Дмитро Бутенко – заступник командира 23-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ. Підрозділ вже понад 9 місяців тримає оборону на Бахмутському напрямку, а сам полковник свою військову кар’єру починав у 90-ті роки саме в Бахмуті. Руїни будинку, в якому колись жив у місті, зараз іноді може бачити на командному пункті у трансляції з безпілотника. Повномасштабне вторгнення Дмитро Бутенко зустрів у Маріуполі. Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з військовим про проблеми мобілізації та ситуацію на фронті.
_________________________________
Повномасштабну війну зустрів у Маріуполі
– Можете розповісти, як ви опинилися у Маріуполі, і про досвід боїв там у лютому-березні 2022 року?
– У 2018 році я радісно пішов на пенсію. І, здавалося, життя тільки починається. Єдиний мінус у тому, що жив я у Маріуполі (посміхається – ред.). Повномасштабну війну зустрів саме там. До 16 березня я був упевнений, що Маріуполь вони (війська РФ – ред.) взяти не зможуть – дуже вдало ми працювали. Ми по перехопленнях чули їхні істерики, що Маріуполь вони не візьмуть ніколи. На околиці міста розбивали їх. Потім та військова частина, з якою ми працювали, отримала наказ розділитися на малі групи, виходити через бойові порядки.
До 16 березня я був упевнений, що Маріуполь вони взяти не зможутьДмитро Бутенко
– Як довго ви виходили і наскільки це було складно?
– Мені вдалося [пізніше] з деякими хлопцями зустрітися, найдовше виходили 7-8 днів. Мені більше пощастило, я виходив, здається, 4 дні. Це був майже кінець березня. Виходив уночі, в обхід блокпостів, зв'язок був уривками. Коли мені сказали, що виходь швидше, тебе тут вже шукають по місту, тоді я зрозумів, що так, треба виходити. Після цього, ще коли я був у Маріуполі, мій будинок «Градом» накрило, дах пробило, у дитини кімната згоріла, але ще більш-менш він був схожий на будинок. А потім вони навели, під'їхав танк і просто розібрали його під основу.
– Як потім потрапили у 23-й ОБСП окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького?
– З командиром нашого батальйону ми знайомі давно, з 2015 року ходили в одній розвідувальній групі. Я служив біля Маріуполя на Новоазовському напрямку, всім відома смуга від Широкиного до Павлополя. Коли все почалося, і я ще був у Маріуполі, він мене видзвонив, і каже: «Спробуєш вийти, давай до мене». Я спробував, вийшов, і до нього. Ми разом створювали батальйон, створили дуже гарний офіцерський кістяк.
Шеврон 23-го окремого батальйону спеціального призначення
– Власне, хотів запитати – як набирали людей?
– Спочатку було добровольче формування «Легіон Д» у Києві, воно стало основою. Це просто добровольці, які влилися в це ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред.). Далі прийшла директива на створення військової частини, і ми на основі цього підрозділу почали людей підбирати. Дуже сильний був перший склад батальйону: усі добровольці, наскільки могли, всіх навчили, відпрацювали з усіма.
– Зараз все інакше?
– Не те щоби інакше. Ми знову ж таки дивимось здебільшого на людей, які є добровольцями. Хоча і по мобілізації теж приходять люди, і тоді теж приходили по мобілізації. Мобілізація від мобілізації відрізняється. У нас дуже багато мобілізованих і дуже правильно мотивованих хлопців приходить. Ті, які самі в ТЦК йшли, самі шукали виходи, щоб потрапити в нашу військову частину.
Воно ж як буває – потрапив один служити, розповідає, що така військова частина хороша, так і так. Одному, другому, третьому і це з вуст у вуста передається. Зараз почався рекрутинг, ми у першу чергу дивимося на тих, хто хоче йти. Є ті, кого призвали, їм купу страшилок розповіли, що на третій день пошлють кудись. З людьми говориш, людей відправляєш вчитися і повертаються після бойового злагодження чудові бійці.
