«Ми монтували й плакали» – режисер фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов

31 серпня в український кінопрокат виходить фільм «20 днів у Маріуполі». Документальна стрічка Мстислава Чернова розповідає про початок повномасштабної війни – бомбардування житлових будинків та пологового будинку, постійні обстріли та як звичайні маріупольчани реагували на це. Про важкі спогади з Маріуполя, небезпечну роботу та світовий розголос Радіо Донбас Реалії поспілкувалися з воєнкором та режисером фільму Мстиславом Черновим.

– Ви їхали у Маріуполь – у звичайне відрядження, а стали свідками, як війна знову прийшла в місто. Чи могли уявити, що будете знімати такі масштабні події?

– До такої війни неможливо підготуватися. Звичайно, ми з 2014 року вже знімали, що відбувається на Донбасі. Після цього я був у Карабаху, Лівії, Афганістані. Знімав різні кризи, через які проходить людство. Тому біль для мене – не щось нове, але такої інтенсивності, такої небезпеки, яку ми відчули в Маріуполі, я ніколи не бачив.

Коли ми їхали у відрядження, ніхто не планував знімати документальний фільм. Це мала бути звичайна операторська робота для новин. Але коли ми зрозуміли, що ледь не єдині журналісти: і українські, і міжнародні, які залишилися в місті, – ще був литовський документаліст Мантас Кведаравічюс, якого вбили (російська армія – ред.), – тоді я поставив перед собою завдання: знімати усе, що можу, і зробити щось більше, ніж просто репортажі. Документальний фільм – це більш слушна візуальна мова для таких історій.

Ми робили основний монтаж близько пів року, а потім стільки ж ще займалися постпродакшеном – звук, колір, деталі, архіви. Тобто кожен кадр, який і так залишався в моєму серці й просто в’ївся в мій мозок ще в Маріуполі – ми знову все це бачили та знову переживали. Ми монтували й плакали. Тобто це не те, що ти пережив один раз, а потім тобі стало легше. Ні, навпаки.

Показ фільму «20 днів у Маріуполі»

Я розумію, що те, що ми тоді відчували – це маленька крапля від втрати й болю людей, які залишили в Маріуполі свої домівки, а хтось втратив своїх близьких. Ми поставили собі задачу розповісти про те, що там відбувалося.

– Ваш фільм побудовано у форматі щоденника. А ваш голос і думки – як гід для людей, які не були в той момент в Маріуполі. Ось ці ваші роз’яснення прописувалися вже після монтажу чи ви дійсно робили особисті нотатки весь той час, поки були в місті?

– Фільм побудований на статті «20 днів у Маріуполі», яку я написав вже після того, як ми виїхали. І вона складається з моїх записів, які я фіксував в місті. Але формат – розказати історію Маріуполя, як його бачив журналіст, – був не першим вибором. Ми спробували кілька версій під час монтажу, як поєднати всі історії в єдиний наратив, як показати послідовне руйнування міста, як воно провалюється в прірву і вмирає.

– Скільки ви встигли зняти за 20 днів і що, на вашу думку, з важливого не потрапило у документальний фільм?

– За 20 днів ми змогли відправити чимало фотографій, але з відео – лише 40 хвилин з 30 годин, які ми назнімали. Проте для документального відео – це не так багато. У нас не було електрики, нам потрібно було економити батареї, місце на дисках та картках. Технічно ми були дуже обмежені.

Але з цих 30 годин ми обрали тільки 95 хвилин. Ми вибирали найважливіші моменти, які дозволили б помістити глядача в центр подій, щоб глядач відчув, що це значить, бути в облозі. Вибір кадрів залежав саме від цього – дати достатньо деталей і контексту. І відверто було дуже важко шукати баланс. Було стільки моментів, які хотілося показати, через що була довга і гаряча дискусія з редакторами й монтажером.

Бо мені, як людині, яка це все бачила на власні очі, хотілося і більше показати моментів, де люди страждали, навіть помирали. Я хотів максимально цей біль донести до міжнародної аудиторії. І нашій команді було дуже важливо знайти баланс – між тим, щоб показати глибину, не зробити фільм стерильним, але водночас – не відштовхнути глядача жорстокістю.

Зараз, якщо ви подивитеся «20 днів у Маріуполі», то важкий ефект не від крові, якої насправді не так багато у фільмі, а від емоційної напруги – як глядач співчуває тим людям, що переживають трагедію.

Так виглядав завод «Азовсталь» у Маріуполі 7 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

– Будь-яку інформацію, а тим більше відео, можна подати по-різному. Як тут вдавалося дотримуватися балансу: адже люди були різні…

– Для мене було важливим показати всі типи реакцій. Люди перебувають в стресі. Іноді вони не хочуть спілкуватися з пресою. Але чим далі заходило, чим більше було руйнувань, тим краще люди розуміли, що вони повністю відрізані від світу, тоді вони тягнулися до нас, журналістів. І коли бачили цей напис на грудях чи на шоломі, вони самі підходили й казали: «Будь ласка, зніміть мене. Може, мене побачать родичі». Також запитували, що відбувається у світі, в Україні. І навіть якщо думка цих людей не збігалася з моєю, вони все одно хотіли розповісти про те, що відбувається, отримати шанс висловитися.

