Борис Тен і його боротьба з русифікацією. До чого тут Путін?

(Рубрика «Точка зору»)

Борис Тен (1897–1983) передусім відомий як перекладач «Іліади» й «Одіссеї» українською мовою. Однак це була людина різносторонніх інтересів – також музикант, театральний діяч, поет, літературознавець… Людина, яка змушена була жити в умовах радянської дійсності, але цю дійсність не сприймала і, в міру своїх сил, їй протистояла. Не даремно Борис Тен зазнав сталінських репресій, його творчість часто блокували радянські чиновники. Він також став наставником низки шістдесятників, які зазнали переслідувань – Євгена Концевича, братів Анатолія й Валерія Шевчуків.

Видатний український поет і перекладач Борис Тен (1897–1983). Житомир, 1920 рік

Мало-російська й мало-українська мови

Один із важливих аспектів творчості Бориса Тена – боротьба за українську мову. У післявоєнний період, за винятком хіба що короткого проміжку «відлиги», в радянській Україні здійснювалася політика «повзучої русифікації». Протистояти їй і намагався Борис Тен. Його блискучі переклади українською мовою світової класики – один із засобів такого протистояння

У статті «Думки на нараді» письменник наполягав на культивуванні української мови, на потребі досконало володіти нею:

«Навряд чи можна навести приклад, коли б росіянин, розмовляючи з росіянином, не міг би до кінця висловити хоча би найскладнішу думку засобами самої лише російської мови. А у нас навіть на нараді українських перекладачів не всі вкладались з своїми думками в одну лише українську мову. І це навіть не тому, що думка, так би мовити, переливалася через вінця, а тому, що володіння українською мовою, цією основною зброєю українського перекладача, не настільки у нас досконале, щоб усі свої думки викладати тільки цією мовою.

Нашу щоденну російську, далеко не бездоганну мову деякі московські друзі називають мало-російською, тобто не цілком російською. Так само й українську мову багатьох наших перекладачів можна назвати мало-українською, не зовсім українською. Прикладів цього було тут наведено дуже багато».

На жаль, і сьогодні ці міркування про «щоденну російську» мову багатьох українців, яка насправді є мало-російською, й про русифіковану українську, чи то мало-українську, мову звучать актуально.

Під час однієї з акцій біля будівлі Верховної Ради. Київ, 16 липня 2020 року

«Шухлядні» вірші про українську мову

Не завжди Борис Тен міг публікувати те, що думає. Є низка віршів, написаних ним «у шухляду». Ось один із них:

Хочеш знать, які тепер умови
Для культури нашої та мови?
Що ж, давно вже утисків нема,
Та вона не здужає сама.
Зовсім зникла з фабрик та заводів,
Бо ж ніхто її там не заводив.
І зникає з міст і городів,
Щоб ніхто на ній не говорив.

Бориса Тена боліло те, що в столиці України Києві, де йому доводилося часто бувати, нечасто звучала українська мова. Він писав з гіркою іронією:

Колись жили собі кияни,
І лиш один був «Киевлянин»,
А от тепер – куди не глянь –
Не полічити «киевлян».

Тут варто зробити деякі пояснення. Поет говорив про газету «Киевлянин», яка мала консервативно-імперське й українофобське спрямування та виходила російською мовою з 1864 по 1919 роки. І ось, мовляв, тепер жителі української столиці стали такими ж русофілами, як колишній «Киевлянин».

В одному із «шухлядних віршів», датованим 1967 роком, Борис Тен іронічно відгукувався про «добровільну русифікацію»:

В нас примусу ніякого немає,
І мову кожен вільно вибирає.
Нехай сильніша слабшу витісняє,
А та… а та нехай собі як знає.

У той час, у середині 60-х років, закінчувалася «відлига» й починалися переслідування дисидентів, які захищали права української мови та культури. І ось Борис Тен пише такого вірша:

Погрались досить в українську мову,
Пора загнать її в підпілля знову.
То ж мова ця недовговічна.
Вона бо – нацьоналістична.

Справді, в той час, період так званого «застою», почав набувати поширення в радянській Україні погляд, ніби людина, яка принципово спілкується українською мовою й відстоює українську культуру (а до таких належав Борис Тен), є націоналістом.

Пам’ятна дошка на будинку в Житомирі, де жив Борис Тен. Світлина 2022 року

Для керівників СРСР, які творили «нову спільність людей – радянський народ», україномовна Україна була непотрібною. Вони потребували російськомовної України. Цю політику чудово розумів письменник, що і знайшло відображення в одному з його іронічних «шухлядних» віршів:

Дались вам ті розмови про Вкраїну!
Невже на них так і не буде впину?
Ідеться лиш про літеру єдину,
І матимемо справжню «Украину.

Навіть сьогодні ці вірші не позбавлені актуальності. Довготривала русифікація України давала й дає про себе знати. Саме вона стала одним із приводів для російського вторгнення до України. Адже нинішнє російське керівництво виправдовує свої агресивні дії саме захистом «російськомовного населення».

Зображення президента Росії Володимира Путіна на плакаті під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в 2018 році скасував цей закон)

Путіна й путіністів, звісно, влаштовувала б «справжня «Украина», про яку іронічну відгукувався Борис Тен. «Украина», в якій би панувала російська мова та насаджувалася російська культура.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода