Світлані Анедченко, її чоловікові та п'ятирічному синові випала довга дорога евакуації через Росію до Латвії. Перед тим кілька місяців сім'я провела в окупації в Херсоні. Чоловіка Світлани викрали російські окупанти, на нього чекали побиття, допити та погрози вбивства. Він потрапив до числа тих херсонців, яких росіяни насильно забирали з домівок та вулиць, а тоді – катували чи вбивали. Вибиті зуби і синє обличчя – у такому стані чоловік повернувся від окупантів.
Світлані важко згадувати, як били її чоловіка – але вона хоче, щоб якомога більше людей знали правду. Сьогодні сім’я живе у Швеції. Вони потроху оговталися, вивчають мову і вже навіть популяризують серед шведів українську кухню. Світлана планує перші туристичні маршрути для іноземців Україною, вільною від війни.
«У місті зникають люди»
До 24 лютого 2022 року Світлана виховувала сина і працювала в місцевій туристичній організації, яка проводила гастротури Херсонщиною. Жінка не вірила, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення в Україну. Припускала, що можуть бути різні провокації, залякування, але аж ніяк не чекала відкритого наступу.
Моя помилка, що я намагалася побачити людей по той бік, але там людей близько вже й не було
«Я просто не бачила логіки. Тепер я знаю, що там, де немає розуму, там не треба шукати логіки. Ми ж не шукаємо розумність вчинків у скаженого собаки. З Росією те саме. Моя помилка, що я намагалася побачити людей по той бік, але там людей близько вже й не було», – ділиться жінка.
Окупація Херсона розпочалася в перші тижні російського вторгнення. Світлана бачила, як на вулицях з'явилася російська техніка і військові. Місто, каже, трималося завдяки активістам. Вони відстежували порядок на вулицях, формували волонтерські рухи, на початку – виходили на українські мітинги, а згодом створювали партизанські рухи.
«День і ніч Херсон чинив опір. Партизани, волонтери, активісти – всі працювали 24/7, допомагали один одному».
Після початку окупації, за деякий час, пригадує жінка, кожного дня у місті почали зникати люди.
Світлана каже, жодної логіки в діях російських військових не було. Вони викрадали один за одним українців, і ніхто не знав, коли хто-небудь з цих людей повернеться і чи повернеться взагалі. Когось відпускали за кілька днів, когось – за кілька місяців, а дехто – досі зниклий безвісти.
З початком комендантської години в місті зникають люди
«Між містянами були розмови про те, що російські окупанти зайшли в облдержадміністрацію, там вони викрали всі списки херсонських громадських організацій, учасників АТО, активістів. Тож їм не довелося особливо когось розшукувати, бо всю інформацію вони дістали зі списків. Тоді окупанти почали ходити за адресами цих активістів, які російські військові попередньо знайшли, або ж їм хтось злив ці дані. Це було найстрашніше. Ти розумів, що з початком комендантської години в місті зникають люди», – пригадує Світлана.
Жінка розповідає, херсонці, які поверталися після викрадення російськими окупантами, були у різних станах. Хтось був психічно зламаний, когось сильно побили, а хтось так і не повернувся.
«Рахуй до десяти і я стрілятиму в тебе»
Чоловіка Світлани російські окупанти викрали під час мітингу на підтримку України. Жінка каже, перший час вони давали змогу українцям проводити демонстрації. Це було потрібно для того, щоб ідентифікувати активістів, яких вони згодом викрадали.
В абсолютному стилі НКВД російські окупанти вибивали з людей ті відповіді, які їм були потрібні
«Мого чоловіка затягнули за будівлю, побили, вдягнули мішок на голову і кудись повезли. Його катували, намагались вибити свідчення, що він якимось чином пов'язаний з «Азовом». Саме це військове формування в російських окупантів викликало дикий жах. Вони питали: «Ти служив в «Азові»? Ти донатиш на «Азов»? Давай, розказуй: імена, прізвища, посади…».
Мій чоловік не був причетний до «Азову», тож сказати йому було нічого. Проте окупантам було байдуже, вони змушували сказати те, що їм потрібно було почути, треба ж було відправити звіти для командування. В абсолютному стилі НКВД російські окупанти вибивали з людей ті відповіді, які їм були потрібні», – розказує жінка.
