80 років тому: німці розгромили Південно-Західний фронт і захопили Київ

80 років тому, в другій половині вересня 1941 року, завершилася битва за Київ. Німецькі війська оточили армії радянського Південно-Західного фронту. Радянські війська залишили Київ і почали відступати, але це не врятувало їх від цілковитого розгрому. Серед інших тоді в бою загинуло командування Південно-Західного фронту: командувач генерал-полковник Михайло Кирпонос, начальник штабу генерал-майор Василь Тупіков, член Військової ради фронту Михайло Бурмистенко, тодішній голова Верховної Ради УРСР…

Битва за Київ – це не лише визначна подія Другої світової війни, але й трагічна сторінка української історії, позаяк війська Південно-Західного фронту в значній мірі складалися з мобілізованих до війська мешканців України.

Битва за Київ тривала близько двох місяців. Більше про її завершальний етап «Історична Свобода» говорила з дослідником воєнної історії Василем Павловим.

Історична Свобода | 80 років тому: німці розгромили Південно-Західний фронт і захопили Київ

– Якщо вірити спогадам маршала Жукова, то він ще наприкінці липня 1941-го сказав Сталіну, що Київ доведеться залишити, за що ніби і був усунутий з посади начальника Генштабу. Хоча тоді ніби ще не було об’єктивних підстав для такого рішення – оборона міста виглядала доволі переконливо.

Проте на початку вересня вже було очевидно, що два німецькі танкові клини з півночі і з півдня зайшли в тил Південно-Західного фронту і ось-ось станеться оточення. Хто несе головну відповідальності за те, що вчасно не відвели війська чи не ухвалили якесь інше рішення? Це чия провина: Сталіна як головнокомандувача, маршала Шапошнікова як начальника Генштабу, маршала Тимошенка, який командував усім Південним напрямком? Чи це провина командування Південно-Західного фронту?

– Фраза «битва за Київ» з’явилася відносно нещодавно в історичній літературі. До цього використовувалася більш стала конструкція – «оборона Києва». На мою думку, битва за Київ – це поняття набагато ширше, тому що воно включає в себе всі події від початку німецько-радянської війни і до втрати радянськими військами Києва. Тому що всі операції, які відбувалися впродовж літа-початку осені на території України, між собою взаємопов’язані. І навіть план «Барбаросса» не визначав інших проміжних цілей на території України, окрім оволодіння Києвом.

Ситуація на радянсько-німецькому фронті станом на кінець серпня 1941 року

Для СРСР утримання Києва було, можливо, не стільки військовою, скільки політичною справою, бо втрата столиці радянської України – це було доволі символічно.

Якщо ми говоримо про ситуацію на кінець липня 1941 року і спогади Жукова, то давайте зазначимо, що Жуков писав це майже через 25 років після завершення цих подій. І, як більшість воєначальників, більшість мемуаристів, він описував і рефлексував на ці події постфактум, знаючи результат. На даний момент для мене немає переконливих доказів про те, що вже наприкінці липня він сказав таке Сталіну. Ми з вами минулого разу говорили про командно-штабну гру 1940–1941 років. Під час цієї командно-штабної гри розігрувався не тільки наступальний, а ще й оборонний сценарій. Якраз за оборонним сценарієм «сині», які уособлювали німців, розгромили радянські війська.

Які можуть бути наслідки після втрати Західної, Правобережної України та Білорусі, радянське військо-політичне керівництво дуже добре розуміло. Тому можна припустити, що Жуков дійсно міг сказати Сталіну такі слова.

Кінець липня – це перше величезне оточення на території України в районі Умані і напівоточення Одеси, яке станеться всередині серпня. А далі це буде розворот німецької Першої танкової групи і прорив до Кременчука. Про назрівання катастрофи можна говорити від 25 серпня 1941 року, коли німецькі війська утворюють Кременчуцький плацдарм на лівому березі Дніпра.