Я хотів показати моменти, коли люди настільки заплуталися, що не розуміли, кого звинувачувати в тому, що відбувається. Зрозумійте, Маріуполь був не просто у військовій облозі, але й в інформаційній. А коли люди перебувають в інформаційній облозі, то починають панікувати. Вони не знають – кому і чому вірити. Це теж одна з тем фільму.

Мстислав Чернов презентує фільм на Sundance Film Festival, 20 січня 2023

– Ви вже сказали, що працювали обмежено через технічні моменти. А що було найважчим саме під час зйомок?

– Важко було просто вижити. Ти сидиш у підвалі всю ніч, а потім розумієш, що тобі потрібно вийти на поверхню і щось почати знімати. Ну хоча б щось. І ти йдеш працювати, під постійними обстрілами, хоча і знаєш, що можеш взагалі не повернутися. Але ти все одно йдеш. Насправді мене мотивували лікарі й поліцейські, які працювали попри все, волонтери, які продовжували допомагати людям і возити воду, військові, які захищали кожний метр, кожне вікно, кожний під’їзд. Тому ніхто з нашої команди не міг собі дозволити відсидітися.

Було важко вивезти оригінали матеріалів. Відправити ми їх не могли, бо був дуже поганий зв’язок. І ми довго думали, що нам робити з оригіналами – чи нам їх десь закопати, а потім попросити якось вивезти, чи передати цивільним, щоб вони зберегли.

Але ще й емоційно було важко – поруч з тобою постійно помирають люди.

– Який з цих 20 днів був для вас найважчим?

– Останній. На той момент ми вже втратили машину, група Сил спеціальних операцій врятувала нас з лікарні, де ми були в російському оточенні, ми повернулися в центр міста й шукали, як виїхати. І ми шукали, хто вивозив через зелений коридор, а по дорозі заїхали до ще однієї лікарні. І там нас один з лікарів повів у підвал. Він показав тіла людей, а потім такий згорток, в якому було тіло дитини – 23 дні усього було. І коли я виїжджав, ця картина стояла у мене перед очима…

Лікар показує тіла дітей, загиблих під час обстрілу лікарні №3 в Маріуполі, 15 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

З одного боку, я розумів, що небезпечно, і треба вивозити команду, але в той же момент – ми залишали місто без голосу. Усі ті трагедії, що ми встигли побачити, це, може, тільки 1% того, що там відбулося.

– Знаєте, що з вашими героями зараз? Підтримуєте зв’язок? Наприклад, поліцейський Володимир…

– Так, він рятував нас, допоміг виїхати. Він зараз повернувся на передову, на рідний Донбас. Нещодавно був поранений. Під час ракетного удару по Покровську він зазнав осколкових поранень. У нього були дві операції, зараз проходить реабілітацію.

Хлопці, які нас рятували з лікарні – група Сил спеціальних операцій – теж продовжують захищати Україну. Є дехто, які вже повернулися з полону і одразу на фронт. Є, на жаль і ті, кого вбили росіяни.

– Кожен режисер, коли працює над фільмом, уявляє собі чітко аудиторію і знає, що хоче донести до неї. Хто головний глядач «20 днів у Маріуполі?»

– Я завжди думав про маріупольців. Для мене було важливо, щоб вони відчували – про їхню трагедію знають, пам’ятають і не забудуть. І коли маріупольці приходили на покази – і на міжнародних фестивалях, і в Києві, – то мені здавалося, що вони травмовані. Але навпаки, попри те, що їм було важко, для них було важливо, що події в Маріуполі – вписані в історію України, і світ тепер це побачить.

Попередній монтаж фільму робили майже півроку

Бо Маріуполь став символом злочинів російських військових проти українців. Він став символом спротиву і повідомленням всьому світові, що українці боротимуться за кожний метр всієї землі. Крім того, фільм був зроблений для міжнародної аудиторії. Щоб ті, хто вже забув, що в Україні війна, і не цікавиться цими подіями, зрозуміли, – жахіття триває.

Документалістика в цьому ж сенсі кілька функцій виконує. По-перше, боротьба з дезінформацією. Адже документальний фільм дає набагато більше контексту, ніж новини. По-друге, в історії залишаються не новини й не заголовки на перших шпальтах газет, а книги і стрічки. І те, як наступні покоління українців, європейців та навіть росіян бачитимуть початок цього повномасштабного вторгнення, залежить від того, що ми зараз зробимо і залишимо в історії у виглядів фільмів чи книг.

