«Я – маленький фрагмент цієї війни». Історія десантника Андрія Хабінця, який загинув за Україну

Андрій Хабінець, боєць 25-ї Січеславської повітрянодесантної бригади, загинув на війні з Росією, коли йому було 55 років. Він був учасником двох українських революцій і АТО і міг би не йти в армію знову, коли почалася масштабна війна, – мав важку контузію й травму. Але пішов служити. Вдома чоловіка не дочекалися дружина, донька й троє онучат. А ще те, чим він жив, – недобудований дім і пасіка. «Я – це маленький фрагмент цієї війни», – каже вдова бійця Ірина Острова.

Про історію свого кохання й шлюбу, про загибель чоловіка на війні й своє життя «після» жінка розповіла Радіо Свобода.

55-річний Андрій Хабінець був киянином у п’ятому поколінні. Водночас – наполовину росіянином, його мама – росіянка. А от у родині батька Андрія завжди говорили українською, розповідає його дружина Ірина Острова. Любов до України й відданість їй Андрій перейняв від діда, батькового тата.

«Через 40 днів після народження Андрія помер його батько. Мати ростила його сама. Разом з дідами – вони мали на нього вплив. Один з дідів його був військовим, пройшов Другу світову. У родині в нього виховали людяність, готовність завжди прийти на допомогу. З особливою повагою він ставився до жінок. Я навіть ревнувала перший час, як вийшла заміж», – каже Ірина.

Історія кохання

Ірина та Андрій познайомилися ще студентами. Тоді ж, дуже скоро, взяли шлюб.

«Ми вчилися в КПІ в одній групі. Ми – інженери-механіки за освітою. Я була на другому курсі, а він повернувся з армії. Пам’ятаю: «начерталка» – дуже важкий предмет. Звернула увагу: мені ставлять четвірку і йому – теж, так я все знаю, а він – ні, тобто йому завищують оцінку… Був під два метри на зріст, видний, дуже красивий. Я вирішила, що у такого хлопця мають бути гарні дівчата, і їх має бути багато. Я ж себе недооцінювала. А потім якось було свято, ми зібралися групою в одногрупника. І він під гітару заспівав мені дуже гарну пісню – «Ти у мене одна». Через три місяці ми подали заяву, а ще через три – розписалися», – згадує Ірина.

Андрій та Ірина

На третьому курсі в пари народилася донька. Вирішили не брати академвідпусток – «добивати» навчання, «прориватися».

Грошей катастрофічно не вистачало. Андрій влаштувався працювати у відділ підводного зварювання в інститут Патона. Працював водночас на двох або й трьох роботах, шукав підробітків.

«В Андрія були затримки в зарплаті. Бувало таке, що на мої 25 рублів ми іноді жили цілий місяць. Ми пахали й пахали. А були ж мрії – жити, подорожувати», – каже Ірина.

Проти несправедливості, проти беззаконня

Першим досвідом участі у буремних політичних подіях для Андрія була Помаранчева революція 2004 року. 2013-14-го він став учасником Революції гідності. Ірина – завжди була поруч.

«Вперше ми вийшли на Майдан з чоловіком 1 грудня, коли побили дітей. Потім ми приходили щонеділі – показати, що люди за справедливість. Я працювала поблизу, на Михайлівській, у банку. Ми приходили – приносили їжу, гроші, теплі речі, шини, підтримували. 11 лютого, якраз тоді приїхала Вікторія Нуланд (на той час помічниця держсекретаря США – ред.), Андрій з іншими хлопцями стояли на Інститутській – стримували «Беркут». Вони стояли й не пропускали їх. Ми думали: якщо помічниця держсекретаря США приїхала, то не будуть чіпати, а вони почали розганяти».

Подружжя брало участь і в акціях Автомайдану. Якось, коли колону прихильників євроінтеграції перепинила міліція, Ірина мала розмову, яка врізалася в її пам'ять.

«Я підійшла до міліціонера, такого мордатого, з пихою, і сказала: «Люди хочуть жити в нормальній країні. А ви хіба не хочете, щоб ваші діти жили так, як живуть люди в Європі?». На це він відповів: «А в мене син скоро поїде в Штати, коли повернеться – буде вас, дурнів, учити, як жити». Мене це просто вбило… Цинізм тієї влади зашкалював! Тому й Андрій вийшов на Майдан – проти несправедливості, проти беззаконня» – говорить жінка.

Волонтерство і перший фронт

Одразу після Майдану Андрій почав волонтерити для армії разом з колегами по фірмі, де він працював брокером.

«Сталося так: я хотіла допомогти армії, відправила гроші на рахунок – а там шахрай. Стало ясно, що треба допомагати самим, без посередників. Всю зарплату свою Андрій відкладав на волонтерство. Спершу відправляли речі військовим посилками. А потім разом із хлопцем, з яким вони разом працювали, зібрали дві машини речей і поїхали на Донбас. Були в Слов’янську, його якраз звільнили. Далі збирали й возили допомогу машинами – за запитами військових», – каже жінка.

Андрій Хабінець з товаришами

Наприкінці серпня 2014 року Андрієві прийшла повістка. До того він сам ходив записуватися у військкомат, але від родини це приховував. У той час йому вже було 47 років. Не зупинив ні вік, ні хвора нога – після складного перелому Андрій шкутильгав. Все екіпірування чоловікові дружина з донькою купили за свої гроші.

Андрій Хабінець у 25-й бригаді

Він потрапив у 25-у бригаду, став командиром БДМ – бойової машини десанту. Однією з найгарячіших точок для бійця була шахта Бутівка.

«Мала бути ротація, але вони були в такому місці, що її не могло бути. Їх кинули на Спартак, щоб вони могли відтягнути сили, щоб ворог менше приділяв уваги Донецькому аеропорту. Тричі вороги штурмували цю шахту. На третій раз взяли. Того дня у наших було 18 загиблих. Те, що розказував Андрій, – хлопець загинув і вони з собою возили його тіло. Бо в той час росіяни наших мертвих не віддавали. Хотіли мамі передати сина – поховати», – каже Ірина.

«Українці схожі на бджіл»

На фронті її чоловік отримав обмороження ніг, а потім – контузію. Демобілізувався восени 2015-го. Тоді, говорить жінка, в неї нарешті з’явилася надія на спокійне родинне життя.

Почали будувати дім, завели пасіку, донька потішила народженням онучат.

«Коли чоловік повернувся з АТО, ми купили землю під Києвом – будувати будинок. І завели пасіку. Він казав: «Українці схожі на бджіл – коли тихо. Вони трудяться, а коли на них нападають – вони вилітають і всі дружно атакують». Відчуття було таке, що ми нарешті зажили. Цінувати почали одне одного. Бо було відчуття, що ми могли втратити... На роботі його не розуміли – люди не бачили того, що бачив він. Він казав, що буде війна. З нього сміялися. Він і мені давно говорив: «Знаєш, Росія нас не відпустить». Казав, що буде велика війна. Ночами він кричав, важко переживав втрати товаришів, але, здається, за кілька років заспокоївся», – говорить жінка.

Останнє бажання - «Миру й блакитного неба!»

2021 року Андрій підписав контракт із ЗСУ і знову потрапив у 25-у бригаду, командирів якої він дуже цінував. Був у резерві.

«У наш останній Новий рік – зустрічали новий 2022-й – ми загадували бажання. Я написала «Добудувати, доробити…» А Андрій написав: «Миру й блакитного неба!» У мене досі висить той календар з його написом», – каже Ірина.

Андрій Хабінець з онучкою

Початок великої війни

24 лютого 2022 року для подружжя розпочалося з ранкових вибухів. Ірина відразу побігла заправляти машину, щоб мати змогу вивезти доньку з малими дітьми. На другий день її чоловік поїхав на фронт, а жінка лишилася в Києві.

«Він так спокійно збирав речі, що я думала: десять днів – і все. Хотілося вірити. Він не нервував, передзвонювався з друзями. В таке кровопролиття не вірилося. Він пішов – і тут війна. В Києві вже війна! А ми працювали, банк, критична інфраструктура. Живу на Солом’янці. І у нас там недалеко бахкало! Будинок ходив ходуном. Поїхала на дачу. А вона між Борисполем і Броварами. Теж бахкало! Колони танків ішли. Працювала дистанційно, відволікатися дуже допомагала робота», – каже Ірина.

Андрій потрапив на Донеччину. Ірина пережила місяці страху й хвилювань за чоловіка. Підтримували короткі телефонні дзвінки – раз на добу, раз на кілька днів.

«Була домовленість, що щодня він мені дзвонить. Андрій подзвонив – значить, цілий день ще можна жити, можна працювати, все добре», – говорить вона.

Тушкованка «Мощі Мотороли»

Одного разу, коли була можливість передати передачу, Ірина зібрала для чоловіка теплі речі, ліки й харчі. У пакет поклала й тушкованку з написом «Мощі Мотороли».

«З хлібом та іншими харчами в Києві у той час були проблеми. У холодильнику – нічого немає. Але лежала банка консерви. Це робили наші АТОшники. «Мощі Мотороли», «Лугандон в'ялений» – ще якісь кумедні написи. Це була просто тушкованка. Андрій отримав цю посилку і взяв на завдання. Вони потрапили під обстріл, Андрій був поранений. Хлопці його тягли два кілометри на евакуацію. А орки знайшли цю тушкованку і потім рознесли це по своїх телеканалах, що, мовляв, це були націоналісти, які були «людоїдами», – розповідає Ірина.

Штукатурила хату, щоб чоловік повернувся додому

На Донбасі Андрій отримав осколкове поранення середньої тяжкості, але після госпіталю знову повернувся на передову.

Того дня страшного дня, 26 червня 2022 року, жінка дороблювала ремонт у новому будинку й пропустила дзвінок від чоловіка. Він телефонував їй востаннє.

Загинув Андрій Хабінець під час виконання бойового завдання на Донеччині, під селом Мозанівка. Він ішов першим, побратими – за ним. Отримав кульове поранення, несумісне з життям. Про смерть чоловіка Ірина дізналася не відразу, а його тіло шукали шість днів.

«Ми домилися: я – штукатурю, а він – повертається додому. Я його молила: тільки повернися! Без руки, без ноги – але повернися. Я готова няньчитися з тобою. А він сказав: «Доштукатуриш – я повернуся». Я штукатурила, як дурна. Вірила, що він повернеться в цей наш дім. Того дня у мене впав із шиї хрестик, який я не знімала ніколи з себе з 2014 року. А вночі не спала, все падало з рук. Відкриваю месенджер – а там мені співчуття. Пише побратим. Тіло ми не могли знайти близько тижня. Аж поки знайшли, й змогли поховати», – каже Ірина.

Зараз жінка шукає точку опертя, аби жити далі. І сподівається на перемогу.

«П’ю заспокійливі пігулки. Мені кажуть: «Попустить»… Та не попустить вже. Буває: ходжу – і нічого не бачу… Але я – це маленький фрагмент цієї війни. Таких – багато. Я не хочу, щоб смерть мого чоловіка була даремною. Вшанування, героїзація – це все буде потім… А зараз ми повинні перемогти», – говорить вона.