Жах посеред Європи. Чи можна було запобігти цій війні?

(Рубрика «Точка зору»)

Іван Верстюк

Уже понад два роки триває повномасштабна війна Росії проти України.

Щодня – жертви, руйнуваннями, воєнні злочини... І все це посеред Європи, яка після перемоги над гітлерівським нацизмом у Другій світовій війні обрала гасло «ніколи знову»

Чи можна було цього не допустити? Чи можна було запобігти війні?

Відповідь «так» неодмінно призведе до пошуків відповіді на логічно наступне запитання: а як можна було запобігти та хто мав це зробити?

Відповідь «ні», у свою чергу, є своєрідним вироком потугам світової дипломатії 2000-2022 років, котра постійно мала справу з Росією, з Володимиром Путіним, і весь час нібито намагалася вирахувати його наступні кроки з метою запобігти найгіршим сценаріям.

Путін на параді на Красній площі в Москві. Йде сніг. Росія, 9 травня 2024 року

«Українське питання» Путіна

Вже в 2000-х посол США в Росії Вільям Бернс писав у своїх аналітичних листах до Державного департаменту про те, що Путін за кожної нагоди шукає можливості поговорити про Україну, але з українського питання його просто неможливо в чомусь переконати.

Тому сьогоднішній Путін з його бажанням продовжувати війну проти України – це все той самий Путін з 2000-х, котрого успішне збройне придушення чеченського руху за незалежність однозначно переконало як у силі російської зброї, так і в необхідності регулярно її використовувати для відстоювання його бачення російських інтересів.

Путін не бачив (і чи міг побачити7) навколо чого будувати свою політику в Росії з моменту приходу до влади в 2000-му, окрім як навколо реінкарнації на новому рівні реалій доби Холодної війни. Він зробив ставку на посилення міжнародної ролі та геополітичної ваги Росії через демонстрацію сили і поновлення контролю над пострадянськими країнами.

Путіну здавалося і досі здається, що це і є секрет вічного правління, котре він ніколи не втратить.

Постійне тримання Росії на передньому краї барикади боротьби із Заходом та західними впливами, насичення російського суспільства єдино дозволеною ідеологією імперіалізму давали путінському режиму простір та можливості робити будь-що у внутрішньому порядку денному. Або – просто нічого не робити, віддаючи окремі регіони на поталу олігархам та корумпованим губернаторам, аж доки вони смиренно виконували свої фіскальні обов’язки перед кремлівською касою.

Володимир Путін (на екрані) під час виступу на засіданні XXV Всесвітнього Російського народного собору у Державному Кремлівському палаці, де була огллошена «священная война Западу». Москва, 28 листопада 2023 року

Путін – це політик, котрий постійно тримає в руці глобус. Він бачить величезні розміри російської території, бачить території інших країн і всі ці роки щиро вірить, що збільшення території – це і є найголовніший сенс будь-якої політики.

Путін не керує Росією, тримаючи під руками таблиці про економічний розвиток чи доступність освіти – він керує, орієнтуючись на глобус. При цьому глобус його ніколи не мотивував на пошук взаємодії із зовнішнім світом, мотивуючи натомість на збільшення масштабів виробництва озброєння.

Кожна вироблена Рособоронпромом ракета в очах Путіна була і є можливістю відвоювати бодай кілометр чиєїсь території.

Кожен росіянин, котрий замість, скажімо, роботи на фермі, обирає службу в російській армії, в очах Путіна є більш досконалим видом росіянина – адже він стає інструментом перекроєння кордонів на глобусі.

Москва, Россия

Путін – це не про добробут росіян

Саме тому понад 20 років зовнішньої політики Путіна у Росії ведуть розмову про силу російської армії, а не про підвищення якості життя людей в регіонах.

Путін безкінечно узгоджував масштаби виробництва зброї з усіма американськими президентами, починаючи з 2000 року. Він уважно стежив за розміщенням військових ресурсів НАТО в Європі. Він дружив із тими країнами, з котрими можна було домовитися про зброю – Іран, Китай, Північна Корея, Сирія.

Цей порядок денний за 24 роки правління путінського режиму настільки витіснив з російського суспільства ідею мирного співжиття – в Європі, в Азії – що замінив собою просто все, чим може бути політика. Розвиток регіонів? Розвиток освіти? Інвестиції в будівництво? Ні, для Кремля все це було й залишається другорядним, тому що головна річ у Кремлі – це глобус під рукою Путіна.

