Віктор Єленський Слухати:
Віктор Єленський: Як 100, а, можливо, і тисячу років тому, ієрархи і священнослужителі усіх церков покладають на молодь особливу надію і, водночас, вкрай занепокоєні її світовідчуттям і поведінкою. Вони, тобто ієрархи, хотіли б бачити молодь слухняною і богобоязкою.
Ну, а молодь примудряється навіть на євангелізаційні концерти запрошувати рок-музикантів. Молодь лякає старших одновірців не лише рвучкістю та майже лайливим для деяких церков модернізмом, але й часом такою палкістю духовних практик, котра вражає втомлених життям батьків.
У 1970-1980 роки закордонні спостерігачі майже одностайно фіксують зростання зацікавленості релігією з боку молоді в Україні, особливо у великих містах. Більш або менш тривалі спостереження за «публікою церкви» у містах, які були відкриті для іноземців, переконує експертів, що твердження, нібито «переконаними віруючими» є тільки 3% радянської молоді, не витримують ніякої критики.
Семінаристи з Канади, Франції і Німеччини, які читали, що храми в СРСР відвідують самі бабусі, пересвідчуються, що приблизно третина цих «бабусь» молодша 25 років.
Особливо багато молоді прийшло у храми після 1988 року, коли відзначалося 1000-ліття Хрещення Руси. Юнаки й дівчата виповнювали щойно повернуті храми, відбудовували зруйновані їхніми дідами, зводили нові. Вони відкривали для себе глибину церковного Передання, а сама церква відкривала для себе нове покоління своїх вірних. І, звичайно, стикалася з проблемами.
Говорить речник Української православної церкви Київського патріархату архімандрит Євстратій (Зоря).
Архімандрит Євстратій (Зоря): Великою проблемою є те, що церква за роки державного атеїзму вимушено втратила навички роботи з молоддю, врахування специфіки цього віку. Але все-таки існують зараз різні форми, які допомагають співпрацювати церкві і молоді. Це молодіжні братства, це є спеціальні видання для молоді, навіть інтернет-проекти, присвячені саме обговоренню серед молоді питань релігійного життя.
Церква привертає велику увагу тому, щоб молодь наверталась, дійсно, до Бога і до віри. Скажімо, наша церква здійснила великий проект, це видання українського перекладу Закону Божого, воно вийшло понад півмільйонним накладом, і ми його безкоштовно розповсюджували по всій Україні. У першу чергу з розрахунку на те, що діти і молодь зможуть ознайомитись, бо це фактично є подібне до підручника з основ християнської віри, що діти і молодь зможуть ознайомитись і глибше пізнати віру і церкву, до якої вони належать.
Віктор Єленський: Молодь у церковних громадах часом зустрічається з нерозумінням старших, з недовірою і таким собі гіперопікуванням, яке підточує творчі сили і духовні устремління юнаків і дівчат.
Опитування молодих людей виявляє серед них чималу питому вагу тих, кого у діяльності сучасних церков відштовхує формалізм і казенщина, подеколи понад третина опитаних зазначає, що вони не можуть сприйняти невідповідність морального обличчя священнослужителів їхньому високому покликанню.
Інколи перші ж відвідини храму стають для молодої людини й останніми. Іноді вона віднаходить духовний сенс не там, де його шукала первісно. Як от ця молода жінка, про яку розповідає луганський кореспондент Радіо Свобода Ярослав Гребенюк.
Ярослав Гребенюк: Світлана Кременцова викладає у недільній християнській школі, займається дітьми. Також влаштовує благодійні акції для дітей з малозабезпечених родин. Ці заняття перетинаються зі звичайними побутовими справами, бо ж і сама Світлана Олександрівна має трьох дітей.
Зустрівшись, ми сідаємо біля комп’ютера, і жінка дістає компакт-диск, мовляв, подивіться, чим я заробляла колись на хліб. Вмикаємо – лунають фанфари, починається циркова вистава. Молода струнка дівчина виходить на арену разом з чоловіком. Так, Світлана працювала у цирку, жонглювала і руками, і ногами одночасно.
Жінка розказує, що її дідусь був православним священиком. У 1937-му його посадили, він помер у таборі. А віру, що дав їй Господь, вона вважає нагородою дідусеві за його віддане серце – благословення поширилося і на його рід.
Вже дорослою моя співрозмовниця охрестилася у православній церкві. Купила Біблію і почала вивчати її. Але...
Світлана Кременцова: У містах, де ми були на гастролях, я обов’язково заходила у православний храм. Але, заходячи туди, я нічого не розуміла. Що? Куди? До чого? Служителі це не пояснювали, отже, треба звертатися до котроїсь бабусі, яка покаже, підкаже...
Ярослав Гребенюк: Це засмучувало пані Світлану, її переконання, коли вже братись за будь-що, то лише так, щоб наблизитися до досконалості, інакше не варто марнувати час.
А потім Світлана захворіла, через пошкодження нерву швидко втрачався зір. У лікарні вона й познайомилася з жінкою, що належала до церкви християн віри євангельської. У неділю пішли на молитовне зібрання разом.
Світлана Кременцова: Я вже не йшла, а бігла, вже метрів зі сто у мене сльози полилися рікою, я розуміла, що йду до Бога.
Усю службу я плакала, а коли служитель спитав, хто хоче замиритися з Богом, хто хоче покаятися, то у мене не було сумнівів, чи хочу я.
