Із 6 квітня в Україні почали діяти нові правила карантину. Відтепер у громадських місцях не можна перебувати без маски чи респіратора на обличчі, ходити групами більше ніж по двоє та відвідувати парки, сквери або ж прибережні зони. При цьому попередні правила, введені ще 17 березня, продовжують діяти. Йдеться про заборону роботи закладів розваг і громадського харчування та обмеження руху транспорту.

Загалом карантин триває в Україні вже четвертий тиждень. Частині громадян довелося перейти на роботу дистанційно, а хтось її і взагалі втратив. Як українці переживають карантин? Що він змінив у їхньому повсякденному житті? Та що робити далі? Свої історії розповідають представники різних професій: ІТ-спеціаліст, вчителька, кур'єр, актор, кухар та офіціантка.

Віктор Янкаускас, ІТ-спеціаліст, андроїд-девелопер, 27 років

Я – один із перших, хто відчув вплив коронавірусу, бо втратив роботу. Ще до оголошення карантину нас повідомили, що проєкт буде закриватися саме через пандемію. Ми були частиною страхової компанії, яка відповідає і за страхування туризму в тому числі. Туризм почав сипатися ще у лютому, тож наша компанія почала втрачати гроші і закривати все, що не стосується безпосередньо ведення бізнесу.

Тому в лютому, коли ми тільки дивилися новини про Китай, бізнес-процеси вже почалися. І цього року ми усвідомили те, наскільки глобальна зараз економіка і наскільки події в одній точці планети впливають на всі бізнес-ланцюжки.

Ринок найму зараз докорінно змінився, адже багато компаній поставили весь процес на паузу. Я працюю в ІТ майже 10 років, але такої ситуації не було ніколи. Тому я для себе навіть розглядаю варіант просто перечекати. В мене є заощадження, які дозволять мені кілька місяців поспостерігати за розвитком ситуації.

Для мене карантин – це історія світоглядної трансформації. Тому що зараз стає зрозуміло, що більш важливо, що менш важливо, від чого можна взагалі відмовитися, а чого критично не вистачає. Виявилося, що моя перукарка і майстриня манікюру – це люди, без яких я не можу жити. Велика проблема, що я не можу сходити до кінотеатру. Я дуже сумую за цим. Мені погано без басейну. Адже для мене – це не лише фізична активність, а й розумове перевантаження, якого зараз мені страшенно не вистачає.

Мені хочеться бачити людей, мені хочеться займатися спортом, бути більше на вулиці. І я насправді відчуваю це обмеження. Тому я категорично не сприймаю заборону – не ходити в парках. В один день у нас відібрали практично все, всю нашу рутину. І зараз ми повинні підлаштуватися до нових правил життя.

Зараз так багато людей у фейсбуці постять, що можна подивитися, курси, галереї, опери. Але через те, що все відбулося так різко, а не поступово, я не готовий до концентрації. За ці три тижні карантину я подивився, може, два фільми, жодного курсу не пройшов, жодної йоги не почав робити і жодної іноземної мови не вивчив. Отакий я поганий «карантинник».

Я абсолютно впевнений у тому, що карантинні заходи виправдані, але я вважаю, що кожне нове обмеження має бути упроваджене, враховуючи всі чинники. З приводу останніх новин щодо парків і збиратися більше ніж по двоє, тут ми можемо наразитися на небезпеку домашнього насильства. Навіть серед моїх друзів і знайомих, які є забезпеченими і благополучними, починаються проблеми.

Тому після кризи з вірусом, ми можемо зіткнутися з соціальною кризою, плюс економічна криза в рамках держави, а ще економічна криза кожного персонально. Мене лякають ці опитування, де ми бачимо, що у великої частини громадян немає заощаджень на два тижні чи на місяць.

Щодо самого коронавірусу, то я боюся якось так заразитися, що не відчуватиму цього, але зможу заразити когось іншого. Тому якщо говорити про самоізоляцію як метод зменшення кількості заражених, то він абсолютно виправданий, і я намагаюся йому слідувати.

Олена Зарічна, вчителька хімії, 54 роки

З початком карантину довелося змінювати все у своєму режимі, у своїй роботі. Зупинитися ми не можемо, а цих три тижні не пішли намарно. Ми багато чому навчилися. Ми побачили, що по-старому не буде, ми побачили нові можливості.

