Чи розроблений в Україні план реінтеграції Криму? Наскільки необхідні заходи, що обмежують переміщення товарів і людей через адмінкордон? Як проходить громадська дискусія щодо створення кримськотатарської автономії?
Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії розмовляємо з радником міністра інформаційної політики України, аналітиком Українського незалежного центру політичних досліджень Юлією Каздобіною.
‒ Юліє, в Україні багато говорять про програму реінтеграції окупованих територій. Чи є план, як реінтегрувати Крим?
‒ Чітко розробленого та ухваленого документа наразі не існує. Ми в Міністерстві інформаційної політики України працювали над документом з інформаційної реінтеграції Криму. Є дії різних органів влади, спрямовані на звільнення Криму від окупації та реінтеграцію на цьому етапі. Наприклад, є рішення на рівні Стратегії національної безпеки про те, що звільнення Криму, відновлення територіальної цілісності, є пріоритетом України, рішення про те, що ми віддаємо пріоритет політико-дипломатичним шляхам звільнення Криму. Це, зокрема, надання можливості кримчанам отримати освіту на материку. І досить жваве обговорення, що зараз відбувається, про те, що робити з людьми, які співпрацюють у Криму з окупаційною владою. І питання того, хто й як працюватиме в адміністрації Криму після звільнення. Питань багато, відбувається пошук відповідей.
‒ У соцмережах іноді проскакує мова ворожнечі ‒ зловтіха на побутовому рівні щодо кримчан, мовляв, «самі захотіли, тепер отримуйте». При цьому автори таких заяв замовчують, що Крим був насильно захоплений 2014 року, коли Росія ввела війська на півострів. Чому зустрічаються такі висловлювання, і чи можна в Україні якось боротися з цим?
Звинувачувати тих, кого окупували в тому, що їх окупували ‒ це все одно, що звинувачувати жінку в тому, що вона сама винна, що її зґвалтували
‒ Соціальні мережі ‒ місце, де є як живі люди, так і «боти», і люди, яким платять за те, що вони просувають певні меседжі. Тому я б не ставилася серйозно до того, що просувають у соцмережах. Якщо говорити про позицію держави, вона дуже чітка: кримчани перебувають в окупації, вони продовжують залишатися громадянами України. Звинувачувати тих, кого окупували в тому, що їх окупували ‒ це все одно, що звинувачувати жінку в тому, що вона сама винна, що її зґвалтували. Я думаю, щоб боротися з подібними заявами, ця позиція має звучати чітко й часто.
Насправді, позиція «самі винні» серед українців не поширена. У березні минулого року ми робили опитування громадської думки, для мене було відкриттям, наскільки великий відсоток (опитаних ‒ ред.) поділяє точку зору уряду України.
‒ Але є й такий момент, як образа на тих, хто дійсно прийняв російське вторгнення та перейшов на бік окупанта. Поки одні кримчани страждають від репресій, залишаються без роботи й житла, інші набувають ‒ роботу, важелі тиску, владу. Співпраця з окупантом ‒ проблема не нова для світової історії, але для України болюча. Як її цивілізовано вирішувати?
‒ Те, що ви говорите ‒ це емоційний аспект. Мені, некримчанці, важко зрозуміти всю глибину хворобливих відчуттів, коли людина, яку ти знав все життя, зрадила. Але є юридичний підхід, з точки зору міжнародного права країна зобов'язана на окупованій території організувати мирне життя, й вона може це робити за допомогою людей, яких вона привезе туди, або наймати місцевих жителів. Тут має бути політичне рішення з боку України: як ми будемо ставитися до таких людей. Моя особиста думка ‒ треба дивитися на те, які посади вони займають, яку діяльність ведуть. Тому що, працюючи в правоохоронних органах, можна допомагати, а можна підтримувати репресивну політику, яку проводить російська держава. Цю ситуацію потрібно дуже добре вивчити, й однозначно не можна всіх називати колаборантами.
‒ Повернемося до питання реінтеграції. Четвертий рік кримчани й жителі материкової України живуть у різному медіаполі. Як об'єднувати людей, які вже кілька років дивляться різні новини, чують різну інтерпретацію фактів?
‒ На жаль, зараз досить складно що-небудь протиставити. Певні заходи вживаються: відбувається розвиток мовлення на Крим, виробляються меседжі для кримчан. Питання реінтеграції ‒ досить складне, тому що це питання не тільки нашої здатності донести якийсь меседж, але й питання готовності та бажання кримчан цей меседж почути. Повинен минути якийсь час, щоб вони були готові слухати те, що говорить Україна. Але в Криму є люди, які продовжують орієнтуватися на Україну, й завдання мінімум зараз ‒ підтримувати зв'язок з цими людьми й сподіватися на те, що наша аудиторія розшириться.
‒ Зараз ми бачимо, що людям не вистачає інформації про плани зі створення кримськотатарської автономії на півострові. Що робиться в цьому напрямку?
‒ Ми, як Міністерство інформаційної політики України, можемо доносити якусь інформацію, ґрунтуючись на рішеннях, що схвалені. Уряд повинен пояснювати свою політику, а якщо політика ще не сформована, то нам і пояснювати нічого. Ми зараз у складній ситуації: з одного боку, потрібно пояснювати, інформації мало, але остаточного рішення ще немає.
‒ Юліє, ви досліджували ефективність блокади Криму. До яких висновків ви дійшли?
