З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Польща відкрила десятки центрів для біженців. Їх нашвидкоруч стихійно організовували у експоцентрах, офісах чи інших приміщеннях, які тимчасово не використовувалися. Туди завозили ліжка чи розкладачки, облаштовували кухні, санвузли.
Нині потреба у таких осередках суттєво зменшилася, тому їх поступово закривають. Багато українців повернулося додому, дехто поїхав в інші країни, а ті, хто осів у Польщі і не має фінансових труднощів, винаймають житло. Так, до прикладу, Варшавський центр допомоги сім'ї керує п’ятьма житловими притулками. Крім того, столичний заклад кризового втручання має один пункт короткострокового перебування.
Проєкт «Ти як?» Радіо Свобода відвідав один з найбільших варшавських осередків для біженців, де досі мешкає кілька сотень людей. Фотографувати побут дирекція не дозволила. Але українці, які рятувалися від війни, захотіли розповісти свої історії. Хто ці люди, які на другому році війни мешкають в тимчасових притулках, сплять на розкладачках, які розмежовані фанерними перегородками? Які в них обставини і як вони призвичаїлися до такого життя?
Вокзал у Перемишлі, перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну
В очікуванні переїзду до Канади
Ірині 44 роки, вона родом з Хмельниччини, але останніх 10 років жила і працювала у столиці. «У Києві я застала постріли, було відчуття, що вибухає прямо за вікном. Коли у телевежу поцілили, я була вдома і бачила. Недалеко від телевежі, на Дорогожичах жила», – розповідає жінка.
Коли у телевежу поцілили, я була вдома і бачилаІрина
На той час вона була вагітна третьою дитиною. У пошуках безпечнішого місця, у березні 2022 року Ірина евакуаційним потягом приїхала до Львова, а звідти діставалася на рідну Хмельниччину. Вдома народила дитину і перезимувала. За новинами майже не стежила – боялася, що зникне молоко. Жінка зізнається, навіть на заході України не почувалася в безпеці з двома малими дітьми, постійно була у стані тривоги, тому уже цьогоріч у травні Ірина приїхала до Варшави і оселилася у центрі для біженців.
Так виглядали тимчасові притулки для біженців з України у Польщі на початку великої війни
Найстарша, 24-річна донька Ірини залишалася в Україні, живе на Тернопільщині, її чоловік служить за контрактом. Семирічну доньку Вероніку жінка записала до польської школи. Сама ж доглядає за Соломійкою, якій трохи більше року. Щойно найменша підросте і зможе піти у садок, який, до речі, працює просто в осередку для біженців, жінка планує працевлаштуватися.
«У Києві я останнім часом займалася клінінгом, на дві роботи ходила, вночі і на день, а в проміжках спала, у суботу і неділю – вихідні. Ще раніше працювала касиркою. За освітою я агроном, але за фахом працювала тільки рік, покинула, бо була мала зарплата», – розповідає біженка.
Мені хочеться щось дітям дати, бо вдома роботи немає взагаліІрина
Поки що Ірина залишається у Польщі, але планує поїхати до Канади – це очікування і визначає її перебування в тимчасовому притулку. Біженка каже, що має візу, а от діти – ще ні: «Мені хочеться щось дітям дати, бо вдома роботи немає взагалі. Чоловік помер, а з татом наймолодшої ми розійшлися, доводиться одній все тягнути».
Цілими днями в осередку Ірина опікується дітьми, коли має вільний час – ходить на майстер-класи з в'язання, які тут проводять. Каже, в’язати вміє, але хоче удосконалити ремесло.
Біженка Ірина з дочкою
Жінки з малими дітьми, пенсіонери та люди з інвалідністю не платять тут за перебуванняІрина
На умови проживання біженка не скаржиться, мовляв, добре, що не на вулиці і не в підвалі. Тут є душ – окремо для чоловіків, окремо для жінок – мікрохвильові печі, чайники, пралки і сушарки. На харчування Ірина теж не нарікає, але їжу ще докуповує. Сплять пожильці осередку на розкладачках, які відгороджені одна від від одної фанерними перегородками.
«Тут багато є мам з новонародженими дітьми, от недалеко від мого боксу – жінка з Луганщини, дитині кілька тижнів. Їй допомогли з одягом, дали візок, тобто допомагають. З того, що я знаю, жінки з малими дітьми, пенсіонери та люди з інвалідністю не платять тут за перебування, а є чоловіки, які ходять на роботу, то вони платять», – ділиться Ірина.
Табір для біженців у Польщі, перші дні повномасштабної війни
«Дякуємо і за це»
71-річна Любов Максимівна в осередку для біженців – зі своєю собакою Бонітою. Жінка має інвалідність, їй важко пересуватися. З рідного Нікополя вона виїхала 23 серпня минулого року.
Летіли вікна, балкони, зносило верхні поверхи будинківЛюбов, біженка
«Нас бомбили постійно, там йдуть інтенсивні бойові дії, навпроти нас – Запорізька атомна електростанція, яку постійно погрожують підірвати. Нас там тероризували, починаючи з 12 липня стріляли цілодобово, летіли вікна, балкони, зносило верхні поверхи будинків, коли туди влучали бомби. Ми такого не очікували, я маю інвалідність, я нікуди з квартири не могла вийти. Син в мене далеко, в Ізраїлі. Було дуже страшно», – згадує жінка.