Працюємо повністю в онлайні через платформу E-school або мою електронну пошту. Змінився формат. І я побачила, що почали працювати діти, які раніше не працювали. Дітям в онлайн-режимі легше зрозуміти інформацію, тому що вони можуть прокрутити той відеоурок три рази, на уроці я можу раз сказати це пояснення, тому що час обмежений.

Але є й недоліки такого навчання, тому що деколи повідомлення від учнів «прилітають» і о 12-й ночі. В мене немає часу відпочивати. Зараз більше роботи, ніж в школі.

Я дотримуюся режиму самоізоляції. Інколи виходжу в магазин поруч з домом. Їх тут два. Там продавчині в таких масках марлевих тоненьких, з трьох шарів. І я для себе знайшла ще одне заняття: шию маски і заношу їх в магазин, щоб люди були захищені. Ми то вдома сидимо, а вони з людьми працюють. Для мене це нескладно. Мої діти виросли, далеко від мене, чоловік воює на фронті, і я залежу сама від себе.

Вчителі – це така категорія людей, які звикли терпіти. В нас – хороша робота, хто б що не казав, ми завжди в одному приміщенні, ми завжди з дітьми. Дуже багато преференцій. Але є ось такі форс-мажори. Хоча, читаючи анекдоти в наших спільних чатах вчителів, можна сказати, що поки все в порядку.

Перший місяць карантину поки по кишені не сильно вдарив, хоча зникли деякі доплати за зошити, кабінет. Але це логічно. Тому що в такій ситуації, яка склалася, можливо, ті гроші, які заберуть в нас, віддадуть лікарям. Це буде чесно. Вони в небезпечнішій ситуації, ніж ми.

Для мене сидіти вдома – дуже складно. Я дуже часто подорожую. Якщо я два тижні вдома, я вже хвора, я не можу. Мені бодай у Львів поїхати.

Однак я не розумію людей, які халатно ставляться до карантину і коронавірусу. Факт залишається фактом. Дуже багато людей загинули і хворіє, це те, від чого не можна відхреститися. І від того, як ми до цього ставимось, залежить наше майбутнє. Цим не можна легковажити. Це нечесно стосовно інших.

Євген Шарабура, кур'єр сервісу доставки їжі, 20 років

Я очікував, що буде колосальний приріст замовлень. Але цього не сталося. Звичайно, роботи побільшало, що мене не може не радувати, але не так, як очікувалося. У зв'язку з ситуацією, що склалася, з'явилося багато охочих працювати кур'єром. Дуже багато моїх знайомих просить влаштувати їх на роботу. Але в сервісі, де я працюю, поки набору нових співробітників немає.

Всі кажуть, що треба сидіти вдома і не виходити без потреби. Але ми ж розуміємо, що в Україні це зробити практично неможливо. Адже знаю по своїх знайомих, що люди навіть в нормальний період іноді працюють в мінус, з кредитами, боргами, а тут ще й не працювати. Я не розумію цього.

Що стосується мене, то я радію, що залишилася робота. Це краще, ніж сидіти без роботи. А так без нагальної потреби стараюся не виходити з будинку. Я працюю по максимуму. І, крім цього, займаюся спортом. Без спорту я не можу.

Через карантин деякі мої плани руйнуються. Невідомо, скільки він триватиме, а я планував влітку у подорож Європою. Паніки в мене немає. Паніка губить людей. Як у фільмі «Зараження», де паніка виявилася страшнішою за вірус. Страху в мене теж абсолютно немає, якщо захворію, то буду лікуватися. Можна захворіти і від звичайного вірусу померти, а можна і потрапити у велику ДТП і вижити. Тут, як судилося.

Однак ситуація не смішна. До цього треба ставитися серйозно. Ми бачимо, що відбувається у світі, гинуть люди. Ситуація набирає обертів, тому, як на мене, краще перечекати.

Олександр Рудько, актор театру і кіно, 31 рік

Робота зникла і тепер доводиться сидіти вдома. Актором я працюю по фрілансу. Специфіка роботи така, що здебільшого заробляю на зйомках. То ж роботи може не бути по пів року. Але у звичайний період я ці паузи можу чимось заповнювати, тепер маю сидіти вдома.

