Арабо-ізраїльський конфлікт: короткий екскурс у довгу історію

Один із конфліктів, який почався, а радше спалахнув з новою силою в 2023 році і триває досі – арабо-ізраїльський. Важко сказати, чим і коли він закінчиться. Але натомість зробимо короткий екскурс в історію цього доволі тривалого конфлікту. Як він починався і чому так затягнувся? Про це у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком Владленом Мараєвим, ведучим youtube-каналу «Історія без міфів», де є низка матеріалів про генезис арабо-ізраїльського конфлікту.

Арабо-ізраїльський конфлікт: короткий екскурс у довгу історію | Історична Свобода

Історик Владлен Мараєв

– З чого у них все почалося?

– Є така доволі поширена версія, буцімто почалося з Першої арабо-ізраїльської війни у 1947–1949 роках. Але це неправда. Почалося задовго до того, коли Ізраїль ще не мав своєї державності, – в часи Османської імперії.

Історично головна проблема полягає в тому, що Палестину вважають своєю батьківщиною обидва народи – і євреї, і араби. Євреї на тій підставі, що вони там жили дуже давно і мали свої царства Єврейське та Іудейське. Вони втратили державність під час вавилонського завоювання ще в VІІ–VІ століттях до нашої ери. Відтак Палестину завойовували перси, потім там були елліністичні держави, нащадки Олександра Македонського, потім прийшла Римська імперія… Євреї продовжували там жити, хоча і втратили свою державність.

Однак після кількох повстань проти римського панування їх почали звідти виселяти – це ІІ століття нашої ери. Так вони по суті втратили свою історичну батьківщину, хоча, звісно, певна частина євреїв там жила завжди.

У 630-х роках араби завойовують Палестину, починають туди масово переселятися і живуть там ось вже майже 1400 років. Відповідно, араби теж вважають, що це їхня давня історична земля.

Наприкінці ХІХ століття ці землі належали Османській імперії. Ситуація була така, що араби періодично повставали проти османського панування.

Водночас починають у Палестину вперше масово повертатися євреї, зокрема з Російської імперії. Тому що там у цей час посилюється антисемітизм, починаються єврейські погроми.

Якраз на зламі ХІХ–ХХ століть зароджується сіоністський рух за переселення євреїв і створення своєї держави.

Причому попервах серед сіоністів були різні думки, навіть була пропозиція в Аргентині створити єврейську державу. Але все-таки більшість вважала, що саме на історичній батьківщині це треба робити.

Єврейські мігранти розігрують у лотерею земельні ділянки на території, де згодом постане Тель-Авів, 1909 рік

Отже, єврейське переселення почалося за Османській імперії і тривало багато десятиліть. Потім, у результаті Першої світової війни, Османська імперія розпадається, і Палестина переходить під владу Великої Британії. Але вона перейшла в такому напівдержавному стані, як підмандатна територія. Тоді Ліга Націй, така попередниця ООН своєрідна, визначила, що Палестина – територія, яка в принципі вже готова незабаром стати державою.

– А чиєю?

– От, у тому і питання, яке було ще не визначене на той момент.

Також треба нагадати, що в 1917 році, під кінець Першої світової війни, була озвучена декларація Бальфура – британський уряд взяв курс на те, щоб підтримати переселення євреїв до Палестини.

Для британців це була дещо ситуативна потреба. Наприкінці 1917 року ситуація для Антанти складалася не дуже добре: Російська імперія розвалилася і вийшла з війни. Там прийшов до влади більшовицький режим. Антанта втратила союзника і цілий Східний фронт. Німці планували в 1918 році велику наступальну операцію з метою вивести Францію з війни. Тому Британія та її союзники шукали підтримку євреїв.

– Але підтримку арабів також шукали. Лоуренс Аравійський інспірував арабське повстання проти османів.

Бійці Єврейського легіону, що воював у складі британської армії, в Єрусалимі, грудень 1917 року

– Саме так. Воно відбувалося у 1916–1918 роках і, звичайно, допомогло Антанті.

Але наприкінці 1917-го британці взяли Єрусалим. Це було велике свято в Британії, де це назвали великим подарунком під Різдво. Тобто ситуативно тоді була потрібна підтримка євреїв, особливо фінансових кіл у Сполучених Штатах, які якраз вступили у війну.