Тому можна сказати, що за катастрофу Південно-Західного фронту в різній мірі несе відповідальність все вище військово-політичне керівництво СРСР, яке знало результати командно-штабної гри і володіло інформацією про можливий розвиток подій від Чорного моря до Балтійського.

Німецький вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року

– Отже, це більшою мірою відповідальність Сталіна, Шапошнікова і Тимошенка, ніж командування фронту?

– Командування Південно-Західного фронту відповідало за проколи на місцях. Якщо ми говоримо про стратегічні рішення, то це рівень начальника Генштабу, рівень керуючого південним напрямком, рівень самого Сталіна. І давайте не відкидати відповідальність Жукова, який все-таки розробляв стратегічні плани і мав би розробити оборонні плани на 1941 рік.

Дослідник воєнної історії Василь Павлов

– Німці оточили чотири армії Південно-Західного фронту. Але це так погрозливо звучить, що «німецькі танкові лещата зімкнулися під Лохвицею». Але попервах ці «лещата» виглядали доволі непереконливо. З півночі до Лохвиці підійшла німецька танкова дивізія, а з півдня їй назустріч вийшов німецький розвідувальний батальйон. Тобто ці «лещата» трималися, як то кажуть по-простому, «на шмарклях». І німці самі були під загрозою оточення з боку значно більших радянських сил. Чому оточення не вдалося прорвати?

– По-перше, від Кременчука до Лохвиці не так і далеко (184 кілометри – ред.). І Перша танкова група генерала Клейста туди прийшла доволі добре укомплектованою, хоча й розтягнутою по комунікаціях. По-друге, не слід забувати, що німецькі танкові групи – це не стільки танки, скільки мотопіхота. Для стримування периметру оточення мотопіхота була набагато краще підготовлена і придатна, ніж танки. А Друга танкова група генерала Гудеріана розвернулася з району Рославля (Смоленська область Росії – ред.) і завдала потужний удар на південь, також в напрямку Лохвиці. Вона розсікала радянські війська на півночі України, відсікаючи ті, які знаходилися ближче до Києва, від тих, які перебували в районі Сум і Харкова.

Треба зазначити, що 8–15 вересня 1941 року – це період трьох катастрофічних моментів для СРСР, які дуже рідко об’єднують в одну лінію: 8 вересня замикається кільце блокади навколо Ленінграду; 10 вересня радянські війська остаточно програють Смоленську битву, і між Смоленськом і Москвою фактично не залишається нічого; 15 вересня замикається кільце оточення в районі Києва. Тобто на той момент радянське військово-політичне керівництво не знало, яку діру затикати. Також не слід забувати про події, які відбувалися південніше від Києва. Німецькі війська беруть Дніпропетровськ і наносять потужний удар до Азовського моря. І паралельно з київським утворюється «котел» в районі Мелітополя. Так само радянські війська змушені відтягуватися до Одеси. Тобто тут ціла низка подій, які треба розглядати в комплексі.

Ще один момент – те, що радянські війська, які, як ви абсолютно правильно сказали, доволі непогано себе відчували в Київському укріпленому районі на правому березі Дніпра, як тільки його залишили і перейшли на Лівобережжя, вони не мали під собою ні укріплень, ні комунікацій, ні забезпечення. Вони фактично рухалися кудись, тільки би вийти з цього оточення. На той момент хвороба «пораженчєства» і «окруженчєства» була дуже поширена в Червоній армії, відбулася деморалізація радянських військ.

«Київський укріплений район – УР №1». Автор мапи: О. Кравченко

– Мені здається, що головною проблемою радянських військ, які на Лівому березі чисельно переважали німців, стала втрата керованості. Адже в останні дні битви під орудою командуванням Південно-Західного фронту фактично лишалася рота автоматників, які охороняла штаб фронту, а всією масою військ ніхто не керував. Як і чому так сталося, що командування Південно-Західного фронту втратило керування величезною масою військ, щонайменше чотирма арміями? Адже, у підсумку, сам Кирпонос змушений був битися і загинув в бою, як простий солдат.