Тренування українських військових неподалік лінії фронту
Підготовка – не менше трьох місяців
– Як у вас відбувається навчання? Приходить до вас, наприклад, боєць після базової загально військової підготовки – що далі?
– Спочатку він приходить не після базової. У нас є мобілізаційна директива, до нас приходили просто з вулиці хлопці. І ми ж їх відправляли на базову військову підготовку. Перед відправкою на базову військову підготовку ми створили у себе групу інструкторів – це хлопці, які пройшли не один місяць на «нулі», мають досвід бойових дій. Вони дивляться, спілкуються, проводять тренування.
У нас є мобілізаційна директива, до нас приходили просто з вулиці хлопціДмитро Бутенко
Далі їдуть на базову військову підготовку – або за кордон, або до нас. Повертаються вони після БЗВП (базова військова підготовка – ред.), але це не означає, що вони готові йти в бій. Після базової військової підготовки є якісь рекомендації, згідно з ними ми відправляємо хлопців вчитися на фах, опановувати військову спеціальність. У нас дуже багато військових спеціальностей: кулеметник, гранатометник, марксмен-снайпер, артилеристи – у нас артилерійська складова в батальйоні дуже сильна, зенітники, протитанкісти, оператори дронів, зв'язківці, радіорозвідники, хто завгодно.
І от після того, як вони пройшли фахову підготовку, знову повертаються, вже тоді відбувається процес бойового злагодження – щоб людина у колективі себе відчула, знала, вміла, працювала у складі двійки, трійки, відділення, взводу, роти. Це процес, який забирає певний час.
– Якщо цивільна людина звернулася до вас, через скільки часу вона потрапляє на бойові?
– Не менше трьох місяців.
– Чи достатньо цього часу для підготовки?
– Зараз ситуація потребує такого. Хоча у нас є гарячі голови, які після базової підготовки: «Ми готові, ми підемо». Я не прихильник цього, тому ми намагаємося, щоб люди більше навчалися. Оцей весь запал, «ура-ура», він швидко зникає в бою у разі реальних жорстких бойових дій. Тут потрібні вже навички та вміння.
Читайте також: Найкоротша історія російсько-української війни
– Є випадки, коли люди, що, як ви кажете, «ура-ура», а потім перший бій, перший обстріл і психологічно вони потім не можуть йти у другий бій?
– У нас дуже невеликий процент тих, хто відмовляється. Є ті, хто, ми бачимо, не тягнуть. Ми краще відведемо таку людину, хай вона потренується ще з інструкторами, навіть тут на полігоні. Що ти хочеш, що не вмієш? Стріляти з автомата? З автомата. З кулемета? З кулемета. Гранати покидати? Покидай. І коли боєць вже навчений, у нього моторика з'являється, він вже сам рветься. А психологічно… Знаєте, немає жодної людини, яка була б готова до цього. Це все з досвідом приходить.
– Є якась різниця між підготовленими за кордоном бійцями і навченими в Україні, чи рівень однаковий?
– Ми все одно і після підготовки у нас, і після підготовки за кордоном перенавчаємо на основі нашого досвіду. Люди отримують просто базові навички: як стріляти, як ходити, як пересуватися, як чистити зброю, як усувати затримки під час стрільби. Якісь перші психологічні моменти проходять: як пройти через холодну воду, як лежати в багні, як окопатися швидко – це базова воєнна підготовка, вона потребує ще безпосередньої роботи в частині.
«Багатьом пам'ятники треба ставити»
– Розкажіть загалом про бойовий досвід батальйону.
– Ми наприкінці листопада 2022 року зайшли сюди: Озарянівка, Курдюмівка, Кліщіївка. Це перші були бої, де батальйон показав себе непогано, – це не мої слова, це слова старших начальників. Потім нам дали можливість відновитися, і з березня 2023 року ми знову перебуваємо в зоні бойових дій. З невеликою перервою – у нас було 3 тижні відпочинку.
