Подорож російського українця з Берестейщини на Стародубщину через Америку та Колиму

Мій прадід із материнського боку, батько моєї бабусі, Терентій Антонович Остапчук, народився у місті Кобрині сучасної Брестської області Білорусі, на українській етнічній землі, що зветься Берестейщиною, а помер на іншій українській етнічній землі, що перебуває зараз у складі Росії – Стародубщині. Під час свого життя довелося йому побувати і в Америці, і на Колимі. Як це відбулося – розповім нижче.

Згідно з дослідженнями білоруського етнографа Юхима Карського 1903 року, Берестейщина не була білоруською етнічною територією

Про українську етнічну землю у складі Білорусі – Берестейщину – нагадує сучасному українцю хіба що станція Київського метрополітену «Берестейська», що названа так по імені колишнього Брест-Литовського тракту, який прямував неподалік саме в бік Берестейщини.

Станція метро «Берестейська» у Києві несе у своїй назві згадку про історичний район Берестейщину, який нині у складі сучасної Білорусі

У берестейському місті Кобрині народився мій прадід, який усе життя вважав себе українцем, хоча в Україні не жив жодного дня. Зате, ще замолоду, за царських часів, потрапив до Америки, куди поїхав, у пошуках кращої долі, разом зі своїми братами.

Ми, здебільшого, знаємо про українську еміграцію в Новий Світ із Галицької, підавстрійської України. З Галичини потрапити на американський континент було значно легше, ніж із Російської імперії, бо австро-угорський уряд сприяв еміграції, а російський її забороняв, але, правдами та неправдами, і з підросійської України до Америки люди діставалися. Як це відбувалося, прочитати можна в повісті Володимира Короленка «Без язика», яка розповідає про подорож українських селян до Сполучених Штатів із Волині.

За допомогою спеціальних провідників, селяни з російського боку кордону таємними стежками потрапляли до Німецької імперії, там діставалися до Гамбурга, де сідали на пароплав і пливли до Нью-Йорка. Так потрапили до Америки і брати Остапчуки.

Прибуття емігрантів зі Східної Європи до Америки. Ілюстрація американської газети Frank Leslie's Illustrated Newspaper, 1887 рік

Але і в Америці було нелегко. З розповідей бабусі я знаю, що прадід був деякий час навіть офіціантом у ресторані, і дивувався, як «американські пани» за обідом глитали живцем устриць, які пищали перед тим, як потрапити панам до рота. Прадіду в Америці не сподобалося.

А тим часом в Європі почалася Перша світова війна. З початком великого німецького наступу 1915 року, російська влада силоміць змушувала мешканців територій, що мали бути окупованими німцями, переселятися у глиб Росії. Тисячі людей, українців та представників інших національностей, зганялися військами з рідних земель, і часто вони назавжди покидали свої оселі. Багато українців покинуло навіки Холмщину та Берестейщину, куди по війні, на їхнє місце, переселялися поляки та білоруси, докорінно змінивши цим етнічну картину краю.

Так і батьки Терентія Остапчука були вивезені на Стародубщину, куди прямувала з Берестя через Кобрин Поліська залізниця. Переселенці з заходу оселялися в першу чергу в містах, що були розташовані поблизу залізниці, так і мої предки Остапчуки потрапили до міста Новозибкова, тоді ще Чернігівської губернії, де заселили, разом з іншими біженцями, район за залізничною колією, що називався Гіркою, через те, що був розташований на узвишші.

А далі була революція і завершення тієї війни, за підсумками якої Стародубщина увійшла до складу Радянської Росії, а Берестейщина – до Польщі, і потрапити через кордон до своєї батьківщини мої предки вже не могли. Кістки їхні лежать на стародубській землі.

А в Америці серед емігрантів із Росії почалася більшовицька агітація. Комуністичні емісари агітували вчорашніх селян, які стали тут професійними робітниками, повернутися на «соціалістичну батьківщину» будувати нове, щасливе майбутнє. Попався на їхню вудку і мій прадід. Він довідався, що його батьки живуть уже на Стародубщині, залишив за океаном своїх братів, що не бажали повертатися, і, вступивши в Америці до лав Російської комуністичної партії, вирушив морем у Ленінград.

У радянській Росії його зустріли приязно, він виїхав до батьків у Новозибків, і незабаром одружився тут із такою самою біженкою часів війни, але з західнобілоруського міста Ліда, Ольгою Острейко, моєю прабабусею. У них народилося двоє діточок, моя бабуся та її брат, а Терентія навіть узяли на службу до новозибківського ГПУ (спадкоємиці ЧК), як досвідченого «американського комуніста», але на цьому його «щаслива доля» й перервалася.

Мій прадід Терентій Остапчук під час служби в новозибківському ГПУ з дружиною Ольгою та дітьми: моєю бабусею Ніною та її братом Володимиром, що згинув безвісті на фронті 1942 року. Фото початку 1920-х років. Місто Новозибків на Стародубщині

У ГПУ він прослужив недовго, і думаю, на щастя, бо служив ще у ті часи, як ця спецслужба не забруднилася кров’ю власних громадян. Вже у 1920-х роках у комуністичній партії розпочалися так звані «чистки партійних лав», і мого прадіда «вичистили» з партії через те, що він не зміг підтвердити свій вступ до партії в Америці, бо ті, хто його приймав до її лав, залишилися на американському березі океану, і свідчити за нього не могли.

Звичайно, що служити в ГПУ безпартійним він не міг, тож влаштувався черговим на залізницю. А коли наблизилося єжовське лихоліття, трапилася і з ним біда. Одного разу чергував він уночі на станції з молодим хлопцем, і спали вони по черзі. А молодий хлопець зненацька заснув, коли спати не мав права, і в цей час на станції аварійно зникла електрика, про що черговий своєчасно не повідомив. Через кілька годин електрику поновили, нічого страшного на станції за цей час не відбулося, але самі часи були страшні. Терентію Остапчуку звичайно ж пригадали «його Америку» та партійну чистку, і віддали під суд за шкідництво. А там засудили на Колиму.

Бабуся розповідала, що як її мати повернулася з суду додому, то тільки мовчки сиділа біля патефону та все заводила на ньому одну й ту саму пісню у виконанні Утьосова: «Дан приказ ему на запад». А там були такі слова:

Он пожал подруге руку,
Глянул в девичье лицо:
«А еще тебя прошу я, –
Напиши мне письмецо».

«Но куда же напишу я?
Как я твой узнаю путь?»
«Все равно, – сказал он тихо. –
Напиши… куда-нибудь!»

Грамплатівка із записом «Прощальная комсомольская», яку слухала моя прабабуся в день засудження мого прадіда на ув’язнення в Колиму

Довідалася вона, куди потрапив її чоловік, тільки через 15 років.

(Продовження – у статті «З Колими на Стародубщину: подорож російського українця Терентія Остапчука»)

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода