оператор Тімлін, ‒ я почав знімати мітинг. Вночі на студії проявив плівку під виглядом пробного матеріалу, негатив сховав вдома під ліжко. Ніхто про це не знав».
Ця плівка пролежала у Тімліна до розвалу Радянського Союзу. Вперше її використали аж у 1992 року, у фільмі «Віктор Некрасов на «Свободі» і вдома».
Того ж 1966 року, безпосередньо в роковини розстрілу відбувся вже великий жалобний мітинг в самому Бабиному Яру. Дозволу на його проведення не було. Оператор Тімлін та режисер Нахманович хотіли відзняти і його, як важливий документ епохи.
Несанкціонований мітинг у Бабиному Яру. 29 вересня 1966 року. Фото із архіву Еммануїла Діаманта.
«Тільки ми вийшли із камерою, як до нас підійшли хлопці. Показали свої посвідчення ‒ КГБ. Нас повели до машини. Ми повідомили, що знімальна група із Москви теж знімає, чому нам не можна? Наші прізвища записали і відпустили».
Центральна подія мітингу в Бабиному Ярі у вересні 1966 року - виступ письменника Віктора Некрасова та Івана Дзюби. Фото із архіву Еммануїла Діаманта.
Після цього Тімлін відзняв двохвилинне відео, яке привіз на студію. Піднявся величезний скандал. Радянська влада охрестила мітинг «масовим стихійним зборищем єврейських й українських націоналістів». Більше цей унікальний матеріал ніхто ніколи не бачив.
Після цього Едуарда Тімліна «відкомандирували» на три роки до Узбекистану «передавати досвід» дружній республіці, а Рафаїлу Нахмановичу на декілька років заборонили знімати фільми. Невдовзі звільнили і директора студії Миколу Козина за «недисциплінованість» своїх співробітників.
«Василь Симоненко», (1968‒1971)
сценарій Олексій Дмитренко, Микола Шудря
Після смерті поета, наприкінці 1963 року, між владою й активною проукраїнською молоддю в СРСР та за її межами розпочалася боротьба за «справжнього» Симоненка. Перші хотіли зобразити його відданим комуністом, другі ‒ українським борцем із радянською системою.
Письменник, культова постать шістдесятництва Василь Симоненко
Як дізналося Радіо Свобода, вже у 1968 році Комітет по кінематографії запланував створити фільм про «українського поета-комуніста Василя Симоненка», який «можна використовувати для кінопропаганди серед зарубіжних глядачів». На початку 1969-го сценарій Олексія Дмитренка та Миколи Шудрі затвердили на Київській студії документальних фільмів. Проте нічого у ньому не нагадувало про Симоненка-комуніста.
За задумом у фільмі мав звучати живий голос Симоненка та розповіді його найближчих друзів: зокрема, літератора Анатоля Перепаді. (Його ще недавно клеймили за те, що начебто він разом із Іваном Світличним передав щоденники Симоненка на Захід). Загалом сценарій мав великий потенціал і його аж ніяк не можна звинуватити у заідеологізованості та конформізмі.
Титутульний аркуш сценарію до невідзнятого фільму про Василя Симоненка, який зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва
Та зйомки фільму ніяк не розпочиналися. Ми знайшли газету «Комсомолець Полтавщини» у якій автори фільму на початку 1970 року опублікували скорочений варіант затвердженого сценарію. На звороті останньої сторінки машинопису знайденого в архіві редактора видання Феодосія Рогового, ручкою зазначено ‒ «фільм знімається в лютому». Та вже у кінці цього місяця Київська студія просить Комітет кінематографії перенести зйомки фільму на наступний, 1971 рік. Більше у планах студії фільм про Василя Симоненка не з’явився. Співавтор сценарію – вже покійний Олексій Дмитренко – вважав, що фільм не вийшов «через перестрахувальників». Яких саме, не уточнив.
«Дума – доля» (1969)
режисер Олександр Криварчук, сценарист Микола Шудря, оператор Юрій Ткаченко
Кобзар Євген Адамцевич
Фільм «Дума – доля» розповідає про легендарного кобзаря, автора «Запорозького маршу» Євгена Адамцевича. Знімальній групі вдалося знайти його у Ромнах на Сумщині і записати стародавні українські думи в його виконанні. Образні зйомки степів, сіл, старих вітряків, кам’яних баб, аккерманської фортеці та могил запорожців мали б доповнити враження про героїчне козацьке минуле України. Однак з кіно «Дума – доля» вийшла лише «Дуля дома», – як із сумом жартували творці фільму.
Згідно з віднайденим Радіо Свобода архівним документом, у березні 1969 року режисера Олександра Криварчука звинуватили у розтраті 5200 карбованців, які він використав для зйомок матеріалу «на низькому ідейно-художньому рівні». Йому оголосили сувору догану і залякували звільненням, що означало повне вилучення із суспільного життя.
Архівний документ із цензорськими правками від Міністерства сільського господарства СРСР, які потрібно було внести у документальний фільм «Тур'я – земля поліська» режисера Рафаїла Нахмановича
Виробництво стрічки закрили, а практично все відео та аудіо знищили. Але, щоб виконати план, знімальну групу змусили відзняти інший фільм на тему кобзарства. Так з’явилися «Струни моєї землі» (1969) ‒ типовий звіт-концерт присвячений «50-річчю Державної заслуженої капели бандуристів УРСР», який теж закінчувався думами. Щоправда не тими, записи яких знищили:
Ленінові слава, слава, партії хвала.
Леніну хвала,
Великій партії хвала!
«Анатоль Петрицький» (1970)
Режисер Роман Балаян
«Ви що антирадянські картини тримаєте у своєму сейфі?» ‒ почув влітку 1972 року вже колишній директор студії Укркінохроніки Віктор Шкурін від її нового очільника Геннадія Іванова.
Український художник-авангардист Анатоль Петрицький
«Це був шедевр, а не фільм! – згадує Шкурін фільм про українського авангардного художника Анатолія Петрицького. ‒ В українському держкіно стрічку не прийняли. Назвали збоченням, формалізмом, антирадянщиною та наказали знищити. Єдину копію фільму я ховав у своєму сейфі. Коли передавав справи, вирішив показати її новому директору. Після перегляду Іванов її знищив».
Фільм без дикторського тексту, зі складним відеорядом та авторськими художніми прийомами був новаторським для тогочасного українського документального кіно.
«Я попросив художника, щоб він намалював картину «Тарас Бульба». У кадрі вона горіла під українську народну пісню. Я хотів показати цим щось таємне, те, що не можна описати словами про долю України, а в картинах Петрицького ‒ знайти потаємний смисл», ‒ розповідає Радіо Свобода режисер Роман Балаян.
Така творча свобода режисера була неприйнятною. «Тодішній заступник держкіно сказав мені, що це страсті Балаяна за Петрицьким, а нам треба страсті Петрицького», ‒ розповідає Балаян.
Комітет кінематографії України фільм заборонив. Режисеру наказали перезняти стрічку. «Ми робили її просто, щоб здати. Тому це неможливо дивитися: суцільний дикторський текст із слайд-шоу картин Петрицького», ‒ з іронією говорить Балаян.
Your browser doesn’t support HTML5
«Анатоль Петрицький», (цензурована версії, 1970)
Саме ця, друга, версія фільму знаходяться в українському кіноархіві. Перша, авторська ‒ втрачена.
«Прогулянки по Києву» (1970‒1972)
сценарій Віктор Некрасов, оператор Едуард Тімлін
Повнометражний документальний фільм за сценарієм класика військової прози та критика радянської влади Віктора Некрасова ‒ це нестандартний погляд на Київ та його мешканців.
Письменник Віктор Некрасов
У віднайденому Радіо Свобода сценарії Некрасов прагнув через оригінальний відеоряд передати настрій та атмосферу сучасного міста із багатовіковою історією. Невеликі вкраплення тексту мав начитувати сам письменник.
У 1971–1972 роках оператор Едуард Тімлін відзняв «купу фантастичних планів, особливо із верхніх точок Києва». Та раптово українське держкіно запрошує для перегляду весь відзнятий матеріал. Плівку довго не віддають.
«Мене викликає директор студії і говорить: «Ніякого прізвища «Некрасов» у фільмі не повинно бути», ‒ згадує редактор фільму Світлана Васильєва.
Незадовго до того КГБ провело обшук у Віктора Некрасова. Радянська влада намагалася видворити його з країни.
Невдовзі фільм «Прогулянки по Києву» взагалі закрили. Весь відзнятий матеріал наказали використати для інших стрічок. Так з’явився фільм «І знову білий цвіт каштанів» у типовому радянському стилі, де від ідей Некрасова не залишилося нічого.
«Тур'я – земля поліська» (1970–1971)
режисер Рафаїл Нахманович, оператор Едуард Тімлін, сценарист Володимир Кисельов
Новаторський фільм для радянського документального кіно режисера Рафаїла Нахмановича. Більша частина відзнята прихованою камерою, репліки героїв записувалися на живо без постановчих сцен ‒ на екрані була правда життя.
Олександр М'язь, голова колгоспу в селі Тур'я на Чернігівщині. Кадр із зйомок фільму режисера Нахмановича.
Стрічка розповідала про одного із найуспішніших голів колгоспу України Олександра М’язя, який впроваджував елементи ринкових відносин.
Фільм став жертвою політичних ігор всередині українського партійного керівництва. Хоча фільм приймали всі українські й навіть російські кіноінстанції, через втручання Міністерства сільського господарства СРСР, яке не було підконтрольним очільнику України, фільм жорстко порізали.
В документі, який Радіо Свобода віднайшла в Архіві-музеї літератури та мистецтв можна побачити це.
Архівний документ в якому режисеру Олександру Криварчуку оголошують догану та лякають звільненням.
«Вилучаються епізоди «М’язь в лікарні», «Базар», «Похорони», «Збирання льону». Скорочується епізод про політінформації, бесіда з агрономом. Вилучається закадрова розмова про цеглу, що «кормит скот». Вилучаються закадрові автобіографічні розповіді М’язя, «жаргонні» вислови. З кадру 99 вилучається звук «про брехню». До фільму буде написано дикторський текст», ‒ і це лише частина цензурних правок, які довелося зробити режисеру Нахмановичу.
Український режисер-документаліст Рафаїл Нахманович
Однак фільм в авторській версії вдалося показати на кінофестивалі у Маріуполі. За появу цього фільму організатор фестивалю Юхим Лазебник отримав сувору догану. Стрічку більше ніколи ніде не показували. Жодної її копії не збереглося.
Рафаїл Нахманович зазнав чи не найбільше утисків серед українських документалістів. Йому тричі забороняли знімати кіно. Близько 10 його фільмів були заборонені, частина знищена. Помер Нахманович у Києві 16 травня 2009 року.
«Відкрий себе» (1972)
Режисер Ролан Сергієнко, сценаристи Микола Шудря, Володимир Костенко, оператор Олександр Коваль, звукорежисер Георгій Стремовський
Фільм про філософа Григорія Сковороду за наказом радянських партійних установ перероблювався близько 10 разів.
«Приходили поправки. Кожного разу їх було дуже багато. Ролан це все виконував з точністю до коми. Прибирав епізоди, замість них ставив нові. Але кіно не змінювалося!» ‒ розповідає про унікальну властивість фільму її звукорежисер Георгій Стремовський.
У центрі стрічки – створення пам’ятника Сковороді відомим українським скульптором Іваном Кавалерідзе. На тлі звучали філософські тексти Григорія Савича у виконанні Івана Миколайчука. Образний ряд фільму нагадував створення людини і звільнення від усього зайвого за уявою самого філософа.
«Ми отримали бомбу. Уявлення про сучасний світ змінювалося докорінно. І як ми це не комбінували – цю бомбу прибрати було неможливо», ‒ пригадує Стремовський.
Після численних переробок фільм розтиражували і розіслали по обласних прокатних конторах. Але за розпорядженням працівника ЦК КПУ Безклубенка, копії було повернуто і знищено, – пише у своєму дослідженні кінознавець Лариса Брюховецька. Підтексти, подвійні смисли, іншотрактування були не потрібні партійним ідеологам.
Одна копія дивом збереглася. Її викрали зі студії і передали Ролану Сергієнку. Він зберігав її на балконі 16 років, поки у 1988 році зі стрічки зняли заборону. У 1991 році творці фільму отримали за неї Шевченківську премію.
«Завтра» (1977)
Режисер Юхим Гальперин, оператори Євгеній Павлов та Володимир Тимченко
Фільм про радянську міліцейську новинку ‒ школи для злочинців. Про одну із них, яка була розташована в колонії на Луганщині, МВС замовило фільм. Як виявилося, саме тоді там відбував покарання режисер Сергій Параджанов.
Режисер Сергій Параджанов
Міліцейське керівництво Луганщини, яке організовувало зйомки, навіть попросило самого Параджанова написати сценарій. Але жодна із студій не погодилася знімати фільм за сценарієм дисидента-антирадянщика. Допоміг міліціонерам колишній очільник українського кіно Святослав Іванов. Саме через активну підтримку Параджанова він втратив свою посаду.
Іванов, тоді вже декан Київського кінофакультету, хотів підтримати Параджанова і під виглядом курсової роботи відрядив на зйомки групу своїх студентів. Під це надав техніку й плівку. Та прибувши до колонії, знімальна група на чолі із третьокурсником Юхимом Гальпереним, одразу отримала наказ від КДБ – не перетинатися із Параджановим, інакше його етапують до іншої зони. Для хворого режисера це стало б випробуванням.
«Ми дійсно щосили прагнули не виходити на контакт із Параджановим, ‒ розповідав в інтерв’ю журналу «KINO-КОЛО» режисер Гальперин ‒ Наприклад, ми знімали концерт – міська самодіяльність приїхала. І в кутку зали бачимо сидить Сергій Йосипович в оточенні зеків. Якраз оператор Тимченко мені сказав: «Давай, я в той бік камерою спанорамую?». Я відповів – «Ти що, Володю, не розумієш, як за нами наглядають?»
Попри те, що документалістам не вдалося відзняти жодного кадру із ув’язненим режисером, команді Гальперина завдяки зйомкам прихованою камерою вдалося зафіксувати правдиве життя зеків у колонії. Один із ув’язнених навіть написав музику й слова пісень до фільму.
Приїхавши до Києва, фільм швидко змонтували. Комісія МВС України прийняла його. Але через два дні КГБ конфіскувало абсолютно весь матеріал, який не ввійшов до фільму. Очевидно, в органах злякалися, що відео із зони, де сидів Параджанов, може опинитися за кордоном. В архівах МВС, вже після розпаду СРСР, режисеру Гальперину не вдалося віднайти цього фільму.