Люди стоять перед військовими Росії під час мітингу проти окупації. Херсон, 14 березня 2022 року
Під час катувань чоловіка Світлани сильно побили, каже вона. Після цього, зі слів жінки, окупанти повідомили, що відвезуть його на берег річки й там вб’ють. Уже згодом він розповідав дружині, що через мішок на голові не знав, де він є, лише шум очерету зорієнтував, що десь й справді поблизу води, а значить – подумав – російські військові дійсно збирались його вбити.
Рахуй до десяти і я стрілятиму в тебе», – так сказав російський окупант моєму чоловікові
«Рахуй до десяти і я стрілятиму в тебе», – так сказав російський окупант моєму чоловікові. На наше щастя, після десяти була тиша. Чоловік зрозумів, що вони просто поїхали. Він не бачив ні лиць, ні машин, нічого, бо був з мішком на голові й зв'язаними руками», – згадує Світлана.
Дивом чоловікові вдалося звільнити руки й зняти мішок. Він зрозумів, що перебуває десь поблизу річки. Так навмання пішов шукати дорогу. На другий день зрештою дістався додому. Жінка пригадує, він був увесь побитий.
Світлана розповідає, російські окупанти змусили її чоловіка сказати всі персональні дані: імена членів сім'ї, адресу, телефони, місця робіт. Оскільки раніше жінка працювала журналісткою, то розуміла, що скоро до її будинку прийдуть окупанти.
«Уже неодноразово були випадки, коли російські силовики приходили до чинних чи колишніх журналістів та пропонували співпрацювати з ними. Хто не погоджувався – одразу йшов на підвал», – каже вона.
Вночі я боялась кожного поруху і звуку, мені все здавалось, що за нами прийшли
Протягом березня та квітня 2022 на вулицях Херсона ставало все небезпечніше не лише через контроль російських окупантів – люди почали знаходити вибухові пристрої у житлових кварталах.
«Вірогідність знайти «розтяжки» у кущах на вулицях була високою. У мене п'ятирічний син, якого потрібно було водити на вулицю. Так щодня я хапалася за серце, коли Гордій бігав вулицею, гуляючи, а вночі я боялась кожного поруху і звуку, мені все здавалось, що за нами прийшли», – пригадує жінка.
Страх, що син заспіває «Червону калину» на російському блокпосту
Особливо важко окупацію було перенести маленькому синові Світлани. Вона з чоловіком старалася мінімізувати розмови про війну, проте, каже, дитина бачила усе, що відбувалося навколо.
«Одного разу ми з сином поїхали до тітки в гості. Вона живе у херсонському мікрорайоні Корабел, який розташований на острові. Дорогою нам довелось перетнути міст, на якому стояли два блокпости російських окупантів. Це був єдиний спосіб дістатись мікрорайону.
Таксист попросив усіх в машині просто мовчати. Тільки я не могла гарантувати, що мій маленький син зараз щось не скаже російському окупанту, чи не заспіває «Червону калину». Тоді ми з Гордієм домовилися, той, хто переїде міст та не скаже жодного слова, отримає приз. Так, нас зупинили, перевіряли документи, але я була більш-менш спокійна, що дитина мовчатиме», – розповідає Світлана.
Світлана Анедченко з сином Гордієм
Світлані з дитиною та чоловіком вдалося евакуюватися з окупованого тоді Херсона через Крим та згодом – через Росію до Латвії.
Росіяни кидали мені в обличчя мій український паспорт
«Це було дуже страшно. Протягом трьох тижнів перед виїздом ми ретельно чистили телефони, але не все вдається знищити. Так російські військові знайшли десь у телефоні мого чоловіка кліп на пісню «Червона калина». Тоді все почалось спочатку – затримання, допити.
Після цілого дня принижень окупанти зрештою відпустили чоловіка. На пункті пропуску, до якого потрапила я з дитиною, росіяни кидали мені в обличчя мій український паспорт. Кричали, що він нічого не вартий, потрібен інший документ. Це було психологічне насилля, вони маніпулювали, залякували, й коли людина була виснажена страхом – пропускали далі», – згадує жінка.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Хто ти такий?»: біженці у Латвії створили театр та допомагають ЗСУПоступово сім’я доїхала до кордону з Латвією. Там їм і багатьом українцям довелося знову чекати. Світлана пригадує, діти плакали, бо було дуже зимно, а батьки намагалися прикрити їх останнім одягом, аби вгамувати плач.
