Ахтем Сеітаблаєв про Стуса, спотворення сенсів і значення культури у протидії інформаційній війні

Український режисер і актор, кримський татарин Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом премії імені Василя Стуса 2020 року. Радіо Свобода записало скайп-інтерв'ю із Сеітаблаєвим – про особистість і поезію Василя Стуса, про спорідненість його долі з долею тих, хто ціною власного життя бореться за свободу і справедливість, і про роль культури у виживанні народу та протидії інформаційній війні.

Ахтем Сеітаблєв про Василя Стуса: «Стус не пам’ятник! Йому боліло, як нам»

Про Стуса

– Стус вражає… Його стійкість вражає. Але він не пам’ятник! І я можу припустити, що саме тому, що він жива людина, якій болить, яка відчуває несправедливість, він і міг писати таку поезію. Дуже потужну, своєрідну, яку ні з якою іншою не сплутаєш.

Його вірші, його рими, його словосполучення… У його словах, образах, метафорах є щось таке, мов стиснута пружина, яка весь час намагається випрямитися.

Спочатку я дізнався про Стуса як про політв’язня, не як про поета, багато років тому, коли вперше приїхав в Україну, коли ми повернулися із Середньої Азії в Крим. І тільки потім, через деякий час, я познайомився із його поезією…

Вірш Стуса читають бійці 93-ї OMБр (відео)

Прочитавши його вірші раз, уже навряд чи колись їх сплутаєш із поезію якогось іншого поета чи поетеси..

Звісно, що стати лауреатом премії імені Василя Стуса – це честь для мене. Я спочатку навіть здивувався: чому я?!

– Очевидно тому, що у ваших фільмах, і героях, яких ви зіграли, є щось дотичне до того за що боровся і Василь Стус, і до його болю. От, наприклад, фільм «Додому»…

– По-перше, дякую. А по-друге, уточню, що «Додому» – це фільм Нарімана Алієва, це його дебютний повнометражний фільм. А я мав честь зніматися у цьому фільмі, грати одну із головних ролей.

Якщо ви так відчули цю історію, то це дуже добре. Бо це справді про біль, і про сподівання, і про те як важливо вміти розмовляти з тими, хто тобі справді дорогий.

Ахтем Сеітаблаєв про свого героя із фільму «Додому»

Про свого героя із фільму «Додому»

З одного боку, я розумію цю людину, цього персонажа, якого я грав. Я знаю таких людей, і серед нашого народу теж, які відгородилися від усіх, щоб зберегти своє, бо обставини навколо були руйнівними. Такими, які нищили звичаї, мову, культуру – те, що людину ідентифікує і тримає на цьому світі.

А чим більший тиск, тим сильніша протидія, сильніший супротив… Я знаю чимало таких людей, і в моєму батькові теж є таке, і я розумію чому він багато років був змушений будувати такий метафоричний захисний мур навколо своїх людей, своїх переконань, і не пускати до нього нікого.

Ну, і тому, що я кримський татарин, який сім років не був у Криму і за сім років чотири чи п’ять разів бачився зі своїми двома дітьми і зі своїми батьками. Тому це і мій особистий біль. І якщо ви так відчули цю історію, я вам вдячний.

Ми хотіли, щоб кожен глядач відчув цей біль, ці сподівання, цю мрію про свою землю...

І цю необхідність зрозуміти, що вимушено будуючи мур від агресивного зовнішнього світу, не треба зводити його між собою і власними дітьми, бо що ж є найдорожчим, якщо не твої батьки і діти.

– Зараз дуже багато розчарованих людей. Вони втрачають віру, попри те, що змогли так багато зробити для країни у перші кілька важких років війни?

– Якщо я не помиляюсь, то сум, розчарування, зневіра є одним із смертних гріхів, записаних у Біблії.

Чи можна дорікати комусь, що вони розчаровуються, бо загинули дорогі для них люди, а мрія про верховенство права, про справедливість, про реалізацію суспільного договору між суспільством і владою, і зрештою про перемогу, все ще є мрією.

Загинув твій брат, твій друг, твій коханий, а світ не став кращим… Це дуже важко… І емоції цих людей такі сильні ще й тому, що їхні близькі віддали життя за справу, у яку вірили, через свої переконання.

А переконання теж народжуються, зокрема, від сильних емоцій – чи через гостре відчуття несправедливості, чи від бажання виправити щось, не допустити чогось, або взяти участь у чомусь.

Як на мене, поезія – це чи не вершина цього емоційного «строю».

Людина ж говорить поезію тоді, коли закінчуються усі слова, коли більше немає інструментів і способів виразити, те чим край треба поділитися із іншими.

– Один із лауреатів премії Василя Стуса, радянський політв'язень Микола Горбаль, сказав у своєму нещодавньому інтерв'ю Радіо Свобода, що членів Української Гельсінської групи було 41, але й вони розхитали систему... То чи можна розчаровуватися зараз, коли тисячі людей відстоюють незалежність України?