– У вас є ексклюзивні відео подій з Маріуполя, які в Росії, звичайно ж, назвали постановкою. Чи не було бажання додати ці кадри до українських доказів, які потім можна буде передати в міжнародні суди у справах проти російської влади?

– Для розслідування потенційних воєнних злочинів фото та відеоматеріали вкрай важливі. Але треба розуміти, що ці розслідування будують на багатьох складових: це десятки, сотні свідків, супутникові знімки, аналіз експертів. Це довгий процес. Але головне, що треба для цього – доступ до місця злочину.

Чому світ говорить про воєнні злочини в Бучі? Бо місто було деокуповано. Як результат, міжнародні прокурори змогли туди приїхати, побачити все на власні очі, поспілкуватися зі свідками.

Маріуполь, на жаль, досі окупований. Ми знаємо, що зараз на околицях міста близько 40 тисяч могил – на більшості немає табличок з іменами, там просто номери. А цих людей потрібно буде ідентифікувати. На це підуть роки.

20 днів Мстислав Чернов разом з командою записував життя в Маріуполі: як люди живуть в облозі, як військові та медики рятують цивільних

Крім того, варто розуміти, чим більше місто окуповано, тим більше доказів росіяни знищують: знесли драмтеатр Маріуполя, перетирають на пил будинки, де загинули люди через російські обстріли, закатують його в дороги. Військових полонених змушують під катуванням підписувати документи, що вони зробили якісь конкретні злочини. Час йде, і стає все важче і важче це розслідувати.

– А у вас, як у режисера, є оскарівські амбіції – подати цей фільм на номінацію в категорії документального кіно?

– На щастя, це залежить не від мене, і я можу про це не думати (сміється – ред.) Я робив цей фільм з мрією, щоб його побачили якомога більше людей у всьому світі. Нам це вдається. Тому я щасливий.

Якщо у нього будуть шанси ще й потрапити на Оскар, то це буде дуже приємно, бо його побачить ще більше людей в різних країнах світу і знову розкажуть їм про ті злочини, які коїть Росія проти українців.

– Фільм вже почав свій фестивальний шлях і досить багато схвальних відгуків.

– У мене був такий страх перед тим, як почався фестивальний цикл. Я боявся, що фільм занадто важкий для аудиторії. Але він не виправдався. Люди приходять, передивляються його, рекомендують своїм друзям.

Під час прем’єри фільму «20 днів у Маріуполі» на кінофестивалі Sundance. Місто Парк-Сіті, США, 20 січня 2023 року

– Ви продовжуєте їздити й знімати війну?

– Так. Після того, як я виїхав з Маріуполя, ми взялися за розслідування. Зробили 11 [розслідувань] про Маріуполь і отримали за це Пулітцерівську премію 2023 року.

Я їздив знімати в моє рідне місто – Харків. І це було страшне дежавю. Бо в той момент його страшенно обстрілювали, і було відчуття, що я знову в Маріуполі. Єдине, що Харків, на щастя, не був оточений.

А після того ми знімали Донбас, Херсон, звільнення Херсону. Паралельно з тим, що я знімав ці події для новин, я роблю новий документальний проєкт і представляю «20 днів Маріуполя» на фестивалях і конференціях. Намагаюся, де можу, підтримувати українських журналістів, розповідати про їхню роботу, пояснювати, чому це важливо.

Це багато роботи, я розриваюся, але це важливо саме зараз, бо у світі багато подій відбувається, і про Україну не повинні забувати.

– Пулітцерівська премія дає якусь перевагу в роботі?

– Це знак довіри до українських журналістів, до їхнього професіоналізму. Хто, як не жителі країни, в якій відбуваються такі трагічні події, можуть розказати про це світові. Ця премія не захищає нас від куль чи осколків. Навпаки, це тільки більше робить нас мішенню, бо ми розповідаємо про те, що відбувається, і світ нам вірить.

Мстислав Чернов зараз пише свою другу книгу про війну в Україні

– Як ви все це встигаєте?

– А це ще не все (сміється – ред). Я пишу книгу про українську документалістику, яку ми будемо робити для європейського читача. У мене вже вийшов роман українською й англійською мовами про початок російського вторгнення в Україну – «Часи сновидінь». Зараз пишу другу. І ні, я нічого не встигаю насправді. Але після того, що ми всі пережили – в Маріуполі, Києві, Харкові, після того, як втратили своє життя наші друзі й близькі, які виконували свою роботу, ти вже не маєш права зупинятися. Поки це можливо, ми будемо це робити знову і знову. Поки є сила.

– Яким ви запам’ятали Маріуполь?

– Я був у Маріуполі не тільки під час війни. Тому він для мене завжди був фантастичним, квітучим містом. І от таким я його пам’ятаю – живим, повним людей, які щасливі й з надією дивляться у майбутнє.

Зараз для мене Маріуполь – це люди, які врятувалися і яких я зустрічаю в Києві, Тернополі, Львові, Одесі. Усі вони для мене – Маріуполь.