«Під Дебальцевим у нашому автомобілі було 11 поранених одночасно» – Галина Алмазова, керівник бригади «Вітерець»

Вона рятувала людей на Майдані, вивозила поранених з-під Донецького аеропорту та із «Дебальцівського котла». Вона провела на фронті три роки і продовжує їздити туди, хоч і не має посвідчення «учасника бойових дій». Вона професійна гонщиця, успішний підприємець. Галина Алмазова – волонтер і керівник бригади швидкого реагування «Вітерець», Народний Герой України – розповіла Радіо Свобода про те, чому ризикує своїм життям, що її найбільше турбує і чого вона хоче.

Галина Алмазова – «Вітерець», парамедик, професійна гонщиця. 7 січня 2020 року

– Ви можете назвати хоча б приблизну кількість виїздів за пораненими і яку кількість людей ваш екіпаж вивіз?

– Точно я не можу порахувати… Перші роки війни ми перебували на фронті постійно. І, на жаль, практично, кожен день у нас була «робота»…

За бортовими зошитами кількість поранених і загиблих, яких вивозили ми – давно перевалила за 500. Але були періоди інтенсивних боїв, коли ми не фіксували нічого – не встигали.

Шість років тому саме такий дуже гарячий час. У нас були ротації тиждень через тиждень. Тобто, тиждень ми чергували у Пісках під Донецьким аеропортом, а наступний тиждень ми виїздили безпосередньо в район Дебальцева. Саме у Дебальцеві у січні-лютому 2015 року була така ситуація, що уперше від початку війни ми не фіксували, скільки людей ми вивозили. Не було часу.

Протягом 6-7 днів ми працювали в режимі: приїхали – забрали – поїхали. Тоді у нас не було часу ні на сон, ні на їжу, ні на відпочинок.

Пригадую, що в один із таких днів у нашому автомобілі було 11 поранених одночасно: троє лежали, інші сиділи на підлозі, фактично один в одного на руках…

В кабіні водія було п’ять людей. Я була за кермом.

– Як це – вести машину, коли обстріли, а в кабіні стогнуть і стікають кров’ю поранені?

– У Пісках був такий випадок, коли приїхав Олексій Мочанов, і був Павло Ведмідь, який після поранення і шпиталю приїхав в гості до своєї військової частини. А ми вже тоді десь 2 чи 3 доби не спали – вивозили поранених до Покровська.

Словом, я заходжу до підвалу, а Мочанов каже: «Галю, покажи руку». Я, не розуміючи про що мова, піднімаю руку і показую долоню, а Мочанов каже Анатолію Куполу: «Бачиш, у неї руки не тремтять!»

Я відповіла: «Прихід буде потім. За годину-дві після всього у мене почнеться мандраж, але не зараз..», під час роботи – руки не тремтять. Можливо, це професійне.

Олексій Мочанов, гонщик і волонтер

Звісно, дуже важко їхати, коли в салоні авто поранені, коли вони стогнуть, а лікарі і парамедики постійно питають: «Галю, коли? Коли ми доїдемо?!»

А ти їдеш, фактично, бездоріжжям, на великій швидкості, і з однією лише думкою в голові – доїхати і довезти живими!

Під обстріли ми теж потрапляли, і часто. Було дуже страшно. Але, думаю, спрацьовували професійні навички.

Галина Алмазова: досвід участі у ралі допоміг вивозити поранених на фронті

– Як довго ви брали участь в ралі?

– Десь років десять я присвятила ралійним змаганням. Востаннє брала участь в етапі Чемпіонату Європи «Раллі-Ялта», який проходив у Криму. Це було перед початком подій на Майдані.

Після початку війни я вже не брала участі в змаганнях.

Лише минулого року допомагала з організацією…

Знаєте, чесно, я втомилася від керма. П’ять років безперервного кермування великої машини… Я натерла мозолі на долонях.

– Які автівки вам доводилося водити?

– Практично усі легкові і вантажні автомобілі, окрім військової техніки.