– Сорок людей… Мені це нагадує певною мірою епізоди з мого дитинства, коли у нашому домі у депортації, збиралися друзі мого батька, знайомі… А навколо нашого дому у цей час було повно людей в однакових костюмах. Вже потім я дізнався, що ці люди із КГБ, а ті, хто приходив до нас, – складали основу визвольного руху кримських татар, руху за повернення на історичну батьківщину… Їх теж було зовсім небагато – цих людей.

Мені здається, що їх і не може бути багато… Вся історія людства свідчить, що таких людей, пасіонаріїв, людей, які готові пожертвувати власним життям задля справедливості і свободи, їх ніколи не буває багато.

Однак, як мені здається, поява ось таких людей у Радянському Союзі підірвала систему.

Їм дуже довіряли, їм вірили – цим людям, а системі – ні. Ця невелика група людей була авангардом і не боялася брати на себе відповідальність, а інші їх підтримували, як могли.

Радянська влада просто замовчувала сам факт їхнього існування, але ті, хто знав про них і те, що їх переслідують, були впевнені, що усі звинувачення проти них є фальсифікацією і наклепом.

Я роблю це висновок із історії мого народу… Цих небагатьох, хто пішов проти системи, підтримували як могли, і їхні родини підтримували – збором коштів, збором підписів…

Тобто більшість не їздила до Москви і не стояла з плакатами на Красній площі, але підтримувала тих, кому вірили і відрізняли правду від брехні.

Зараз все складніше. Інформаційна війна роз'єднує і дезорієнтує людей.

У наш час, коли так багато інструментів та засобів перетворити біле на чорне і навпаки, або ж зманіпулювати інформацією так, що людина почне вірити вигадкам і втратить орієнтири – дуже важко зрозуміти де правда і кому можна довіряти.

– Що ж робити з цим?

– Не мовчати… Говорити про це і так само заходити на цю «територію» і намагатися донести правду.

Ахтем Сеітаблаєв: «Контент формує цільову аудиторію, а не навпаки»

Про значення контенту для формування аудиторії

Якби, наприклад, домовилися між собою 4 чи 5 людей які є власниками левової частини ЗМІ, телебачення і радіо, що для процвітання країни треба, щоб люди, які тут живуть, любили цю землю і поважали себе, треба друкувати книжки, треба вкладатися в культуру, і треба врешті-решт виховати того політичного українця, який буде знати де небо, а де земля, який буде знати історію свого народу, який буде розбиратися у мистецтві... Якщо так станеться, то, мені здається, що дуже скоро це стане модно. Тому, що з кожної «праски» нам будуть розповідати, як це класно розмовляти українською мовою, що це не подвиг, а елементарна повага до країни, в якій ти живеш.

Я іноді по своїй професії стикаюся із серйозними людьми при посадах у різних засобах масової інформації, і доволі часто чую такий вислів: «ви знаєте, наша цільова аудиторія не дивиться, не бачить чи не чує того і того».

Я коли це чую, то починаю посміхатися, бо давно доведено, це просто медичний факт, що не аудиторія замовляє контент, а контент формує цільову аудиторію.

Тому, я переконаний, що якщо протягом певного часу продукувати певний контент, то через деякий час, ти будеш мати запит на цей контент. І я посміхаюся, бо доводиться говорити про те, що вже давно усім відомо і застосовується. Зокрема, і проти України, і проти кримських татар.

Останні роки довели це. Інформаційна гібридна війна проти України доводить це.

Що тут робити? Як з цим боротися?

З одного боку хочеться сказати, що я не знаю... Але я просто роблю те, що повинен робити, намагаюся останнім часом, принаймні, на території творчості робити те, що хочу робити.

– І над чим ви працюєте зараз?

– Зараз я ставлю виставу за «Лісовою піснею» Лесі Українки. Причому, грають виключно українські артисти, я маю на увазі, що серед акторів немає жодного кримського татарина, але це вистава кримськотатарською мовою у перекладі (на жаль, його вже немає з нами) поета Юнуса Кандима.

Про «Лісову пісню» як код

Як на мене, це надзвичайно цікаво! Я надзвичайно пишаюся акторами, з якими я маю честь співпрацювати.

Вони дуже швидко опановують не притаманну українській мові орфоепію, там є складності вимови тих або інших словосполучень або літеросполучень, скажімо так. І при цьому вони дуже переконливо діють на сцені.

Коли починаєш замислюватися і вчитуватися у текст Лесі Українки, то відкриваєш для себе дивні речі….

Наприклад, коли Лукаш і дядько Лев сидять біля вогнища і дядько розповідає казку Лукашеві. Це казка про князівну, яка живе у краї, де володарює Урай. І на цих землях у самої чарівної зіроньки народився син Білий Полянин.