А Путін безмежно вірить, що для успіхів на цьому глобусі не потрібен ні розвиток регіонів, ні інвестиції в освіту чи будівництво. Зрештою, він ніколи не хотів бачити Росію країною інженерів чи кандидатів наук – він будував країну солдат, лояльних його режиму на всіх фронтах. А тому, якщо весь сенс путінської політики – це наступ на зовнішній світ в російських інтересах, навряд чи ми можемо говорити, що війні проти України можна було запобігти. Ця війна стала апофеозом всієї путінської політики, всіх років його царювання.

Путін – це не тільки і не стільки про політику, скільки про психологію.

Уявляючи собі запитання від російського суспільства в стилі «Що ти зробив для Росії?», він не бачив іншої відповіді, аніж «я розширив російську територію» – «повернув Крим», «захопив чотири українські регіони».

Конкретика може відрізнятися залежно від того, як Путін бачить свою сьогоднішню ситуацію. Він ніколи не розглядав можливість відповісти на це запитання показниками внутрішнього розвитку Росії – інклюзивністю її економіки, розвиненістю її промисловості, доступністю її освіти для національних меншин.

Саме тому Путін ніколи не міг закінчитися для Росії та світу нічим іншим, крім нападу на Україну.

Для Путіна ця війна – його потаємна хвороблива мрія, котру він вже не міг зупинити станом на лютий 2022 року. Мабуть, парад російських військ київським Хрещатиком – також епізод з цієї токсичної путінської мрії, якій він не мав сил протистояти.

Путін і Янукович, 2012 рік

Чи могло не бути такого Путіна?

Можемо бачити два основні періоди в політичному житті Путіна.

Перший період з руйнування Берлінського муру в 1989-му до завершення війни в Чечні наприкінці 1990-х – це період Путіна-страждальця. Він важко переживає втрату Росією колишньої радянської геополітичної ролі, турбується з приводу засилля лібералів в урядових структурах часів президентства Бориса Єльцина, перестає довіряти російським регіонам, підозрюючи кожен з них у сепаратизмі.

Другий період починається навіть не стільки з моменту приходу Путіна до влади в 2000-му, скільки з початку зростання цін на нафту та газ в середині нульових. Цей період наситив Путіна соками персональних амбіцій, котрі вже ніколи його не полишили, зрештою утворивши весь той шалений коктейль диктаторської агресивності, що панує в свідомості російського лідера зараз.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Становлення путінізму: як Володимир Путін вербував іноземців, коли працював у КДБ

Чи могло не бути такого Путіна? Чи могло так статися в 2000 році, щоб тодішній російський президент Борис Єльцин не призначив його своїм наступником? Відповідь на це запитання слід починати з того, де опинилася Росія в 1991 році, після розпаду СРСР.

Розпад радянських організацій та інститутів, зростання активності організованої злочинності, втрата міжнародної ролі, війна в Чечні, теракт у Беслані, фінансовий дефолт 1998 року, безробіття, ваучерна приватизація, котра створила клас російських олігархів, які не підпорядковувалися владі та законам.

Захід мав свої рецепти для того, куди рухати Росію, однак росіяни – не ті люди, які будуть слухати поради ззовні. Розмови про верховенство права та інвестиційний клімат були чимось вкрай дивним, вкрай чужим для росіян у 1990-х, котрі несли гроші до фінансової піраміди МММ та дивилися по п’ятницях «Поле чудес» – передачу, чийого першого ведучого Владислава Лістьєва знайшли однієї ночі мертвим у ліфті власного будинку, щойно він почав давати в ефірах можливість висловитися тим, кого називали російськими лібералами – Єгор Гайдар, Михайло Касьянов, Анатолій Чубайс.

Пізніше Путін приручить Чубайса, давши йому посаду очільника держкомпанії Роснано, а Касьянову дозволить статус легального опозиціонера, аби той лише не був занадто активним. В цих умовах Путін просто не міг не виникнути.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Рязанський цукор» і підриви житлових будинків в Росії. Становлення путінізму: етап перший

Оскільки Росія не здатна була розвиватися, запит російського суспільства на бодай якісь політичні сенси могла запропонувати лише фігура на кшталт Путіна – і цими сенсами стала стара радянська ідеологія протистояння західним впливам, що осіла в російських головах буквально на рівні обміну речовин.