Та коли перемога була здобута і війна закінчилася, то позиція Британії стала мінятися. Вони побачили, що араби в підмандатній Палестині становлять більшість і треба з цим рахуватися. Араби виступали проти британської влади і єврейських переселенців. Оскільки араби підняли масове повстання у 1936–1939 роках, з другої половини 1930-х обмежили в’їзд євреїв у Палестину. Масштаби єврейської еміграції скоротилися, і це по суті підписало смертний вирок певній частині євреїв, оскільки вони залишилися в Європі і потрапили під політику Голокосту під час Другої світової війни.

Тому після війни переможці, особливо США і Британія, відчували серйозні зобов’язання перед євреями – народом, який дуже сильно постраждав. І тоді склався такий консенсус серед більшості переможців, що варто все-таки дати євреям державу на їхній історичній батьківщині.

Музей в ізраїльському місті Акко. Тут під час британського правління була тюрма, де тримали активістів єврейських націоналістичних організацій

Усередині будівлі колишньої тюрми в ізраїльському місті Акко

Але там загострюється обстановка – починається тристоронній конфлікт: євреї воюють з арабами, араби з євреями і всі вони ще й воюють проти британської адміністрації. В Лондоні вже розуміють, що треба демонтувати гігантську колоніальну імперію, на утримання якої немає ресурсів. Видатки на війну були колосальні, країна виснажена. І Британія передає в ООН вирішення проблеми Палестини.

Там скликають комісію з 11, скажемо так, незацікавлених держав. І вони рекомендують ухвалити рішення про поділ Палестини на дві держави – арабську і єврейську. Відповідну резолюцію Генасамблея ООН ухвалила 29 листопада 1947 року. На той момент населення Палестини становило приблизно дві третини арабів і одну третину євреїв. За планом ООН, в єврейській державі євреї мали би невелику чисельну перевагу, в арабській державі араби мали би тотальну чисельну перевагу. Однак територіально ці держави були розміщені дуже специфічно – кілька анклавів майже відрізаних один від одного. Тобто виглядало це малореалістично.

План ООН по розподілу Палестини на арабську і єврейську держави

Щойно ООН ухвалила таке рішення, більшість арабських політичних організацій виступили категорично проти того, аби допустити появу єврейської держави. З іншого боку, деякі єврейські організації, як «Іргун» і «Лехі», теж не влаштовував план ООН. Їм було треба, аби вся історична «свята земля» відійшла Ізраїлю. Далеко не всі єврейські організації, а лише деякі так говорили.

– Отже, 1947 рік – перша війна. Це вже не сутички якихось груп. Ви кажете про таке співвідношення – дві третини арабів на одну третину євреїв. Але довкола інші арабські держави. Завдяки чому в цій першій війні євреї, маючи вороже оточення і не маючи чисельної переваги, перемогли?

Між іншим, згадані вами воєнізовані єврейські організації ще й між собою подекуди ворогували! Як же їм вдається перемогти?

Бійці арабської Армії священної війни в Палестині, 1948 рік

– Так, це надзвичайно цікава, дуже складна і заплутана історія.

Вкрай спрощений її виклад полягає в тому, що маленький Ізраїль героїчними зусиллями і шляхом тотальної мобілізації та загального патріотичного підйому зумів вистояти, вибороти незалежність і перемогти значно чисельніших ворогів. Але це дуже спрощена картина. Насправді, як завжди в житті, все було набагато складніше і багатогранніше.

По-перше, коаліція п’яти арабських держав – Сирія, Ліван, Єгипет, Ірак, Трансіорданія (тоді так Йорданія називалася) – виставила незначні сили. Рівень підготовки її військ, за винятком Трансіорданії, був дуже слабкий. Координації дій між цими країнами практично не було. Кожна з них сповідувала власні політичні інтереси, і не кожна хотіла реально знищення Ізраїлю. Наприклад, король Трансіорданії Абдалла ібн Хусейн мав такий план, що ті землі, які ООН віддає під арабську державу в Палестині, собі забрати. Не створити там ще одну арабську державу, а приєднати до Трансіорданії; а те, що залишиться, хай буде Ізраїль. Він був не проти такого і навіть вів секретні переговори з ізраїльськими політиками.

По-друге, ізраїльська дипломатія була дуже вправною. Вони поступово цю коаліцію розбили. Вже з листопада 1948 року дійшли до припинення вогню з Трансіорданією. Відповідно виключили з конфлікту найсильнішу частину військ противника.

По-третє, Ізраїль продемонстрував дуже серйозні мобілізаційні можливості. Так, їх було менше, але вони змогли виставити більшу армію. На початку конфлікту ізраїльтяни поступалися чисельно, але вони провели масову мобілізацію, залучивши чоловіків і жінок до служби у війську. Дуже молодих жінок 18–28 років, лише бездітних жінок, але незалежно від сімейного статусу, тобто заміжніх і незаміжніх. В основному їх залучали до таких функцій, як телефоністки, кухарки, діловоди, тощо. Але це дозволяло вивільнити більше чоловіків на безпосередню участь у бойових діях.

