100 років тому: окупацію Грузії російські більшовики попервах видавали за грузинсько-вірменський конфлікт 

100 років тому, у лютому 1921 року, Червона армія перейшла грузинський кордон, і до середини березня більшість території Грузії була окупована радянськими військами. Ще навесні 1920 року радянська Росія визнала незалежність Грузії, навіть уклала відповідний договір. Але це не завадило більшовикам окупувати державу, незалежність якої вони визнали.

Більше про ті події «Історичній Свободі» розповів співробітник Українського інституту національної пам’яті Максим Майоров.

Історична Свобода

Максим Майоров, історик

– Розпочнімо з того, як відбувалося становлення незалежної Грузії?

– Тут історія дуже схожа на історію інших уламків Російської імперії. Грузія – це була одна з демократичних держав, республіка на зразок УНР. Тільки в назвах були нюанси: за Центральної Ради і за Директорії українська держава називалася «народною республікою», а в Грузії використовували поняття «демократична республіка» – Грузинська демократична республіка. Це були явища одного порядку.

Незалежність Грузії була проголошена тільки наприкінці травня 1918 року. Цьому передував період перебування Грузії в такому квазідержавному утворенні, як Закавказький комісаріат, що об’єднував території Азербайджану, Вірменії і Грузії. Адміністративним центром цього комісаріату було Тбілісі, тоді офіційно називався Тифліс. І звідти ось ці території управлялися. Спочатку він починався як орган управління Тимчасового уряду. А після більшовицького перевороту вони взяли курс на відособлення від Росії. І врешті-решт під вагою внутрішніх суперечностей цей комісаріат розпався і постали три незалежні республіки – Грузія, Азербайджан і Вірменія.

– Закавказький комісаріат нетривалий час, але все-таки був державою – Закавказькою Федерацією, яка теж була суб’єктом переговорів з Центральними державами в контексті Першої світової війни. Такий собі транзитний період в грузинській історії між виходом з Російської імперії і незалежністю.

– Так. І тут були обставини дуже схожі із проголошенням незалежності України. Бо це був період, коли, з одного боку, була більшовицька загроза, а з іншого – існував фронт Першої світової війни. Тільки з тією різницею, що по той бік фронту в України були австро-німецькі війська, а по той бік Кавказького фронту Першої світової війни були в основному турецькі війська. Користуючись безладом і анархією, вони почали наступ, відвоювали втрачені колись на користь Росії території, і наступали вже територією Вірменії і Грузії. І тоді якраз виявилися суперечності: азербайджанці хотіли укласти союз із турками проти більшовиків, а натомість вірмени і грузини більшою загрозою для себе бачили турків, вони не були згодні на азербайджанське бачення.

Грузія була у кращому становищі, ніж Вірменія. Вона була і географічно в кращому положенні, і мала більшу кількість населення. Грузини запросили офіційно німців, щоб це було альтернативою турецької окупації. І тут дуже цікавий нетиповий нюанс, який розриває шаблони уявлень про Першу світову війну. Коли німці висадилися у Грузії, а турки не зупинили свій наступ, то дійшло до того, що грузинська армія за підтримки німців мала бойові зіткнення з турками. Члени однієї коаліції, одного блоку Центральних держав – Османська імперія і Германська – фактично, в Грузії виступали як противники! Оскільки німці виступали на боці грузин, які намагалися стримати турків.

Після того, як цей конфлікт був вичерпаний, то Грузії тривалий час нічого не загрожувало. На відміну від УНР, яка весь час воювала на кількох фронтах, Грузія тривалий час мала нагоду розбудовувати державний апарат і втішатися такою-сякою стабільністю. Спочатку там була німецька окупація, згодом її замінила британська. І що цікаво: якщо Антанта поставилася дуже вороже до УНР, то до Грузії – напрочуд добре.

Англійські військові у Грузії. Період 1920–1921 років. Наприкінці 1918 року, зазнавши поразки в Першій світовій війні, Німеччина вивела свої війська з Грузії. Їм на зміну прийшли англійці. 17 листопада 1918 року в Баку з Ірану прибули англійські війська під командуванням генерала Томсона. Протягом листопада-грудня вони зайняли стратегічні пункти Закавказзя – Баку, Тбілісі, Батум (після 1936 року – Батумі), що дозволило контролювати Закавказьку залізницю і поставки нафти і гасу з Баку. 12 лютого 1921 року війська РСФСР увійшли до Грузії. 17 березня в Кутаїсі міністр оборони Грузії Григол Лордкіпанідзе і повноважний представник РРФСР Авель Єнукідзе уклали перемир'я, а 18 березня – угоду, що дозволяла Червоній армії зайняти Батум, звільнений від турків грузинськими військами. Таким чином, влада в Грузії перейшла в руки більшовиків

– Англія і Франція визнали незалежність Грузії. А чим грузинські соціал-демократи були симпатичніші Антанті за українських?