Річний розмір американської допомоги для розвитку Росії в 1990-х складав $1 млрд – за цю досить невелику для розмірів Росії суму Америка чекала цілком зрозумілих для неї реформ у політиці та економіці. Діяли відповідні програми Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Втім, звичний алгоритм американських спроб запропонувати порядок денний та напрямок для розвитку в Росії зазнав повної невдачі.

Америка сподівалася, що її в Росії слухатимуть, бо вона – Америка. А Росія нічого не хотіла чути, знаходячи емоційну компенсацію в праві звинувачувати Захід у тому, що вона опинилася в злиднях.

«Ми Росію за $1 млрд не продамо» – ось була типова російська реакція на спроби США запропонувати реформи Борису Єльцину. Американці, звісно, могли би збільшити свою програму допомоги, прив’язавши Росію до відповідних політичних зобов’язань, однак не наважилися на це, оскільки прийняли рішення: хай Росія сама розбирається зі своїми проблемами, якщо їй не до вподоби поради Америки – найбільшої, найсильнішої економіки світу.

Путін у середині 2000-х скористався можливістю відповісти американським спробам єльцинських часів зробити з Росії демократію західного типу.

Саме тоді Росія змогла сформувати свій суверенний фонд, заробивши на експорті енергоресурсів $300 млрд. Втім, для Путіна це так і не стало приводом інвестувати ці гроші в щось раціональне – як і більшість росіян, він страждав радянським психологічним феноменом про відкладення грошей на «чорний день», а тому зберігав всі ці сотні мільярдів доларів на момент оголошення війни, про яку він мріяв – війни проти Заходу, війни проти України, війни проти всього світу, зрештою.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Найбільші теракти в Росії за правління Путіна 

І от в той час відбулися вкрай важливі події. Україна домагалася свого права вступити до НАТО, в чому її підтримувала Америка.

Путін, насичений соками нафтогазових заробітків, спрямував всі свої амбіції на те, аби зупинити розширення НАТО.

Зустрічаючись з європейськими та американськими лідерами, він продавав їм просту та, на жаль, популярну ідею: якщо ви хочете, щоб Росія була передбачуваною, якщо ви хочете мати справу з цією величезною країною – не приймайте Україну до НАТО. Ось така проста, банальна, але трагічна для України угода, до того ж угода закулісна.

І це вже був Путін, зустрічі з яким мусила дві години чекати у приймальні навіть Кондоліза Райс, державна секретарка США. Кремлівський лідер тоді, з висоти захмарних цін на нафту та газ, зумів нав’язати Заходу ідею торгівлі зовнішньополітичними впливами.

Німецька канцлерка Ангела Меркель та французький президент Ніколя Саркозі стали, мабуть, першими європейськими лідерами, котрі сприйняли путінські правила політичної гри. Це була трагічна перемога путінської дипломатії.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Віктор Ющенко: «Я розкажу вам, як Путін дійшов до війни з Україною»

Так, на саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році Україна отримала своє формальне запрошення до блоку та, як це зветься дипломатичною мовою, відкриті двері – але реально могла отримати більше.

Захід колективно злякався реакції Путіна, при цьому не до кінця розуміючи, якою ця реакція могла би бути. Газпром не був зацікавлений зупиняти постачання енергетичних ресурсів до Європи. Росія потребувала зовнішніх ринків, тому розривати зв’язки ні з Європою, ні з США не хотіла.

І от за умов, коли Меркель та Саркозі прийняли путінські правила, а Америка нічого не могла придумати всупереч цьому консенсусу, Україна лишилася поза межами НАТО – з нереформованою, пострадянською армією, котра вже в 2014 році мало що могла протиставити гібридним бандам Гіркіна на Донбасі та «ввічливим чоловічкам» у Криму.