Загалом, Ізраїль мобілізував близько однієї шостої частини свого населення.

Бійці єврейської воєнізованої організації «Хагана», 1948 рік

– А озброїли їх як?

– Попервах запаси зброї були у воєнізованих організацій, які існували ще до незалежності: «Хагана», «Іргун», «Лехі».

Крім того, почали закуповувати зброю в інших країнах і привозити в Ізраїль, часто контрабандним шляхом. Офіційно постачала зброю Чехословаччина, яка робила це за сприяння СРСР.

Саморобна артилерія єврейської воєнізованої організації «Хагана», 1948 рік

Саме в 1948 році в Чехословаччині встановлюється просталінський прокомуністичний режим. А СРСР, зокрема через Чехословаччину, попервах активно підтримав незалежний Ізраїль.

Наприклад, Чехословаччина продавала військові літаки в Ізраїль, зокрема винищувачі Avia S-199, які були модифікацією німецького Messerschmitt-109. Такий цікавий момент: єврейські льотчики воювали на найвідомішому винищувачі Третього рейху.

– Ізраїль перемагає, але конфронтація лишається. Бойові дії низької інтенсивності там фактично не припинялися. Готується нова арабська коаліція проти Ізраїлю. В 1967 році євреї зненацька атакують арабів і перемагають. А в 1973 році зненацька атакують араби – євреїв не перемагають, але завдають їм чутливих втрат.

Як їм, попри те, що вони завжди стежили одне за одним, вдавалося цієї зненацькості досягати?

– Дійсно, бойові дії практично ніколи повністю не припинялися, відбувалися конфлікти низької інтенсивності. А в цілому після першої війни підписали низку договорів про перемир’я і сторони готувалися до наступних воєн.

Ще в 1956 році була війна, коли Ізраїль в союзі з Британією і Францією проти Єгипту воював через те, що Каїр націоналізував Суецький канал.

У 1967 році знову сформувалася коаліція арабських країн проти Ізраїлю. І там вирішили діяти на випередження. Це якраз один з прикладів так званої превентивної війни. Коли в Ізраїлі зрозуміли, що нового вторгнення кількох країн напевно запобігти не вдасться, то вирішили завдати удар першими. Це була знаменита Шестиденна війна 5–10 червня 1967року.

Знищена колона єгипетської військової техніки, 1967 рік

Як це вдалося зробити несподівано? По-перше, арабські країни самі готувалися до наступу, а не до оборони. По-друге, вони розраховували на те, що якщо Ізраїль і завдасть удару, то, мабуть, суходолом зі своєї території.

Натомість ізраїльтяни розпочали з масованого повітряного удару по аеродромах в Йорданії, Сирії, а насамперед Єгипті. Тому що Єгипет мав найсильніше угруповання на той момент. Причому вдарили дуже продумано.

Ізраїльські літаки, злетівши зі своїх баз, полетіли не в напрямку єгипетських аеродромів, а в бік Середземного моря, а потім розвернулися і атакували з несподіваного для Єгипту західного напрямку. Вони зробили це не на світанку, коли найбільше очікують атаки (а 5 червня сонце рано встає), а пізніше, приблизно о 7:45-8:00 ранку, коли єгиптяни подумали, що, мовляв, сьогодні не буде вже удару. Відповідно це був несподіваний удар.

А потім вдарили по сирійських і йорданських аеродромах і практично знищили повітряні сили цих держав. Після чого пішли у наступ сухопутні ізраїльські війська і розбили армії противників.

– І як же вдалося в 1973 році арабам досягти такого ефекту? Ніби вже Ізраїль мав бути до всього готовий, а неготовим виявився.

– До будь-якої війни завжди готуються, а дуже часто трапляється так, що коли починається, то всі неготові. Принаймні, це стає раптовістю і шоком для багатьох. Так часто ставалося у світовій історії.

У 1973 році арабські країни підгадали дуже зручний час для нападу. Це було свято Йом-Кіпур – одне з найбільших для євреїв, коли вони в основному проводять час у молитвах. І 6 жовтня 1973 року масований і скоординований удар завдали відразу кілька держав. Все-таки вони врахували досвід попередніх воєн, де координація дуже сильно кульгала. Тому Ізраїль зазнав серйозних втрат, зокрема в техніці. Частина техніки була захоплена і потім передана СРСР, де її змогли дослідити радянські військові фахівці.