Починаєш шукати, а що ж таке «Урай», і як то кажуть, «гугл нам у поміч», бо перше куди ти потрапляєш, це пояснення, що Урай походить від Умай, богині землеробства і родючості – другої за ієрархією у тюркській міфології після верховного бога Тенгрі.

Тоді думаєш, а хто такий Білий Полянин, починаєш шукати, і розумієш що Полянин шифрує в собі інформацію про те, що це син полонянки.

Потім замислюєшся навіщо саме цю казку розповідає дядько Лукашеві, навіщо Леся Українка, яка надзвичайно чудово знала логічний фольклорний український світ, навіщо вона поєднала представника тюркської міфології і сина полонянки.

Можливо, це іронія великої поетеси, таке заохочування до своїх майбутніх читачів: досліджуй, дізнавайся, читай і це породжує велике поле для фантазії.

А цих паралелей у фольклорі українському і кримськотатарському, та й взагалі, у культурі народів, які заселяли величезні території від Скандинавського півострова до Китаю, майже до Далекого Сходу, находиш дуже багато. І ці кам’яні баби, і письмо, і риси, якими наділяли богів...

Чому я про це говорю, тому, що те, що на перший погляд виглядає казкою, насправді є кодом.

Але, коли зустрічаєшся з людьми, колегами, і вони чують про те, що ти ставиш цю п’єсу, то перша реакція: «А чому ви вирішили казку ставити?». І переважна більшість так сприймає.

Одна студентка мене взагалі вразила, вона чесно сказала, що не читала, бо вчитель з літератури їм сказав у школі, що «якщо хочете, то не читайте, там нічого такого важливого немає».

Для мене це багато про що говорить… Розумієте, багато років хтось або багато людей цілеспрямовано творили таку константу сприйняття саме цієї драматургії, що сьогодні вже переважна більшість не бачить глибини, не помічає цього коду.

І тому я кажу, що все, що ми робимо – ми маємо намагатися робити чесно. Якщо моя справа, це доносити якісь історії, то перш за все, ми маємо розповідати такі історії, у яких ми б хотіли донести щось важливе до своєї дитини, не до іншої якоїсь, а до своєї.

Ось тоді, можливо ставлення до справ, за які ми беремося, буде трошки іншими.

– Радіо Свобода у переддень Дня незалежності України опитало майже 50 людей із різних сфер: бізнесменів, науковців, учасників бойових дій, менеджерів, письменників, філософів... Ми просили назвати фактори, які утримують незалежність України, попри пряму загрозу її суверенітету. Так от, культура, яка формує ідентичність, потрапила у першу п'ятірку чинників, які назвали найбільше людей.

– У наш час вплив культури тільки посилюється. Збільшується розмаїття проявів культури, і одному тепле, а комусь кругле… Це нормально.

Однак, є одна річ, якій треба протидіяти – це спотворення сенсів.

Про спотворення сенсів

От дивіться, в українця виникає негативна емоція, якщо він чує слово «хохол». Хоча, з мови моєї матері, з тюркської – хохол перекладається як син неба. Хох – це небо або колір, а хол – це рука. Так от, за легендою тюрків, бог тримав за оселедець-хол справжнього воїна і направляв його по правильному шляху.

І ти замислюєшся, чому мої брати українці так ображаються на це слово? Тому, що вони не одне століття чули це слово з негативною конотацією, ним їх принижували.

Ахтем Сеітаблаєв про цілеспрямоване спотворення сенсів в інформаційній війні

Або от слово «сарай». Я, зустрічаючись із молоддю, часто запитую, що вони уявляють, коли чують це слово… Щось перекошене, старе, негарне… Я кажу їм: дивно, що цілий народ, ціле кримське ханство, яке в часи свого розквіту охоплювало зокрема і багато земель по всьому узбережжю Чорного моря, назвало свою столицю Сараєм. А насправді, «сарай» у перекладі з мови моєї матері означає «палац».

Бахчисарай – палац у саду.

Тісні вулички і мінарети: прогулянка осіннім Бахчисараєм (фотогалерея)

Скажіть, будь ласка, кому потрібно було змінювати сенси цих слів рівно на протилежні? Кому потрібно змінювати сенси і як в Ейфелевій вежі відкручувати по одному гвинтику від їх значення… Ну, напевно ж не кримським татарам і не українцям.

Це треба тому, хто завойовує чуже, це треба тим, хто хоче замінити «сина неба» на «шаровари і горілку», на щось таке, яке не має причин захищати.

І для цього не потрібно вводити танки чи «зелених чоловічків», для цього треба підмінити сенси, щоб все, що було для твоїх родів, для твоїх предків цінним – знецінилося.

І звісно, що так звані засоби інформації і масова культура на службі у пропагандистів – дуже добре із цим справляються.

Як з цим боротися? Ми ж всі уже боремося…

Кожна нормальна людина, кожен бізнесмен, і кожен справжній державний діяч – добре розуміє навіщо друкувати книжки, знімати кіно і ставити вистави…