71-річна Любов Максимівна в осередку для біженців – зі своєю собакою Бонітою
Племінниця, яка вже багато років живе у Німеччині, запросила пані Любов до себе. Гостювала біженка в родички 10 місяців, отримувала допомогу. Далі, каже, не хотіла обтяжувати життя племінниці, а у лікувальний заклад чи у будинок для людей з інвалідністю влаштуватися не могла, бо з тваринами туди не приймають.
Їхати до сина в Ізраїль Любов Максимівна не хоче, бо далеко, до того ж, за словами жінки, країна згорнула програму для біженців, тож заїхати туди можна лише в статусі туристки.
Про варшавський осередок для біженців пані Любов дізналася від знайомої сина, яка теж тут живе. На запитання про умови проживання жінка каже: «Дякуємо і за це». Брат і син допомагають грошима – на ліки і ще деякі харчі.
Повертатися в Нікополь, де можна потрапити під обстріли, жінка так само не наважується, до того ж, каже, що хоче у Польщі пройти обстеження в окноцентрі.
Польща масово приймала українців з перших днів великої війни, організувавши харчі, одяг і житло для біженців
«Я дуже хотіла з Німеччини їхати вже додому, подзвонила брату, який залишився в Нікополі, а він каже: «Любо, поки що не їдь, бо тут дуже небезпечно, ти тут не витримаєш». Я живу в прибережній смузі, біля набережної – і по старій частині міста вони (російські війська – ред.) луплять і луплять. Там вже все зруйновано», – нарікає пані Любов.
Від біженки ні на крок не відходить її восьмирічний собака. Боніта дуже ляклива, вигулювати тварину допомагають небайдужі мешканці осередку. Сама жінка на вулицю виходить рідко. Вона чекає на перемогу і мріє таки повернутися до рідного дому.
«Я ненавиджу все російське»
Викладачка вищої математики у коледжі за пів року до початку повномасштабного наступу пішла на пенсію.
Сплять пожильці осередку на розкладачках, які відгороджені одна від від одної фанерними перегородками. Фото архівне, з табору для біженців навесні 2022 року
Я з російськомовної родини, закінчила російську школуЛюдмила, біженка
«Я з російськомовної родини, закінчила російську школу, покійні батьки нею говорили і діти зараз говорять, але, ви знаєте, я вже російською розмовляти не хочу, я не можу слухати російські пісні.
В мене син – Максим, три місяці був у Бахмуті. Він – стрілець. Зараз тяжко контужений. Мав уражені легені від фосфорної бомби, два місяці лікувався в дніпровській і хмельницькій лікарнях. Він мені розказує про війну не те, що пишуть, а те, що він бачив на власні очі. Тому я ненавиджу все російське», – зі сльозами на очах своїми переживаннями ділиться пані Людмила.
Жінка каже, що пробувала влаштуватися на роботу прибиральницею, але роботодавці, коли чують, що їй 67 років, відмовляють.
До життя в осередку біженка вже звикла, хоча, зізнається, іноді тут трапляються конфлікти: «Розумієте, людей багато, нерви в них не в хорошому стані, бо всі приїхали з-під обстрілів, деякі виїжджали через Росію, маючи український паспорт».
Харків’янка Людмила Харченко мешкає у центрі для біженців вже майже півтора року
Поки що пані Людмила залишається у Варшаві, їхати додому боїться і син не радить. «Ми живемо в Чугуєві під Харковом... Я пережила бомбардування, поїхала з міста в кінці березня», – розповідає жінка.
Вони – не «бандерівці», вони просто чудові людиЛюдмила
Пригадує, перед тим, як приїхати до Варшави, зупинялася на Львівщині, у місті Стрий. Там, каже, особисто пересвідчилася у брехні російської пропаганди:
«Бандерівці, бандерівці»… Вони – не «бандерівці», вони просто чудові люди. Нас було 18 людей, ви би бачили, як вони нас зустріли, як вони нами опікувалися. Люди своє з домів приносили, білизну, дитячі речі, все нове, з етикетками. Потім вони між собою домовилися і по черзі нам їжу готували – вареники, голубці, було дуже смачно. А скільки нам варення принесли, грибів. Це неймовірні люди», – згадує біженка.
Українські біженці на вокзалі в Перемишлі, 2022 рік
Саме у Стрию син Людмили зміг зареєструватися у військкоматі, бо харківські, каже, були зачинені. Зараз він комісований, обороною краю нині займається зять жінки, який уже півроку на передовій. Уже коли стаття готувалася до публікації, стало відомо, що пані Людмила днями повернулася в Україну. Її син знову потрапив до шпиталю – літня жінка поїхала, щоб за ним доглядати.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Життя українських біженців у цифрах: результати дослідження на основі опитування українців у різних країнах ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Діти-сироти в Італії: суди і конфлікти навколо повернення в Україну ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: У Німеччині закривають розслідування нападу на дитину-біженця, мама – протиМасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.