– Наскільки складно 9 місяців перебувати на першій лінії?
Я іноді дивлюся на бійців, їм багатьом пам'ятники треба ставитиДмитро Бутенко
– Знаєте, складно. Я іноді дивлюся на бійців, їм реально багатьом пам'ятники треба ставити. Змушувати себе згідно з графіком йти, тиждень перебувати на лінії зіткнення, вийти на декілька днів, відпочити на другій, третій лінії і знову повернутися на першу лінію.
– Яке ваше ставлення до тих розмов, які є у суспільстві навколо законопроєкту про мобілізацію?
– Я не знаю, що відбувається з законопроєктом про мобілізацію. Я настільки відірваний від тих новин... та й нецікаво читати, що відбувається в кулуарах.
Єдине, щодо тих людей, які бояться і намагаються знайти цьому виправдання, вигадують, що їм потрібно більше зброї… Недавно хтось писав у соцмережах, що «американці зброю не дають, хтось ще зброю не дає, я в таку гру грати не згоден». Я не витримав, написав: «Ти приїжджай. Хочеш американську зброю? Я тобі дам. Хочеш гвинтівку американську? Javelin? Ти, головне, приїдь, я тебе навчу».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Життя солдата найбільш важливе»: генерал-майор Ніколюк про навчання мобілізованих і аналіз бойового досвіду– Як з цим боротися, щоб люди все ж таки йшли?
– Проводити просвітницьку роботу, розповідати, пояснювати. Той, хто бачив це все на власні очі, той ніколи не скаже, що давайте помиримось [з Росією], давайте ще щось. Той буде розуміти, що немає іншого варіанту. Ми або переможемо, або нас не буде.
– Якщо говорити про батальйон, то яка можливість кар’єрного росту для тих, хто у вас служить?
– У нас практично всі молодші офіцери, командири взводів, командири рот, – це ті хлопці, які виросли від бійця, від сержанта до офіцера. У нас така практика: якщо боєць себе добре показує, призначаємо його сержантом, командиром відділення, заступником командира взводу, головним сержантом взводу, головним сержантом роти. Якщо він продовжує себе добре показувати, у нього є вища освіта, тоді відправляємо на курси і він стає офіцером-командиром. Це і інші бійці бачать – що та людина, яка була разом з ними, стала офіцером. До нього і довіри більше.
– Наскільки важливий колектив у військовій частині? У чому це проявляється?
– Це дуже важливо. Наведу приклад. Була у мене ситуація, коли під Кліщіївкою у нас провалилася позиція. І потрібно було цю позицію відбивати, вночі. Хлопці ще молоді, офіцери не обкатані, це перші ротації. Я пішов вперед разом з сержантами, ще з кількома людьми. Прийшли на позицію, яка трохи позаду. Кажемо: «Хлопці, нам потрібна буде підтримка». Все нормально, але один каже, що «ми втомились, важко» і так далі. Я кажу: «Якщо ти втомився, розвертайся, бери автомат і йди туди в тил, метрів триста, відпочивай». Він зупинився і каже: «А як я піду, на кого я вас залишу?» І все, всі пішли, відпрацювали, все добре.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Якісна підготовка пробуджує мотивацію»: Роман Донік про проблеми навчання в ЗСУ– Якою є зараз ситуація у вас на напрямку?
– Нагнали їх (Росія своїх військових – ред.) дуже багато, людей вони не жаліють. Є рух, є постійні штурми, спроби штурмів. Стоїмо, працюємо, відбиваємось.
– Вони з технікою штурмують чи без техніки?
І з технікою, і без техніки. Зараз багато згорілої техніки перед позиціями, стоять російські танки, БМП, БМД. Недавно наші мінометники навіть на ходу підбили БМД-4. Ті, хто служив, повинні розуміти, як це [складно зробити] зі 120-го міномета (калібру 120 мм – ред.). Досі ходять і пишаються, що так добре вийшло. І я ними пишаюсь.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.