Економічні санкції розробляються так, щоб нанести якомога менше шкоди населенню й собі. В економічній війні перемагає той, хто втрачає менше
‒ Це було кілька років тому, коли в період дії закону про вільну економічну зону процвітала контрабанда, тому було ухвалене таке жорстке рішення, коли заборонили все повністю. Але якщо ми говоримо про обмін товарами, як економічні санкції, то насправді подібні санкції зазвичай використовуються, як частина політики для стимулювання певної поведінки. Якщо говорити про санкції, що їх запровадив Євросоюз, то вони забороняють інвестиційну діяльність у Криму, але обмін товарами з Кримом не забороняють. Вони готові купувати кримські товари, але з сертифікатом походження України. Також вони заборонили постачання до Криму певних товарів, що б полегшили Росії інтеграцію півострова.
Якщо ми говоримо про товарообмін із Кримом, то я думаю, що Україні слід було б використати подібний підхід. Подумати, чого ми хочемо: покарати Росію, зробити так, щоб їй було складно утримувати Крим. З іншого боку, як правило, економічні санкції розробляються таким чином, щоб завдати якнайменше шкоди населенню й собі. Якщо ми говоримо про те, що це економічна війна, то в ній перемагає той, хто втрачає менше.
Тоді рішення (про блокаду півострова ‒ ред.) ухвалювалася в певних умовах і мало як позитивні, так і негативні сторони, але зараз, думаю, до цього можна було б підійти раціональніше. Потрібно сідати й спокійно розмовляти ‒ з економістами, людьми, які розуміють, як працюють економічні санкції. Це досить тонкий інструмент, від повного ембарґо відмовилися в 1990-х роках, коли запровадили санкції проти Іраку, а постраждало населення країни, а не режим. В результаті було поставлене питання, що повні заборони неефективні, й Україні необхідно переймати міжнародний досвід.
Юлія Каздобіна
‒ Наскільки необхідні заходи, що обмежують пересування людей через адмінкордон?
Ми говоримо про те, що Крим – це Україна, але чуємо від кримчан: «Який же Крим – Україна, якщо ми не можемо те й те». Це непродуктивно й неправильно
‒ Тут потрібно знайти баланс між свободою пересування людей і питаннями безпеки. Все-таки Крим ‒ це територія окупована, а Росія ‒ країна, що не є доброзичливою до України, й ми розуміємо, що можливі вербування кримчан для того, щоб завдати Україні шкоди. Якісь обмежувальні заходи потрібні, але однозначно не повинно бути повної заборони й не повинно бути перешкод, що були, коли кримчанам неможливо було перевозити своє майно.
Виглядало, що Україна створювала якесь гетто в Криму, і якщо людина хотіла виїхати, вона позбавлялася можливості взяти з собою досить для того, щоб тут почати нове життя. Тут дуже важливо знайти баланс. Я ‒ прихильник раціональних підходів у формуванні політики, тобто ми маємо спочатку вивчити ситуацію, зрозуміти, чого ми хочемо досягти в цій ситуації, і, виходячи з цього, ухвалювати рішення. Коли цей процес пройдений, то пояснювати й комунікувати легшає, тому що ми вже самі розуміємо, чого хочемо, чому ми це робимо. А зараз, з одного боку, ми говоримо про те, що Крим ‒ це Україна, а з іншого боку, ми чуємо від кримчан: «То який же Крим ‒ Україна, якщо ми не можемо те й те». Це непродуктивно й неправильно.
‒ У Криму, зокрема й у навчальних закладах, проводять досить агресивну пропаганду. Що може офіційна Україна цьому протиставити?
Того дня, коли Крим буде звільнений, нам доведеться мати справу з людьми, в яких зовсім викривлене уявлення про реальність
‒ Важке питання. У нас немає можливості впливати на зміст російських підручників або зміст того, про що вони говорять у Криму. Це неприємна реальність. Україна може говорити про це на міжнародній арені, тому що це порушення прав людини, порушення права кримчан на отримання об'єктивної інформації, і це привід для того, щоб чинити тиск на Росію.
Також про це потрібно говорити всередині України, тому що того дня, коли Крим буде звільнений, нам доведеться мати справу з людьми, в яких зовсім викривлене уявлення про реальність, історію. І коли українці зіткнуться з цим, напевно буде складна емоційна реакція. Українців теж треба до цього готувати, щоб вони розуміли, що відбувається.
‒ Після 2014 року в світі заговорили про нові загрози, які виникли в інформаційній війні. Росія задіяла багато ресурсів для пропаганди й спотворення фактів. Що можуть цьому протиставити Україна та світ?
‒ Зараз підходи дещо змінилися, якщо раніше вони (влада Росії ‒ ред.) намагалися нав'язати свій порядок денний, то потім стало зрозуміло, що це не працює, й вони перейшли до деструктивної позиції, намагаються розпалювати наявні в різних суспільствах конфлікти. У США вони грали на конфлікті, що виник на виборах, у нас вони намагалися розпалювати конфлікт на національному ґрунті. Якщо говорити про те, що ми можемо цьому протиставити ‒ в першу чергу, це вирішення своїх конфліктів і розуміння того, як вони діють.
І тут ми повертаємося до питання мови ворожнечі як найперших інструментів, які використовують при розпалюванні конфліктів. Для українців важливо розуміти: те, як ми говоримо про проблему, впливає на сприймання цієї проблеми й на те, рухаємося ми до вирішення, чи, навпаки, створюємо сприятливий ґрунт для того, щоб російська пропаганда могла впливати на нас. Пропаганда ‒ це вплив на наші емоції, страхи, занепокоєння, спроба маніпулювати нами. Потрібно розуміти, що вони впливають на нас таким чином, і важливо контролювати свої реакції, не піддаватися на провокації.
Оригінал статті читайте на сайті Крим.Реалії