– Говорячи про якусь загальну масу військ, не забувайте, що була, наприклад, 37-а армія, якою командував генерал Власов і яка частково вийшла з оточення. Вийшов з оточення і сам Власов. Була 5-а армія, яка билася північніше. Вона також не втратила повної керованості.

Катастрофа сталася на тій ділянці, де було командування Південно-Західного фронту, яке дійсно втратило керування військами. Припускаю, що в них було вже відчуття того, що буде військово-політична відповідальність. Думаю, що Кирпонос знав, яка доля спіткала командування Західного фронту і особисто генерала Павлова та добре розумів, чим для нього може завершитися вихід з оточення.

Радянські війська ще не встигли винести уроків з поразки у танковій битві у трикутнику Луцьк-Рівне-Броди, де саме керованість військами відіграла основну роль. Також слід зазначити, що потрапивши на Лівобережжя, дуже багато вояків із тих чи інших причин, можна сказати, розходилися по домах.

– Власне, багато хто був з місцевого населення.

– Так, багато хто був із місцевих мешканців. Мені свого часу довелося бачити призовні списки Броварського району Київської області. Це якраз там, де пролягав шлях оточення. То одні й ті самі люди були призвані і в 1941-му, і в 1943-му роках. Це могло статися тільки в тій ситуації, що в 1941 році вони були не тільки призвані, але там і залишилися. І вже у вересні 1943 року, рівно через два роки, вони були знову призвані до Червоної армії.

Командувач Південно-Західного фронту із членами військової ради фронту. Зліва направо: член ЦК КП(б)У, голова Верховної Ради УРСР Михайло Бурмистренко, генерал-полковник Михайло Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У Олексій Кириченко, дивізійний комісар Євген Риков

– Ви згадали про долю командувача Західним фронтом генерал-полковника Павлова, якого стратили за розгром. Його на той момент, на вересень 1941-го, вже розстріляли?

– Так, вже розстріляли. До речі, саме Павлов грав за «синіх» у командно-штабній грі 1941 року. Тут дуже багато цікавих збігів, яких ніхто не досліджував, ніхто не порівнював. А було б цікаво все це поєднати в якомусь дослідженні.

– У генерал-полковника Кирпоноса була можливість евакуюватися з оточення літаком. При штабі фронту була ескадрилья, яка перелетіла і приземлилася десь у районі Охтирки. Відомо, що Кирпонос, як це трактується, шляхетно наказав евакуювати поранених. І тоді кількох поранених командирів Червоної армії літаком вивезли з оточення. Але тут, очевидно, йдеться не лише про шляхетність Кирпоноса, а й про те, що він не хотів розділити долю генерал-полковника Павлова.

– Так. Думаю, що ситуація з цими розповідями приблизно така ж, що і з мемуарами Жукова. Давайте не забувати, що певною мірою історія з обороною Києва отримала своє нове дихання якраз у 1960-і. Коли образ Сталіна вже був деглорифікований, але ще не був занадто демонізований. Тому ми тут маємо таку «лайт-версію». І також давайте не забувати, що на той момент вже була видана перша офіційна шеститомна «История Великой отечественной войны». Тобто все написане в 1960-х і на межі 1960–1970 років, то це формування такої «лайтової» версії Другої світової війни, і зокрема цієї фази 1941 року на території України.

Урочище Шумейкове неподалік Лохвиці (Полтавська область), в якому 20 вересня 1941 року командування Південно-Західного фронту прийняло останній бій

Ралянський меморіальний комплекс в урочищі Шумейкове неподалік Лохвиці

Пам'ятник в урочищі Шумейкове неподалік Лохвиці

Гранітний обеліск в урочищі Шумейкове – на цьому місці увечері 20 вересня 1941 року генерал Михайло Кирпонос отримав друге, смертельне поранення

– Все-таки щодо мотивів Кирпоноса не летіти. Документально зафіксовано, що тоді кілька літаків перелетіли, але він не полетів.