– Довоєнна історія про врятованих дітей у Криму. Це про Вас?

–Так. Насправді, все це відбулося випадково. Я їхала зустрічати друзів, і мала відвезти їх в район Судака.

І от, виїжджаю я з-за повороту на гірській ділянці дороги і бачу, що напереріз мені з гори у бік схилу котиться автівка. Вона фактично перекриває мені шлях і я бачу: вікно водія відчинене, а в салоні нікого немає…

Я загальмувала, вистрибнула зі своєї автівки, сіла у ту, що котилася, зупинила її, а тоді відвела з дороги і припаркувала у «кишені» поруч, біля скелі. Тоді, сіла у своє авто і поїхала далі.

Про те, що в тій машині спали діти, я дізналася пізніше… Виявляється, власник авто встиг побачити, що сталося. Він мене скрізь шукав і написав на жіночому автофорумі, що розшукує «дівчинку, яка була за кермом автівки, номера якої він частково запам’ятав і наліпку жіночого автоклубу». Мене знайшли і організували зустріч із цією родиною.

– Як ви потрапили на Майдан? Чим він став для вас?

– Ті, хто був на Майдані, часто кажуть, що для них життя поділилося на те, що було до Майдану, і те, що після. Зі мною так само.

До Майдану я взагалі була іншою людиною. Я була абсолютно індиферентною до політики, до, умовно кажучи, суспільного життя. Я жила своїм інтересами, займалася бізнесом, автоспортом.

Так сталося, що 29 листопада 2013 року я проводила нараду у Львові – там відбувалося спільне засідання усіх наших філіалів. А зранку, 30-го я дізналася з новин, що відбулося на Майдані… Я відмінила усі подальші робочі зустрічі, сіла в автівку і в другій половині дня вже була в Києві на Майдані.

От тоді усе моє життя кардинально змінилося.

– Велика кількість людей, які не були на Майдані, або ті, хто протистояв майданівцям, стверджують, що «це були зазомбовані». Що ви про це думаєте?

– Наведу один приклад із Майдану.

Це було приблизно 18–19 лютого 2014 року. Наша бригада волонтерів-парамедиків тоді патрулювала вулицю Грушевського.

До мене підійшов кореспондент разом із оператором. Як зараз пам’ятаю, то був російський телеканал «Мир».

А я була така вся брудна – мій гірськолижний костюм був весь у сажі, моя накидка з Червоним Хрестом була вся в крові… Я виглядала, м’яко кажучи, як безхатько... І вони мабуть так і подумали…

От, підходять вони і починають ставити питання:

– Давно ви на Майдані?

– Від початку.

– Ви мабуть ніде не працюєте?

– Працюю.. Я генеральний директор в одній компанії, виконавчий директор в іншій компанії..

Більше вони запитань не ставили.

– А як ви почали надавати медичну допомогу – стали парамедиком. Коли і як це відбулося?

– Випадково, як часто буває у моєму житті. У Михайлівському соборі формувалися мобільні групи медиків, які мали чергувати на Майдані. Це було десь наприкінці грудня 2013 року. Я підійшла до ініціаторів і кажу, що можу чергувати разом із медиками, а оскільки я сама не медик, то можу нести медрюкзак, можу рани обробляти і перев'язати, бо маю уявлення, як це робиться. Простіше кажучи: запропонувала себе в якості «Ще одні руки ніколи не будуть зайвими».

І одразу ж мені трапляються люди з важкими осколковими пораненнями в ноги…

Тоді я зрозуміла, що можу таким займатися, що можу допомагати, бо не боюся крові, я здатна концентруватися на завданні і можу бути корисною.

От відтоді і почалася «моя медицина»…

Далі, там же, на Майдані, я пройшла курси Червоного Хреста, а трохи пізніше пройшла ще курси такмеду (з тактичної медицини – ред.) і розпочала свій «шлях» парамедика.