– Була дуже подвійна політика Антанти. Щодо України там ціла низка негативних факторів. Хоча, здавалося б, вихідні умови були однакові: грузини й українці мали відносини з німцями; на чолі УНР стояли соціалісти, Грузією управляли соціал-демократами. Попри це, з огляду на геополітичні міркування, а часом навіть і особистісні контакти, незалежну Грузію почали підтримувати.

Був конфлікт Грузії зі Збройними силами Півдня Росії, з білогвардійцями на чолі з генералом Антоном Денікіним. І тут Антанта повелася зовсім інакше, ніж з Україною. Якщо у конфлікті між Денікіним і Петлюрою Антанта всіляко підтримувала Денікіна і, фактично, армію УНР білогвардійці розбили наприкінці 1919 року, то прикордонний конфлікт між денікінцями і грузинами в Абхазії і в Сочинському регіоні був врегульований за посередництва Антанти, яка фактично зайняла жорстку позицію, вимагаючи від Денікіна зупинитися й не порушувати суверенітету Грузії. У цей самий час Антанта активно допомагала Денікіну загалом і проти України зокрема, при цьому Антанта не дала Денікіну розправитися з Грузією.

Крім війни з білогвардійцями в Абхазії, був ще локальний конфлікт між Вірменією і Грузією за спірні території навколо населеного пункту Лорі або Лоре. Загалом, за винятком окремих прикордонних конфліктів, Грузія в основному втішалася можливістю жити мирним життям. І цим вона дуже сильно відрізнялася від УНР, яка стікала кров’ю і подекуди більше собою являла не державу, а нагромадження війська. В Грузії якраз все було навпаки. Армія була досить слабкою. Пізніше з Грузією це зіграло злий жарт.

Південний Кавказ у 1919–1920 роках. Заштриховано спірні території

– У 1920 році Червона армія захопила Азербайджан, згодом Вірменію, а Грузію натомість не стали чіпати, а навіть визнали її незалежність. Чому більшовики такий різний підхід виказали?

– Більшовики не були всесильними, вони діяли, виходячи з обставин і можливостей. Їм досить легко в руки впав Азербайджан у квітні 1920-го. Можна сказати, азербайджанці здалися без бою, фактично, піддалися повністю радянським військам. Вони розраховували, що радянські війська зроблять вагому перевагу азербайджанців у вірмено-азербайджанському конфлікті, який в той час також існував, за регіон Карабаху. Азербайджанські війська стали частиною Червоної армії, яка забрала у Вірменії Карабах і включила його до складу вже радянського Азербайджану.

І тоді на хвилі успіхів багатьом більшовикам здавалося, що так само легко буде і в Грузії. На початку травня 1920-го грузинські більшовики підняли повстання в столиці Грузії – Тифлісі. Але це повстання було швидко придушене владою. Крім того, азербайджанці, з одного боку, дуже легко піддалися, але з іншого – недовго терпіли більшовиків. І в Гянджі, яка неподалік Грузії, спалахнуло азербайджанське антибільшовицьке повстання, яке підірвало сили Червоної армії і більшовицької адміністрації. За таких умов більшовики зрозуміли, що Грузія їм просто не по зубах, вони не зможуть її ось так сходу завоювати.

Тому більшовики вирішили: кращим варіантом буде визнати Грузію незалежною, але на жорстких умовах. Вони визнали Грузію на умовах, що ця держава буде дружньою до радянської Росії, там дозволялася вільна діяльність Компартії, дозволявся вільний транзит товарів і вантажів. Фактично, Грузія не просто була визнана більшовиками, а в якійсь мірі погодилася стати таким собі сателітом більшовиків. Тому вже на етапі втілення цього договору виникли дуже суттєві проблеми. Виконати всі очікування радянської Росії грузинське керівництво не могло, бо це просто означало повільну здачу держави.

В якийсь момент більшовики зрозуміли, що Грузія не погодитися просто так їм піддатися. Крім того, радянська Росія, уклавши перемир’я з Польщею, вже була готова вирішити грузинське питання збройним шляхом.

– Отже, передумовою для агресії проти Грузії стало перемир’я з Польщею і перемога над білогвардійцями, які наприкінці 1920 року втекли з Криму. А наскільки потужними були більшовицькі впливи в самій Грузії? Наскільки численними були їхні місцеві прихильники?

– Провідний політичний клас Грузинської демократичної республіки складався переважно з вихідців із фракції, а пізніше окремої Російської соціал-демократичної робітничої партії меншовиків. І ось ці меншовики відігравали до Жовтневого перевороту досить значну роль в житті всієї російської держави. Наприклад, Іраклій Церетелі, який став одним із керманичів Грузинської демократичної республіки, попервах був міністром російського Тимчасового уряду, членом делегації, який приїздила до Києва на переговори після проголошення І Універсалу – відмовляти лідерів Центральної Ради від радикальних вимог.