Вони усміхалися і дивилися, як ми з дітьми заклякнули й чекаємо на вулиці
«Ранній ранок, холодний вітер, навколо плач дітей. Російські прикордонники бачили все, що відбувається. Вони сиділи у своїх службових будиночках й просто спостерігали, як ми замерзаємо. Службовці ніяк не намагалися приховати того, що не пускають нас навмисно. Вони усміхалися і дивилися, як ми з дітьми заклякнули й чекаємо на вулиці», – каже жінка.
Світлана починає розповідати про перші хвилини після перетину кордону з Латвією. На декілька секунд вона затихає, а тоді починає плакати.
Зібравшись, жінка ділиться: «Ти лягаєш на землю і розумієш – це вільна земля. Над тобою вільне небо, а поруч люди, з якими ти можеш спілкуватися на рівних, які хочуть тобі допомогти, які хвилюються за тебе».
«Вивчити шведську мову, щоб повноцінно розповідати про українську культуру»
З Латвії Світлана з дитиною та чоловіком літаком дісталися до Швеції. Там на них уже чекала сім’я, яка була готова їх прийняти. Після приїзду та поступової адаптації біженка продовжила волонтерити. Спершу вона доєдналася до створення платформи відстеження гуманітарних вантажів. Жінка каже, такий ресурс допомагає прозорості постачання допомоги, адже кожен в реальному часі може відстежити, як відбувається доставлення гуманітарного вантажу.
Також Світлана заохочує шведів донатити для села Старошведське, що на Херсонщині, зокрема пригощаючи їх стравами херсонської кухні. Жінка спеціалізується на українській традиційній кухні, тож через страви вона показує тутешнім мешканцям культуру України. Жінка вже взяла участь в ярмарку у Швеції, де презентувала страви української кухні та роздавала інформаційні листівки шведською про традиції та культуру своєї Батьківщини.
Українка розпочала з випічки хліба. Для неї це було своєрідною медитацією у новій країні, аби не занурюватися в депресивні стани. Також вона запропонувала готувати для сім’ї, в помешканні якої вони зупинилися.
Шведи смакували вареники, борщ, домашній хліб
«Щодня в новому домі в нас була їжа української або шведської традиційної кухні. Шведи смакували вареники, борщ, домашній хліб. І, звісно, я розповідала їм про кожну страву і про традиції її приготування. Зараз моя мрія – вивчити краще шведську мову, щоб повноцінно розповідати про українську культуру», – ділиться вона.
«Треба показати шведам, що таке смачне вино»
Оскільки жінка цікавиться кулінарією та подорожами, вона вже створює ідеї щодо туристичних маршрутів Україною для шведів, які планує провести після завершення війни.
Після завершення бойових дій, треба завезти шведів на Південь України
«Треба показати шведам, що таке справжнє смачне вино! Окрім того, вони захоплюються вирощуванням власних овочів та фруктів, то ми можемо показати, що таке українська крафтова кухня, коли наш врожай з городу одразу потрапляє на стіл.
Після завершення бойових дій, треба завезти шведів на Південь України. Я думаю про різні туристичні маршрути нашою країною для іноземців. Це допоможе їм краще пізнати нас, нашу культуру, й також це буде залученням коштів в економіку. Україна ще не відкрита у своїй повноті туристичного потенціалу для іноземців», – переконана біженка.
Світлана каже, сьогодні як ніколи українці за кордоном мають шанс і голос говорити про Україну: показувати традиції, розповідати про старовинні місця й історію, ділитися національними стравами і вчити іноземців української мови.
«Треба знайомитися з людьми. Треба розповідати про себе, про Україну. Може здаватися, що все, ким ти був, залишилося вдома, а в новій країні ти – ніхто. Це не так. Не дозволяйте жодним таким думкам про меншовартість навіть близько до вас підходити. За кожним з нас стоїть ціла Україна і ми зараз представляємо її по цілому світові», – запевняє Світлана.