Галина Алмазова про Майдан і перший досвід парамедика

– Шість років минуло… Чи змінилося ваше сприйняття Майдану? Що це за люди, які розпочали Майдан?

– Це такі, як я, мабуть… Насправді я бачила там різних людей. До прикладу, там була жіночка, яка, певно, обійшла усі інтернет-новини про Майдан – та, у дорогій норковій шубі, яка передавала бруківку разом з усіма.

Я бачила дуже багато студентів, пенсіонерів, бізнесменів. Якось я підвозила шини і разом із моєю маленькою машиною під’їхав великий джип. Дивлюся, виходить звідти мій знайомий – власник великої ІТ-компанії.

І він каже: «Галю, я дивлюся, у тебе той самий перелік, що й у мене. І я чомусь не дивуюсь, що ми саме тут зустрілися!»

Це я веду до того, що люди Майдану – це абсолютно різні.

– Що ж це за ідея, яка об’єднало цих абсолютно різних людей?

– На думку спадає лише одне слово – Свобода.

Мене особисто дуже обурило насилля над студентами. Ніхто і ніколи не має права так чинити з людьми…

Якщо до цього я не звертала особливої уваги на ситуацію в Україні, то жорсткий розгін учасників акції на майдані Незалежності у Києві кардинально змінив моє ставлення до усього, що відбувається в нашій країні.

– Зараз, у зв’язку із поверненням деяких політиків періоду Віктора Януковича, навіть в інформаційному просторі України вже звучать звичні для Росії тези на кшталт: «Майдан – це був штучний переворот, який спровокували Сполучені Штати і Захід загалом. На Майдані усі зазомбовані». І поширюється ще одна теза – «Небесна сотня загинула дарма». Як ви пережили розстріл беззбройних на вулиці Інститутській?

– Для мене це найтяжчий момент періоду Майдану. Як тільки думками повертаюся туди, одразу бачу, як тіла розстріляних виносять з готелю…

Я була надто виснажена, чергувала кілька діб поспіль… І коли їх почали виносити під «Плине кача» – я просто впала на коліна і почала ревіти. Поряд стояв оператор якогось із телеканалів, він підняв мене, обійняв і так ми стояли, поки не винесли усіх хлопців (усіх, убитих на Майдані 20 лютого 2014 року – ред.)

Наразі я тісно спілкуюся із рідними Небесної сотні. Для мене усе це є дуже болючим, більшість загиблих – це дуже молоді люди.

Нехай це прозвучить для когось банально, але ми не маємо права їх зрадити.

Їх смерті не повинні бути даремними…

Майдан був не дарма, Україну обороняли і обороняють не дарма!

Я точно знаю: це все для того, щоб була справедливість, а Україна стала реально незалежною, процвітаючою країною.

– Скільки смертей відтоді ви бачили?

– Багато… на жаль, занадто багато. Я не можу назвати конкретну їх кількість, бо ми працюємо на передовій і весь час маємо справу із пораненими та загиблими.

– Як ви стали водієм автомобіля швидкої допомоги на фронті? Як ви стали «Вітерцем?»

– Як завжди, випадково. Я почула про те, що на фронті потрібні водії швидкої допомоги. Охочих було не дуже багато. Я запропонувала себе, аргументуючи тим, що я професійний водій, маю досвід парамедика на Майдані, і що мої навички, можуть бути корисними.

Спершу мене не хотіли брати, мовляв, «жінка за кермом та ще й на фронті»…

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Але я була дуже наполегливою і, вочевидь, мої аргументи їх переконали. Так я стала водієм швидкої допомоги.

Перевірок як таких не було, адже до цього я мала досвід перебування на фронті як волонтер. Ми тоді з Олексієм Лапіріді, з Оксаною Чорною та Олегом Севрюковим їздили в різні сектори лінії фронту – як волонтери.

Тож, що таке лінія фронту і як себе поводити на Сході ще й за кермом, я вже усвідомлювала.

Ми потрапляли й під обстріли, і на непідконтрольну територію, у різні непрості ситуації.

А «Вітерцем» мене так назвали задовго до війни – це було під час ралі.

І усім нашим фронтовим медичним автівкам ми даємо імена вітрів.

Самі машини для евакуації поранених нам подарували благодійники: одну благодійний фонд міста Долина Івано-Франківської області, другу – ті самі благодійники, тільки вже спільно з українцями з провінції Аліканте (Іспанія), а третю – хмельницький благодійний фонд «Патріоти України» і один бізнесмен із Мукачева. Потім з’явився ще четвертий автомобіль від організації «Шпиталь Майдану», потім були джипи переробленні під «медички» від ГО «Народний Тил».

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Буквально пару днів тому нам передав ще одну швидку бізнесмен, волонтер із Дніпра, керівник і засновник фонду «Народна армія».

Дякуючи цьому, ми могли одні автомобілі віддавати в ремонт після поїздки, а на інших їздити.

Найперша наша машина – легендарна. Вона потрапляла і під мінометний обстріл, і під обстріл «Градами» під Дебальцевим.

Один із наших медичних джипів, розтрощений ворожою артилерією під час чергування під Маріуполем, зараз перебуває в музеї АТО в Дніпрі.

– Як ви добираєте людей у команду?

– Я намагаюся не брати в команду незнайомих мені людей, по-друге, тих, хто не був на фронті, бо різниця між «обстріляним і не обстріляним» – дуже велика.

Траплялися випадки, коли до нас приходили медики, або водії, які ще не бували в бойових умовах і вони не витримували.

Знаєте, часто те, що ми собі уявляємо в реальному житті, в умовах війни таким не є.

Тому я намагаюся брати до команди людей із досвідом. Це колишні військові, ветерани.

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Щодо водія, то це повинен бути не просто водій, який, умовно кажучи 2-3 роки за кермом. Це повинна бути людина з великим досвідом водіння, стресостійка і врівноважена, і яка, до того ж, знає «ази» надання першої медичної допомоги.

Це обов’язкові «параметри», за якими ми беремо водіїв до команди.

Парамедиків ми зараз практично не беремо, тільки на підсилення. Здебільшого, у нас працюють кваліфіковані медики.

– Як ви проводите «вводний» інструктаж?

– Якщо у команді з’являється нова людина, то я просто їду на чергування разом з нею. Тут така ситуація, що напевне можна щось показати тільки своїм прикладом. У таких випадках усі слова зайві. Як потрібно діяти не поясниш на словах. Поки людина сама не побачить, як все реально відбувається – вона не зрозуміє.

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

– Жовтень 2014 року – це період важких боїв за Донецький аеропорт. Розкажіть, як ви тоді працювали під ДАПом.

– Початок жовтня 2014 року – це період, коли ми вперше заїхали в Піски. Через сильні обстріли ми змогли заїхати десь тільки з третьої спроби.

Коли ми потрапили в Піски, то опинилися, можна сказати, у самому епіцентрі вогню. Часу на роздуми не було.

Тобто, ми у перший же день у Пісках одразу потрапили під обстріл. Ми сиділи у підвалі. Я добре пам’ятаю цей день. Ввечері вже йшли бої.

На другий день обстрілів ми почали вивозити поранених… і «двохсотих» (загиблих – ред). Тому не можу сказати, що була якась адаптація.

Не можу точно передати, що я тоді відчувала... Але я розуміла велику відповідальність за те все, що ми робимо. Страх, безумовно був, він є у всіх людей. Але про нього, як правило, згадуєш уже після всього…

Заїзд у Піски, село під Донецьким аеропортом. Зима 2014 року

– «Кіборги» відверто розповідають як страшно було заїжджати у термінали. Під Донецьким аеропортом ви пробули майже рік… Чи траплялися зриви?

– Так. У мене особисто подібне трапилося 20 березня 2015 року, коли ми чергували у селищі Водяне і група одного з бойових підрозділів потрапила в засідку. Тоді загнув «Адам» (Максим Ридзанич – старший сержант 81-ї ОАеМБр, «кіборг», який останнім вийшов із території ДАПу на 244-й день оборони летовища – ред.)

Після того мене вперше «накрило». Я не спала десь близько тижня.

Я зрозуміла, що потрібна перерва, бо постійне перебування в напрузі, неможливість розслабитися чи відволіктися – ні до чого хорошого не приведе.

– Мені здається, в якійсь мірі я це помітила, відчула... Я стежу за вашою сторінкою у фейсбуці, читаю ваші дописи, дивлюся фотографії. А що відчули ви, повернувшись до Києва, який живе мирним життям, дякуючи тим, хто на передовій, і при цьому велика кількість людей взагалі ігнорує той факт, що іде війна і весь цей час хтось стримує озброєного агресора?

– В ті роки, коли я поверталася до Києва, то намагалася себе ізолювати фактично від усього: від суспільства, від людей, навіть від друзів.

Я могла декілька днів не виходити з дому, замовляти піцу чи ще щось додому, дивитися дурнуваті серіали, не відповідати на телефонні дзвінки, окрім дзвінків з фронту.

Це своєрідний період «карантину», який був необхідний для того, щоб адаптуватися і зрозуміти, що відбувається тут – у мирному середовищі.

Мабуть, крізь подібне проходять багато тих, хто потрапляє зі Сходу у мирне життя.

Це два абсолютно різні світи.

А ще є така річ, що коли на фронті ми перемерзали, недоїдали, ходили з мокрими ногами, не спали – ми не хворіли. Вочевидь, організм у стресовому середовищі мобілізовує усі свої сили, щоб ми могли там робити все, що потрібно. І ти там у «постійному адреналіні». А коли повертаєшся звідти, то починають вилазити усі «болячки». І це не тільки тіло так реагує, те саме і з душевним станом.

Коли ти на фронті – ти там серед своїх людей, в доволі обмежених умовах, у певному колективі та у певній конкретній ситуації. А коли ти приїздиш у мирне середовище, то ти спочатку навіть не можеш зрозуміти, що відбувається. Ти не можеш зрозуміти, як таке може бути, що там гинуть люди, а тут у людей невідомо що у головах.

Це потребує зусиль – прийняти те, що це різні світи з різними пріоритетами.

До прикладу, тобі телефонує подруга, яка півтори години розповідає про те, що у неї розбився телефон і вона не знає, як далі жити без нього і де знайти кошти на новий.

Зізнатися – спочатку не розумієш, про що взагалі йдеться, просто не розумієш, де тут проблема…

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

– Про людей у формі. У 2015 році, можливо ще у 2016-му, був період, коли було особливе ставлення до людини у формі. Кожен хотів показати свою причетність до армії, чи до допомоги армії. Зараз інший час… В силу різних обставин: і політичних, і проблем із ПТСР та ресоціалізацією ветеранів, і через сам фактор впливу затяжної «окопної війни» – ставлення до людей у формі змінилося. Не у всіх, звісно, та все ж. Наскільки, на вашу думку, це загрозлива тенденція?

– Це велика проблема, яка наростає, як снігова куля. Ми, волонтери і ветерани, доволі часто обговорюємо цю ситуацію між собою.

От, нещодавно… Моєму другу, учаснику бойових дій, треба було іти на захід, приурочений трагічним подіям у ДАПі. І він відмовився. Відмовився з однієї лише причини – він не захотів одягати військову форму.

Ця людина далеко не із слабких, ця людина пройшла бої, пройшла полон…

Мене це дуже вразило, дуже засмутило…

І так чинять багато хлопців-ветеранів. Учасники бойових дій, які пройшли найтяжчі етапи війни, зараз відмовляються одягати форму, вони відмовляються приходити на телеефіри, відмовляються брати участь у суспільному та волонтерському житті… Вони закриваються.

Мене це дуже турбує.

На жаль, у нашій державі відсутня така програма реабілітації колишніх військових і роботи із суспільством загалом, щоб такого не було.

Галина Алмазова про проблему ресоціалізації ветеранів

Якась робота проводиться, але це зовсім не відповідає тій проблемі, яку ми маємо.

Тому у багатьох важкі депресії, а звідти і розлучення, і неможливість нормально вмонтуватися у мирне життя, і втрата орієнтирів…

Навіть ті, хто повернулися з фронту 4-5 років тому, перебувають у подібних станах.

Певні імпульси в той чи інший період даються в знаки.

Розумієте, про це ж треба знати, це треба розуміти, що людина повертається війни, а війна з неї не виходить. Пережите не відпускає і проявляється і в психологічних, і у фізичних реакціях.

До прикладу, ті хлопці, які пройшли бої за Донецький аеропорт, відчувають пригнічення із кінця грудня до кінця січня. Їх накриває. Душевний біль ніде не зникає і час від часу про себе нагадує.

Суспільство самоізолюється від війни, бо воно «втомилося», а ті, хто ціною втрати власного здоров’я і побратимів, забезпечив мир – тепер відчувають себе непотрібними.

Тож ветерани все більше і більше ізолюють себе від такого суспільства. А звідси і самогубства…

Це так жахливо! І, на жаль, це тільки початок.

– Як ви думаєте, з цим можна щось зробити?

– Так, мабуть, можна… Але я не знаю що…

– Справа Дугарь, Кузьменко і Антоненка. Як вона вплинула на ветеранське середовище?

– Відверто кажучи, це якась дикість. Для мене ця ситуація є настільки незрозумілою, що я навіть морально впоратися з нею не можу.

Весь жах полягає у тому, що аргументація слідства така, що не викликає жодної довіри. Відтак, виникає думка, що на цей час, у нашій країні, в подібну ситуацію може потрапити кожен із волонтерів, військових чи військових медиків. Та й взагалі, кожен...

Я добре знаю Яну Дугарь… Для мене це абсурдна ситуація, яка викликає купу питань.

Чому взагалі це відбувається з нами у нашій країні?!

– Ви успішна людина, маєте великий досвід роботи у бізнесі, ви можете у будь-якій країні знайти собі місце і спосіб заробити на життя. Ви не думаєте про те, щоб виїхати?

– Я доволі часто сама собі задаю це питання. Знову ж таки, повертаючись до теми Майдану. До початку Майдану у мене були плани покинути Україну. У мене були пропозиції роботи в Чехії, в Польщі, у Франції… але почався Майдан.

Банальний приклад – коли у тебе в родині хтось захворів, то ти ж не лишаєш його і не намагаєшся втекти. Це моя країна, моя держава. Так, зараз вона хворіє, на жаль, і саме тому я зараз повинна бути тут.

Покинути країну у той тяжкий період – я вважаю зрадою. На цьому тяжкому етапі я теж не можу покинути Україну.

– А чого ви хочете? Чого хочуть люди, яких ви вважаєте своїми однодумцями – люди, які виходили на Майдан, люди, які пішли в 2014 році добровольцями або мобілізувалися через військкомати, пройшли крізь усі гарячі бої та «котли»? Чого ці люди хочуть, яка їхня мета?

– Мабуть, як і всі люди, ми хочемо безпеки та впевненості в завтрашньому дні. І справедливості.

Нещодавно мої друзі переїхали жити до Польщі. Я запитала подругу – як їм там живеться? Вона відповідала, що тут, у Польщі, почуває себе у безпеці.

– На вашу думку, Україна зараз рухається правильним курсом?

– Як і більшість з нас, я зараз відчуваю величезне розчарування. Я не розумію, що відбувається у нашій країні!

Я втішаю себе думкою, що я роблю свою справу, і це мене стримує від того, щоб не впасти і розпач, не покинути все і не сказати собі, що «це було дарма».

Як не дивно, попри усі розмови про мир, протягом останніх трьох місяців запити на допомогу «Вітерця» cтали такими, як у 2014 році.

Коли тобі телефонують хлопці з фронту зі словами: «Вітерець, ви нам потрібні!», в такі моменти ти усвідомлюєш, що не можеш все покинути, не можеш просто взяти та піти.

Тож, ми не маємо права на розпач, не маємо права здаватися!

Галина Алмазова у студії Радіо Свобода, 7 лютого 2020 року

– Олег Сенцов висловив думку, що зараз, попри всі жертви, Україна повертається в ту точку, з якої все розпочалося. На вашу думку це так чи ні?

– Я так не вважаю. Я ж не повернулася в цю точку, і таких як я багато.

Думаю. Що Україна вже ніколи не повернеться назад, бо занадто велика – непомірно велика ціна – сплачена за нашу свободу і незалежність.

І ті, хто пройшов через цю боротьбу, вже ніколи ніколи не будуть колишніми. Цей процес вже не зупинити.

Я вірю і сподіваюся, що Україна переможе і все буде добре!

– Кого ви ідентифікуєте як ворога?

– Окрім Росії та Путіна, ворогами є усі ті, хто зрадив Україну.

Я ніяк не можу зрозуміти тих, хто живе в Україні і ненавидить її!

Я просто не розумію, як ці люди можуть зневажати усе українське. Я не розумію, що такі люди тут роблять…

Таких людей ми багато зустрічали на Донбасі у перші два роки війни. Нам доводилося з ними доволі часто спілкуватися, бо ми також допомагали тамтешнім жителям. Але, навіть тоді я не відчувала такої образи на тих людей, як я відчуваю до тих, хто живе тут – у Києві, у центральній Україні. Далеко від війни і не поважає країну і її оборонців.

Галина Алмазова про тих, хто живе в Україні і ненавидить її

– А чи зустрічали ви російських солдатів чи офіцерів під-час своїх ротацій на фронт?

– Так. Ще з початку війни... Це був жовтень 2014 року, група російських військовослужбовців потрапила в засідку. Одного привезли до нас і
ми надавали йому медичну допомогу, але він помер – поранення були несумісні з життям.

Олексій Мочанов, свого часу, провів розслідування, що це був кадровий офіцер російської армії. Потім його, за його тіло, обміняли багато наших військових.

– Галино, хочете ви того чи ні, але «Вітерець» вже став певним символом цієї війни – жінка за кермом, яка на великій швидкості під кулями рятує життя пораненим. Про що ви мрієте?

– Звісно, про мир в Україні. Мир, досягнутий не за рахунок капітуляції, а за рахунок відновлення справедливості.

Хочу, щоб наша Україна стала справжньою розвиненою європейською країною.

Список «моїх загиблих» набагато більший, аніж список Небесної сотні. Я дуже не хочу, аби все пройдене було марним.

Це справа мого життя, я не можу їх зрадити. Я не маю права їх зрадити – всіх тих, хто загинув, всіх тих, хто поранений або скалічений цією війною, всіх, хто втратив своїх.

Тих хлопців, з якими ми чергували, які були поряд, які прикривали нас, коли ми вивозили поранених, як захищали нас – усіх, кого я знала або навіть не знала особисто.

Якщо я зараз їх зраджу, то не зможу поважати себе надалі.

Хочу, щоб не боліла душа, щоб ніхто більше не загинув на цій війні…

Я мірю, щоб війна завершилася.. Хочу, щоб настав такий час, щоб я змогла повністю віддати себе мирним справам. Мрію висипатися і подорожувати. Мрію займатися тим, чим займалася до війни – спортом, улюбленою роботою і подорожами. Хочу повернутися до суконь та підборів…

Я хочу спокою, впевненості та безпеки для себе в нашій країни.

Хочу порозуміння, хочу поваги до тих людей, які захищали і захищають країну. Я хочу поваги до України.

Читайте ще:

Вдівець на війні і через війну. Історія чоловіка загиблої військової з позивним «Кет»

Якби не Майдан, незалежної України уже б не було – Євген Степаненко

«Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів