До дня волонтера. Леся Литвинова про допомогу фронту, і чому пішла у сапери

5 грудня – Міжнародний день волонтера. Волонтери, разом із армією, в українському суспільстві користуються чи не найбільшою довірою. За допомогу армії у відсічі російської агресії українським волонтерам подякував головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.

Про феномен українського волонтерства Радіо Свобода поспілкувалося з однією із найвідоміших волонтерок, співзасновницею благодійного фонду «Свої», Лесею Литвиновою.

Після 2014-го року Фонду «Свої» допомагав переселенцям із Донбасу, потім сконцетрувався на допомозі онкохворими, згодом – хворим на COVID 19. А після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Литвинова з чоловіком вступили в лави ЗСУ, і нині вона працює на передовій як сапер.

– Фактично з 2014-2015 років волонтерство в Україні набуло неймовірного масштабу, і ось тепер ще посилилося після повномасштабного вторгнення Росії. Які основні причини цього явища?

– По-перше, я хотіла би зазначити, що у нас не дуже коректно говорять про те, що таке волонтерство. Все ж таки, в загальноприйнятому варіанті, волонтерство, це коли людина якусь частину свого часу або своїх зусиль витрачає на щось суспільно значне, не отримуючи за це жодної користі.

У нас зараз все в одну купу: і волонтери, і благодійні фонди, і благодійники, і донори. Усіх вважають волонтерами.

З початку першого вторгнення, бо війна у нас все ж таки з 2014 року, деяких добровольців теж називали волонтерами. Тому у нас, напевне, трошки інший сенс цього свята зараз. Бо святкують усі, хто бере участь у формуванні нової долі країни. Для мене все, що відбувається, саме про це.

Ви ж пам’ятаєте, що з 2013 року це почалося тому, що з нами так не можна.

Ми почали боротися і за незалежність, і за гідність, насправді. І це знайшло такий відклик в серцях багатьох людей.

І ті, хто, наприклад, не міг вийти на барикади на Майдані або піти на фронт в 2014 році, почали шукати, чим допомогти тим, хто стоїть на першій лінії. Отам і з’явилися волонтери в тому сенсі, в якому ми зараз це розуміємо.

– Якщо говорити про ці величезні збори коштів від різних благодійних фондів, які просили і в небайдужих всередині України, і поза її межами збирати кошти на безпілотники, на спорядження для українських військових. Чому, на вашу думку, люди так відгукувалися, і буквально за кілька діб могли збирати мільйони гривень?

– Насправді тому, що ми чудово вміємо сваритися у той час, коли у нас все добре, але коли в нас негаразди, то ми дуже швидко збираємося. І ця зібраність може набувати будь-якої форми, у тому числі і дає можливість швидко зібрати кошти.

Насправді збирати кошти – це найлегше, що можна робити. Віддати гроші – це найкоротший шлях, яким ти можеш підійти до вирішення проблеми.

Ми тут нещодавно говорили про те, що дивно, чому Путін не зробив висновки з того самого Майдану – чим гірше, тим щільніші ряди, чим гірше, тим активніше люди, які виходять, чим гірше, тим згуртованішими стають українці.

Тому те, що мало спрацювати, як залякування, так не працює. Воно працює навпаки – всі збираються і всі починають кудись бігти, щось робити.

А коли є якась зрозуміла мета, наприклад, нам треба дрони, або нам треба автівки, або нам треба супутник, немає значення що, має значення, що є якась зрозуміла мета, до якої можна дійти оцим коротеньким шляхом зібрати кошти.

– Яка роль волонтерського руху зараз у боротьбі України проти агресії Росії? Сьогодні головнокомандувач ЗСУ привітав волонтерів і сказав, що це буде спільною перемогою і ЗСУ, і волонтерів, і благодійників. На вашу думку, все ж таки велика ця роль цих зборів, цієї підтримки?

– Ця роль величезна. І ми навіть якщо не будемо говорити про фінансову цінність того, що відбувається, а кошти збираються абсолютно нереальні, це ще й величезна підтримка суто людська – коли ти знаєш, що в тебе за спиною купа людей, яка тобі допомагає.

Я ніколи не думала, що я опинюся по той бік цієї допомоги. Мені завжди здавалося, що це ж я допомагаю. І коли хтось пропонував мені чимось допомогти до лютого місяця, зазвичай я ображалася – так не має бути, це ж я всім допомагаю. А зараз не стільки тому, що я не можу цього зробити, знайти кошти на свій підрозділ чи ще щось таке, мені важливо знати, що поряд зі мною є ті, хто дбає про мене, ті, хто піклується про те, щоб у нас все було.

Дещо ми можемо і самостійно собі забезпечити. Але коли приходить тобі посилка, а там домашнє варення або листи від дітей, або ж шкарпетки, які хтось в’язав, сидячи вдома, інколи це буває цінніше, ніж найкращий дрон, який можна собі уявити. Це не означає, що дрони не треба. Це означає, що тут не тільки матеріальна цінність того, що відбувається.

– Щодо вашої волонтерської роботи. Ви залишили цю роботу, щойно розпочалося повномасштабне вторгнення. Чи думали ви про повернення до своєї діяльності, я маю на увазі як керівника цього фонду безпосередньо. Чи все ж таки ви вважаєте, що зараз на передовій ви більше зможете принести користі?

– По-перше, ми з вами почали з того, що є волонтерська діяльність, є благодійницька діяльність. У фонді, дякувати одній конторі, яка взяла на себе нашу адмінку, в мене була зарплатня. Оскільки зарплатня одразу робить з мене не волонтера, а все ж таки працівника благодійного фонду, давайте говорити про те, що не була я волонтером на той час, коли я йшла до військкомату.

А по-друге, ми зараз з вами закінчимо, я сяду писати пост про хлопця, якому треба зібрати на хіміотерапію. Це боєць. У нього знайшли онкологію випадково під час обстеження. А зараз йому швидко-швидко треба цю проблему вирішити. Тому я не знаю, повернулася я кудись чи не повернулася, займаюся чимось чи не займаюся.

– Я маю на увазі, звичайно, повернення з передової. Не займатися саперською діяльністю, бути парамедиком, а саме повернутися до місця, де був цей фонд і працювати звідти вже не у військовій формі, а безпосередньо.

– Фонд не погано без мене працює. Я дуже вдячна дівчатам за те, що вони його тримають. Я дуже сумую і за фондом, ще більше я сумую за своїми дітьми. Але я дуже не хочу, щоб діти були наступними. Прямо дуже не хочу. Я хочу, щоб це закінчилося на нас.

Леся Литвинова

– В українській армії нині налічується кілька десятків тисяч жінок. Ви на фронті майже з перших днів цього повномасштабного вторгнення. За цей час те, що ви могли побачити, чи змінилося щось, наприклад, у сприйнятті жінок, можливо, покращилися якісь умови, форма? Я читав ваші інтерв’ю стосовно цих деталей. От за ці вже більше дев’ять місяців чи щось змінилося?

– Мені дуже важко поділяти на жінок і не жінок в тих умовах, в яких я є. Сказати, що хтось якось спеціально до жінок як до жінок ставиться, мабуть, ні. Мабуть, все ж таки всі військовослужбовці. Те, що з підтримкою відносяться до тих, хто фізично може трошечки менше, ніж інші, то це все ж таки не від гендеру залежить.

Що стосується жіночої форми, то мені було би приємно, якби вона була. Я знаю, що є кілька груп, які над цим працюють. Але поки мені і в чоловічому нічого.

Під час репетиції до військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 18 серпня 2021 року

– Ви так само казали влітку і просили підтримати петицію про одностатеві шлюби і розповідали, чому це важливо під час війни. З того часу якийсь прогрес є стосовно цього питання?

– Ні, не бачу. Петиція набрала достатню кількість голосів. Але я не бачу, що з нею відбувається далі. Але я продовжую наголошувати на тому, що це важливо. І зараз це на часі.

– Можете ще раз проговорити, чому це важливо?

– Тому що шлюб – це не про те, хто з ким спить і що робить у ліжку. Шлюб – це про зобов’язання, це про відповідальність і про готовність йти разом до кінця. Ці одностатеві пари, які зараз опинилися в умовах війни, раптом щось станеться, не будуть мати можливості ані шукати один одного в полоні, ані йти до реанімації, ані займатися похованням, ані отримувати від держави якісь відшкодування і так далі. Вони не будуть мати права голосу щодо рідної людини. І так не можна.

– Як із дітьми спілкуєтеся? Як пояснили свій вчинок, адже ви як батьки трьох дітей могли не йти на фронт?

– По відеозв’язку ми бачилися вчора дуже коротенько, бо поганенький був зв'язок. Майже два місяці тому теж дуже і дуже коротенько я їх бачила. Ми були в Києві на навчанні. Нам дозволили ночувати в місті. Я могла бути з ними вночі. Це було безцінно!

Старші все розуміють. Їм навіть нічого не треба пояснювати.

У них були запитання, що, мамо, ти ж багатодітна, ти можеш не воювати, чому ж ти це робиш, чому не скористаєшся можливістю піти додому, я їм пояснила так само, як пояснювала тільки що вам.

Я не хочу, аби вони після мене сюди приходили. Коли вони будуть трішечки дорослішими, тут не має бути війни, і вони мають займатися чимось іншим у цьому житті.

А маленька? Вона маленька. Неможливо пояснити. Можна тільки по телефону казати, що ми її дуже любимо.

У неї є дві ляльки – лялька мама і лялька тато. Вона з ними їсть, вона з ними у ванній кімнаті, вона з ними засинає. Вона за нами дуже сумує. І ми за нею дуже сумуємо...