Але після того, як до влади прийшли більшовики, то грузинські меншовики здебільшого повернулися на батьківщину і включилися у розбудову своєї держави. Вони послідовно проводили соціалістичний курс, який не давав більшовикам жодної переваги для їхньої пропаганди. Через те позиції більшовицької партії в Грузії були досить слабкі і досить кволі. Зрештою, ці позиції були остаточно підірвані внаслідок невдалого повстання на початку травня 1920 року. Але грузинський уряд придушив це повстання, а Компартія зазнала дуже важких втрат.

Коли дійшло до завоювання Грузії, то повстання першими підняли не грузинські більшовики, а більшовики російського і вірменського походження, які походили з цього спірного з Вірменією регіону Лорі, який грузини зайняли. Якраз звідти почалося ось це більшовицьке повстання, яке попри гасла радянської пропаганди, грузинським, мабуть, і не було. Це було повстання більшовицьке – так, але цими більшовиками, які повстали, були здебільшого росіяни й вірмени.

– Але називалася ось ця повстала структура все-таки Грузинським революційним комітетом.

– Більшовики були майстрами мімікрії. З самого початку, коли вони вперше намагалися сходу захопити Грузію після підкорення Азербайджану, вони представляли низку прикордонних конфліктів, як конфлікт між радянськими Азербайджаном і Грузією. А в 1921 році, коли Грузію все-таки завоювали, то тривалий час більшовики оперували гаслами, що це конфлікт між двома республіками – Вірменією і Грузією. Таким чином вони ніби умивали руки, завжди були десь збоку й ні при чому. Для здійснення своєї політики вони готові були діяти під будь-якими прапорами й надягати будь-які маски.

– Чому грузини виявилися неготовими до оборони в лютому 1921 року?

– Насправді, не можна сказати, що вони аж геть виявилися неготовими. Вони чинили запеклий опір, принаймні до моменту здачі Тбілісі 25 лютого.

Просто мобілізаційні можливості були досить скромні у грузин. Більшовики чисельно в багато раз переважали, наступали відразу по кількох фронтах: з Вірменії, пізніше до нього додалися наступи з боку Азербайджану, з боку Абхазії і з боку Південної Осетії. Грузію взяли в щільне кільце переважаючими силами.

Більшовики, навіть завойовуючи Грузію, зайняли досить м’яку пропагандистську позицію щодо грузинського керівництва. Вони весь час говорили про те, що це не ми воюємо, що давайте вести переговори. І там дійсно почалися певні переговори, тому що маячив фактор Туреччини, яка, з одного боку, була ніби союзниця більшовиків, а з іншого – висувала значні територіальні претензії, зокрема на Батумі, яке ні грузини, ні більшовики віддавати туркам не бажали.

І після того, як в запеклих боях, де більшовики зазнали дуже великих втрат, була зайнята Східна Грузія та столиця Тбілісі, то грузинський уряд евакуювався в Західну Грузію, в Кутаїсі. І там вже почалися переговори з більшовиками, які запропонували досить м’які умови капітуляції.

Натомість турки висунули конкретні територіальні претензії на грузинські території. І тут теж можна провести паралель між історією України і Грузії. Якщо ми уявимо замість турків поляків, а замість грузин українців, то тут теж буде схожа ситуація «між молотом і ковадлом».

Грузинські війська і керівництво постали перед дилемою: піти на умову з турками і передати їм Батум чи все-таки підіграти більшовикам? Грузинське військове і політичне керівництво обрало другий варіант. Думаючи цілком справедливо, що будь-яка територія, яку Грузія віддасть Туреччині, назавжди перестане бути Грузією, бо турки проводили досить жорстку націоналістичну асиміляторську політику, вони вирішили, що краще хай Батум буде більшовицьким, але грузинським, аніж стане турецьким.

Тому вже в березні 1921 року наприкінці, коли велися переговори про капітуляцію з більшовиками, грузинські війська, ще не до кінця розбиті, витіснили турецькі війська з Батума і передали місто більшовицькій Росії. І вже тоді, за умовами капітуляції, хто хотів – залишився, а грузинський уряд подався на еміграцію.

Парад Червоної армії у Тбілісі 25 лютого 1921 року

– Переміг ситуативний інтернаціоналізм, так би мовити.

– Так-так. Насправді, зв’язок між керівництвом Грузії і більшовиками був значно міцніший, ніж між українськими соціалістами і тими ж більшовиками. Представництво у владі у всеросійському масштабі грузинів було досить значним. Вже казали, що меншовики тривалий час були неодмінним компонентом Тимчасового уряду. Але якщо поглянемо на більшовиків, то тут Сталін, Орджонікідзе – теж грузини, які вибилися на перші ролі у більшовицькій партії.

І от якісь там зв’язки, можливо, особисті, ще якісь контакти зберігалися. І в грузинського уряду все рівно залишалися якісь установки на те, що більшовики не є абсолютно чужими. І це зіграло ту роль, що Грузія після втрати Тбілісі пішла на перемовини і не зайняла таку безкомпромісну позицію «війни до кінця», як УНР.