Єгипетські війська форсують Суецький канал, 1973 рік

Але все одно це арабським країнам не допомогло перемогти. Тому що Ізраїль знову продемонстрував дуже високі мобілізаційні здібності – швидко відмобілізував армію і завдав удару у відповідь. В результаті до кінця жовтня конфлікт знову закінчився на користь Ізраїлю. Єгипту не вдалося відбити Синайський півострів, який був окупований ізраїльтянами в 1967 році.

Втрати, які зазнав Ізраїль, були тяжкі – близько 3 тисяч загиблих військовослужбовців. Але це десь удвічі менше, ніж втрати Ізраїлю у Першій арабо-ізраїльській війні 1947–1949 років.

Насправді війна 1947–1949 років була найдовша і найтяжча для Ізраїлю, коли єврейська державність, яка щойно виникла, відразу опинилася під загрозою. І втрати були понад 6300 людей. Тоді й населення Ізраїлю було значно меншим, ніж в усіх подальших конфліктах.

– А чим визначальною була війна 1973 року для арабів, що «Хамас» (угруповання «Хамас» визнано терористичним у США та ЄС – ред.) у 2023 році приурочив свою акцію проти Ізраїлю саме до неї?

– Дійсно, можна сказати, що нинішня атака «Хамасу» почалася у 2023 році на 50-річчя тієї війни. Це певно символічно. Тоді 6 жовтня 1973-го почалося, а зараз 7 жовтня 2023-го.

Але хочу також наголосити, що у 2023-му це не було свято Йом-Кіпур, бо в 2023-му воно припадало на 24–25 вересня. Натомість 7 жовтня – це ще й день народження Путіна. Йому виповнювався 71 рік. Думаю, може бути певний зв'язок між цими подіями теж.

– Принаймні, Путін зрадів, коли новий конфлікт вибухнув.

– Звичайно! Бо його мета полягає в тому, щоб розтягувати сили західних країн, принаймні їхню увагу розпорошувати і відволікати від України.

– Наскільки важливим був той чинник, фактор, що арабо-ізраїльські війни у ХХ столітті вписалися в глобальне протистояння між Заходом і СРСР, у Холодну війну? Це їх підігрівало чи, навпаки, стримувало?

– Дуже підігрівало. Це один з головних локальних конфліктів у межах глобальної Холодної війни.

Якщо в 1948 році СРСР підтримував Ізраїль і з трибуни ООН заявляв, що араби – це агресор, то далі все радикально змінюється. В усіх подальших конфліктах СРСР підтримує арабські країни, називає ізраїльтян агресорами і прислужниками американського імперіалізму.

Зі свого боку, Ізраїль вступає у тісніші відносини зі США. У Москві швидко зрозуміли, що в Ізраїлі не вдасться встановити прокомуністичний режим. Ця держава не стане сателітом СРСР на Близькому Сході.

– Попри глибину конфлікту, все-таки Ізраїль порозумівся з Єгиптом, порозумівся з Йорданією. Ніби 30 років тому, в 1993 році, ізраїльтяни порозумілися з палестинцями – у них була мирна угода. І навіть їхні лідери отримали Нобелівські премії миру за це. Чому це не було реалізовано?

Історичне рукостискання прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина (ліворуч) і глави Організації визволення Палестини Ясіра Арафата (праворуч) у присутності президента США Білла Клінтона. Вашингтон, США, 1993 рік

– Тут є кілька причин.

Насамперед, не ліквідовано остаточно головну причину арабо-ізраїльського конфлікту. Вона полягає в тому, що під час Першої арабо-ізраїльської війни Ізраїль захопив значні території, які ООН відвела під арабську Палестину.

В результаті палестинським арабам не вдалося створити свою окрему незалежну державу. З плином часу розвивалася їхня політична свідомість, виникали різні політичні організації, в тому числі ісламські фундаменталістські, такі як нині відомий «Хамас».

На початку 2000-х «Хамас» прийде до влади. Це сталося в умовах, коли за погодженням з Ізраїлем функціонуватиме Палестинська національна адміністрація: по суті, це доволі обмежена автономія. Вона контролює окремі райони Палестини і не є незалежною державою. Вочевидь, для палестинських арабів це недостатньо – вони вимагають більшого.

Тому зараз, на превеликий жаль, конфлікт ще далекий до вирішення. І боюся, довго він буде залишатися таким, особливо, якщо в нього будуть втручатися сильніші гравці.

Такі як Росія та Іран, які, безперечно, мають свої інтереси в регіоні і будуть сприяти підживленню цього конфлікту ще довго.