Вдома мені нудно. Я – людина, якій треба хоча б раз на день вийти кудись на вулицю. Більше того, робота тримає в тонусі, а тепер я засинаю о 3-4-й ранку. Я читаю, дивлюся фільми, готую. Але через те, що я не можу вийти на вулицю, мені більше нічого не хочеться робити. Присутня апатія, через те, що зачинений вдома.

Я підтримую карантинні заходи. Виходжу тільки тоді, коли треба в магазин. Паніка виникає, коли в супермаркет заходиш, бачиш дуже багато людей в масках і раптом розумієш, скільки всього ти насправді торкаєшся.

На карантині мені не вистачає пабів і кав'ярень. Адже домашня кава відрізняється, від тієї, що у кафе. Я за нею скучив. А замовляти доставку зараз страшно. Адже незрозуміло, хто її готував.

Карантин вже вдарив по кишені. Фінанси підходять до кінця. Тому почнеться життя в борг. Я не скажу, що відчуваю злиденність. Але подивимося через місяць. Що далі? Не знаю, може, і таксувати піду.

Пандемія мене лякає більше, ніж карантинні заходи. Як може турбувати карантин? Це як у хворого питати, чи турбує тебе те, що термометр час від часу треба ставити під пахву. Пандемія може завершитися економічною кризою. І це дуже багато чого може змінити.

Олексій Белов, кухар, та Анастасія Гайворонська, офіціантка, 25 років та 23 роки

Анастасія: З початком карантину ми обоє позбулися роботи, так як працюємо у сфері громадського харчування. Були пропозиції працювати кур'єром. Але на цю посаду – багато охочих. При цьому ще й обмеження в транспорті. Ті, хто живе недалеко, погодилися, тим, хто далеко, це стало невигідно.

Олексій: Спочатку ми сиділи вдома, вирішили почекати до 3 квітня, подивитися, що буде, підшукати роботу. Але ситуація все погіршувалася, а карантин продовжили. Тож платити оренду за квартиру стало просто невигідно. Я ніби знайшов роботу, але майже всі зароблені гроші треба було б віддавати за квартиру. Ми подумали, що в цьому немає сенсу.

Анастасія: Все дуже різко закінчилося, і ми зрозуміли, що найкращим рішенням буде тільки поїхати додому, інакше просто не витягнемо, а влазити в борги нікому не хочеться. Перший тиждень карантину було весело: відпочиваєш, нікуди не ходиш, спиш, скільки хочеш, граєш в приставку, дивишся серіали. Але минув тиждень – і щось пішло не так. Гроші ж закінчуються. У чотирьох стінах набридло, одні й ті ж обличчя. Єдина розвага була вийти в магазин.

Олексій: Додому, в Краматорськ, ми їхали на BlaBlaCar. Ціни набагато вищі. Спершу вказують одну ціну, а потім підвищують у півтора або два рази.

Анастасія: Ми вважаємо, що карантинні заходи виправдані. Але є велика різниця між Києвом і Краматорськом. Тут люди думають, що вірус до них не дійде. Їх це не хвилює.

Зараз присутня якась невпевненість. В тебе немає грошової опори. Ти не знаєш, на що розраховувати, не знаєш, що буде завтра. Зараз ми повернулися додому і хоча б розуміємо, що в нас є дах над головою, який ніхто не відбере. Треба буде тут шукати роботу. Думаю, це буде трохи складно.

Олексій: Якщо порівнювати, що турбує більше: пандемія чи карантин, то це однозначно карантин. Мене турбує те, що зараз, а зараз немає постійної роботи. Що буде далі? Я не уявляю.

Анастасія: З початком карантину я почала рахувати, скільки грошей тратимо в магазинах. Раніше якось не так було. Також бракує спілкування. Вдома сидіти і ні з ким не спілкуватися – це складно. Раніше всі скаржилися, що треба на роботу ходити чи в університет. Але там ти хоча б з розуму не сходиш. Вдома ти не знаєш, куди себе діти, ти вже 48 разів посуд помив, 48 разів поїв, 48 тисяч кілограмів набрав. На роботі ти принаймні постійно бігаєш, в тебе є спілкування. А вдома твій друг – лише телевізор.