Фотокадри того, як у 2014-му так звані «донбаські ополченці» без пострілів відбирали в українських військових їхні БТР, бо ті навіть не мали наказу стріляти на враження, є демонстрацією того, чим стала українська армія після понад 20 років ігнорування як її реальних потреб, так і ризиків зі сторони Росії, котра розвивала як свою армію, так і виробництво зброї.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Меркель: «я не могла уявити», що Путін анексує Крим і дійде до воєнних зіткнень

Напад на Україну...Те, як відреагував Захід, надихнуло Путіна діяти далі

Слабкість української військової реакції на захоплення територій Донбасу та Криму в 2014 році впевнили Путіна в правильності його дій – ба більше, в геніальності його геополітичного мислення. Саме в той час ідея захопити Україну в свідомості Путіна пройшла точку неповернення.

Після російських військових успіхів 2014-2015 років не могло не статися війни 2022-2023 років.

«Якщо змогли тоді – чому не зможемо тепер»– думав Путін в лютому 2022-го, віддаючи російським військам наказ про повномасштабний наступ.

Як прийняли його правила щодо України в 2008-му Меркель та Саркозі – так само їх мають прийняти і тепер, мислив Путіну.

До того ж, Путін впевнений у своїй здатності зберігати владу в Росії так довго, як він цього захоче – на відміну від європейських та американських політиків, котрі втрачають посади кожен електоральний цикл, а кожен новий політик може купитися на спокусу в стилі «от я точно зможу домовитися з Путіним».

Спалена колона російської техніки у Бучі. 1 березня 2022 року

Україна в 2014-2022 роках так і не змогла запропонувати власний сценарій сусідства з Росією, повернення власних територій, розуміння нових безпекових викликів на тлі інтенсивного розвитку збройних технологій.

Роками чекаючи на Джавеліни, роками не маючи зрозумілої тактики щодо бойових дій на Донбасі, роками називаючи війну «антитерористичною операцією» та приймаючи компромісні закони про ОРДЛО у Верховній Раді, Україна була дуже непереконливою. Тоді, до війни. Для Заходу та цілого світу все виглядало так, наче Україна змирилася з втратою територій, задовільнившись персональними санкціями проти відверто токсичних представників путінського режиму.

Мало хто розумів Мінські домовленості, про них практично не писала міжнародна преса. В той самий час, Мінські домовленості приспали пильність самих українців та українок – вважати війну замороженою стало тоді нормою. Путіна це влаштовувало, тому що Мінські домовленості для нього були перемогою російської дипломатії.

Українські бійці, відстрілюючись на донбаському фронті, мусили пояснювати ледь не кожен свій постріл, ледь не кожну свою бойову операцію – до того ж, на застарілому озброєнні та без відчутної фінансової компенсації. І це теж створило передумови для російського вторгнення в 2022-му. Путін щиро розраховував, що воно схвилює хіба що моніторингову місію ОБСЄ, а не світові столиці – Вашингтон, Брюссель, Берлін, Париж.

«Нормандська четвірка»: (справа наліво) президент України Петро Порошенко, президент Франції Франсуа Олланд, канцлер Німеччини Анґела Меркель і президент Росії Володимир Путін. Мінськ, 11 лютого 2015 року

Україна весь цей час поверталася до розмов про членство в НАТО, але після 2014-го говорити про членство стало набагато складніше. Дивлячись на фото з тренувань армій НАТО, помітно як мобілізованість бійців, так і їхню рішучість відстоювати та захищати території. Але майбутнє НАТО вирішують не стільки солдати, що знаходяться на території Польщі, Естонії чи Литви – а політики.

Для них не була до кінця зрозумілою мета українських амбіцій приєднатися до НАТО.

Якщо мова йде про звільнення Донбасу та Криму – то нехай Україна надішле запит на озброєння та ресурси для відповідних операцій. Якщо мова йде про те, щоб російська армія не сунулася далі – то так і кажіть.

В одній з довоєнних розмов зі Стівеном Пайфером, колишнім послом Америки в Україні, я спитав, чи реально прийняти Україну до НАТО на тих умовах, що стаття 5 про колективний захист буде застосована в Україні лише в тому разі, якщо російська армія сунеться далі тодішньої лінії розмежування. «НАТО на це не піде» – відповів Пайфер.

Нечіткість цілей, незрозумілість мети та методів її досягнення були слабкістю України до війни – і тому війна сталася.