Михайло Кирпонос

– Кирпонос був надзвичайно смілива і мужня людина. І впродовж війн 1917–1921 років, і впродовж подальших конфліктів – в чомусь йому можна дорікнути, а боягузом його назвати не можна. Тому, якщо відкинути якісь політичні моменти, то рішення залишитися з солдатами він міг прийняти.

– Здається, він Сталіну сподобався тим, як показав себе на Радянсько-фінській війні.

– Так. Але треба також зазначити, що тоді солдатів він не особливо жалів.

– До речі, ви згадали 37-у і 5-у армії, як приклад вдалого виходу з оточення...

– Відносно вдалого.

– Бо, власне, командувач 5-і армії генерал Потапов потрапив у полон.

– Так. А генерал Власов вийшов.

– Власов на той момент вийшов і в полон потрапив у 1942 році.

– Але до того Власов ще став героєм оборони Москви. Думаю, що історія оборони Києва та історія конкретних персоналій потребує ще не одного дослідження.

Будинок у селі Городище Чорнухинського району Полтавської області (колись дім священника), в якому 19 вересня 1941 року відбулося останнє засідання військової ради Південно-Західного фронту

У цій будівлі 19 вересня 1941 року відбулося останнє засідання військової ради Південно-Західного фронту

Рештки військового спорядження, знайдені на Полтавщині в місцях, де бійці Південно-Західного фронту проривалися з оточення

– До речі, німці в подальшому доволі скептично оцінювали цю свою велику перемогу. Генерал Гудеріан в мемуарах писав, що треба було наступати на Москву, а не Київ. І що ця перемога в оперативному плані була переконлива, але в стратегічному плані її результат радше від’ємний, бо вчасно не взяли Москву.

Чи можна сказати, що восени 1941 року Київ врятував Москву, що німецькі танки повернули на Київ, і саме через це вони до холодів не змогли дійти до Москви?

– Знаючи результат постфактум, так можна сказати. Проте у вересні 1941 року, я не думаю, що всі могли ухвалити таке рішення. Той самий Гудеріан у спогадах всі свої думки висловлював вже після війни, знаючи результати. Йому було доволі просто казати, що можна було не брати Київ і наступати на Москву. Але давайте уявимо наступ Гудеріана на Москву, коли з півдня під його танковою групою перебуває більше ніж 600 тисяч бійців Південно-Західного фронту, який може в будь-який момент просто розвернутися і нанести удар, відрізавши його від комунікацій. Давайте не забувати, що німецькі комунікації з просуванням на схід розтягувалися, розтягувалися і розтягувалися.

Група армій «Центр» після фактично безперервної кампанії від 22 червня до середини вересня потребувала відпочинку. І два тижні її перепочинку завершилися тим, що 30 вересня розпочинається операція «Тайфун» – наступ на Москву. І давайте не забувати, що офіційно німці заявили про ліквідацію радянського угруповання в районі Києва 26–27 вересня.

Це вже проблема німецького командування, яке фактично нанесло удар по СРСР ніби розчепіреною п’ятірнею. Просуваючись все далі і далі на схід, німецькі війська розтягували свої комунікації по глибині і по фронту. І в якийсь момент у німців не вистачило військ для того, щоб їх тримати по всій лінії фронту в необхідній їм кількості.

До того ж давайте не забувати, що СРСР переважав Німеччину по людських резервах в рази. У спогадах одного з німецьких генералів, йдеться про те, що всі 300 радянських дивізій, про які німці знали, вони знищили ще до початку вересня, але потім знову отримали звідкись нові 300 дивізій. Тобто німці в 1941 році про реальний стан справ в Червоній армії були не дуже обізнані. Тому всі висновки, які вони робили пізніше – це, на мою думку, постфактум.

Тому Київ дійсно на той момент, на осінь 1941-го, і події в районі Києва не дозволили німецьким військам зосередити всю свою потугу для Москви. До речі, якраз в західній, в американській, в англійській історіографії ідея того, що саме Київ врятував Москву, стала особливо поширеною наприкінці 2000-х-на початку 2010-х років. Навіть вийшло кілька монографій – теж під заголовком було те, що битва за Київ, як Київ врятував Москву.