Україну не розуміли – ні в Європі, ні в США. Так, цьому активно допомагала Росія, але результат був той самий – закута в жорсткий корсет Мінських домовленостей, Україна після подій 2014-2015 років станом на початок 2022-го все ще виглядала як жертва, котру можна згвалтувати, а вона лише мовчатиме.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Від танків «з воєнторгу» до наступу на Київ: чому Захід 10 років боявся назвати РФ агресором

Україна вже не жертва, вона стала сильнішою

Добра новина в тому, що Україна більше не виглядає як жертва.

Майже два роки повномасштабної війни, під час якої наші Збройні Сили зуміли відвоювати понад 50% територіальних здобутків російської армії, надали нам сил.

Зміцнили міжнародний статус України – а головне, цілому світові стала зрозуміла українська мета: мати вільну, незалежну державу в офіційно визнаних кордонах 1991 року. Коли про це говорилося, скажімо, на одній з Мюнхенських конференцій безпеки до 2022 року, це чомусь виглядало або як чиясь передвиборча кампанія, або як політично нереальна мрія. Тепер же це – реальність, котру визнає весь демократичний світ.

Війна – це трагедія з тисячами жертв, але війна зробила Україну сильнішою. Вона зробила Україну країною, котра знає, чого вона хоче.

Очевидно, що така Україна вже зрозуміла Заходу – і Америці, і Євросоюзу, і НАТО. Тому з точки зору саме ось цього наслідку, з точки зору філософії української історії, війни не могло не бути. Вона стала тим уроком консолідації наших національних прагнень, котрі не могли мобілізувати ні спроби економічних реформи, ні спроби жити драбиною споживацьких прагнень, задовольняючись зростанням якості їжі в ресторанах чи будівництвом нових житлових комплексів та торгово-розважальних центрів.

Тодішні канцлер Німеччини Ангела Меркель (ліворуч) і президент Франції Ніколя Саркозі (праворуч) підходять до своїх місць під час саміту НАТО в Бухаресті, 3 квітня 2008 року

Мабуть, якби тоді, в 2008-му Україна отримала шлях до НАТО, все могло би бути інакшим.

Однак західна дипломатія не змогла побачити свій інтерес у прийнятті України до НАТО, а Україна не дуже добре цей інтерес пояснювала, хоча й змінювалися імена міністрів закордонних справ. Тому з однієї точки зору, нинішня війна Росії проти України – це провал понад 20 років дипломатичних спроб бодай щось зробити з путінським режимом та путінською Росією. І це – привід для світової дипломатії змінюватися, привід навчитися досягати результатів та випереджувати війни.

Іракському диктатору Саддаму Хуссейну знадобилося 13 років на те, щоб спровокувати Захід на ліквідацію його режиму – від моменту інвазії Іраку в Кувейт у 1990 році до моменту наземної операції об’єднаних сил Заходу в Іраку в 2003 році.

Американський джип Hummvee (l) і саудівський танк під Кувейтом. 26 лютого 1991 року під час наступу сил союзників "Буря в пустелі"

Чомусь Захід не побачив у Путіні Хуссейна, хоч минуло вже понад 15 років з моменту вторгнення російської армії до Грузії. Путіну вдалося уникнути цього порівняння.

Втім, з іншої точки зору – світова історія знає безліч воєн. Про кожну з них можна було би сказати, що хтось не зміг їй запобігти.

Мабуть, навіть Римська імперія могла би запобігти війні з Карфагеном, котра зруйнувала цю північно-африканську цивілізацію, якби Рим пропонував окупованим народам та регіонам трохи кращі для них умови для розвитку.

Мабуть, навіть естонські фортеці доби Тевтонського ордену XIII-XV століть стояли би сьогодні вцілілими, якби вся Україна підтримала гетьмана Івана Мазепу, коли той вийшов на війну в інтересах шведського короля Карла XII проти російського царя Петра І.

Війна – це завжди той момент, коли цілий комплекс помилок та прорахунків призводить до великої трагедії. А сенс війни – у тому, щоб зробити висновки та стати сильнішим. У тому, щоб перемогти. З цієї точки зору, Україна – на правильному боці історії. Вона перемагає та стає сильнішою.

Іван Верстюк – аналітик, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Деды воевали»: як Путін використав «день победы», щоб примусити росіян воювати проти України ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я бачу близькість путінської Росії і гітлерівської Німеччини»: Сергій Плохій пояснив, чому Путін програє ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Снайдер про «стратегічну помилку Путіна» та «100 причин, чому Україна має перемогти»