Ярослав Гребенюк: Світлана запевняє, що невдовзі до неї повернувся зір. Але рідним здавалося дивним: чому жінка відвідує протестантські зібрання? Там-бо збираються, як вони вважали, сектанти.
Світлана Кременцова: Мій брат казав, що ти зрадила нашу віру! Там у вас приносять у жертву корів, там вимикають світло, там щось незрозуміле коїться. Я відповідала: іди та подивись. Ісусу Христу з Ісусом Христом зрадити не можна. Ми всі християни і Бог у нас один.
Ярослав Гребенюк: Далі пані Світлана вивчилася на викладача недільної школи, тепер розповідає про Святе Письмо однокласникам власної доньки. Я цікавлюся: як же вдалося умовити батьків, вчителів, керівництво школи?
Умовляти й не довелося, бо батьки знали і її, і її дитину. Отже, вони без великих вагань погодилися на експеримент. Пані Світлана вважає, що дітей змалку треба знайомити зі словом Божим, духовне навчання в освітніх закладах має бути обов’язковим.
Світлана Кременцова: Є така думка, що навіщо розказувати дітям, як виростуть, тоді й зроблять вибір самі. Тоді загалом треба скасувати навчальну систему, хай людина виросте, а тоді й подумає над тим, ким йому бути: математиком, фізиком чи істориком. Перед тим, як обирати, треба це вивчити.
Ярослав Гребенюк: Вже прощаючись, я запитую про цирк, чи пригадується він хоч час від часу? Пані Світлана каже, що цирк – це теж була й радість, і політ, проте ці відчуття мають край, а віра ж безкінечна.
Віктор Єленський: Між тим молодь, яка зараз приходить до церкви, радикально відрізняється від тієї, яка приходила до неї 15-20 років тому. Так говорить керівник Синодального відділу у справах молоді Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, архієпископ Гурій. Нинішня молодь робить свій вибір цілком свідомо.
Архієпископ Гурій: Зараз той перший пошук, який був на початку 1990-х років, або це просто зацікавленістю було, що не дозволено, а тоді стало дозволено. То ейфорія пройшла, коли йшли до церкви усі, бо було цікаво, а що то таке. А зараз молодь приходить, цілком розуміючи, куди вона йде, і що вона шукає. І це дійсно, що молодь зараз все більше і більше навертається до Церкви, до своїх істоків, до святого православ‘я.
Віктор Єленський: Молодь гуртується у спільноти активних мирян, які прагнуть і в храмовій огорожі, і поза нею жити по-християнськи. Лише у Львові зареєстровано півсотні молодіжних християнських організацій. Про одне з них, чи не найстаріше в Україні, розповідає наша львівська кореспондентка Галина Терещук.
Галина Терещук: Однією з найдосвідченіших християнських молодіжних організацій у Львові є товариство українських студентів-католиків «Обнова». Воно діяло у Львові до Другої Світової війни за благословення і підтримки митрополита Андрея Шептицького і Верховного архієпископа Йосипа Сліпого.
У 1928 році тоді ще отець-доктор Йосип Сліпий написав книгу «Шляхом обнови», де особливу увагу звернув на християнське формування та розвиток молодої особи. Назва праці послужила найменуванням молодіжного товариства, головним завданням якого було і є формування світогляду, обновлення вчинків у дусі Христової науки в контексті громадського і культурного життя суспільства. Тобто, у молодіжній спільноті важливо знайти себе, свій шлях у житті, обновити своє релігійне життя, поглибити християнські ідеали у кожній сфері своєї діяльності.
Гаслом товариства стали слова «Обновити все у Христі». «Обнова» стала потужним студентським рухом в усій Західній Україні, вона об’єднувала найактивніших галичан.
У 1949 році «Обнова», яка була заборонена в Україні, поновила свою діяльність у Німеччині, потім у США і Канаді. Лише у 1992 році з легалізацією УГКЦ відродилось товариство у Львові. Воно об’єднує молоду наукову еліту, людей інтелектуальних, спраглих до знань, для кого важливий розвиток його держави.
У 1993 році в «Обнову» прийшов учень греко-католицької гімназії Іван Щурко. Через 14 років він очолив федерацію товариства, яка нині діє у Львові, Києві, Івано-Франківську, Чернівцях.
Іван Щурко: Літні табори, зустрічі з молоддю з Франції, багато буденної роботи. І я втягнувся.
У якісь хвилини мені сьогодні видається, що складно поєднувати і роботу, і громадську діяльність. Але «Обнова» і моє життя переплелись. У нас немає обмежень віку. У нас є перші «обновляни» з 1992 року, уже скоро прийдуть їхні діти.
Галина Терещук: Нині у Львові «Обнова» налічує більше 35 активістів, але це ті, хто живуть товариством. Уже приходить нове покоління молодих людей, які виросли в незалежній державі.
Іван Щурко: Молодь більше починає долучатись до парафіяльного життя, але уже свідомо, не як раніше, тобто поприбирали в церкві і все, але розуміють, для чого роблять, чого хочуть досягнути.
Важливий аспект нашої роботи - це розуміння духовності нашої церкви і нашого місця у ній.
Галина Терещук: Кожна молода людина, яка приходить у спільноту «Обнови», має можливість відкрити світ, себе і своє покликання.
Іван Щурко: Є певні непорозуміння, тобто не до кінця випрацюваний інститут духівництва, капеланства для молодіжних організацій. Це стосується усіх товариств.
Галина Терещук: Насамкінець голова федерації товариства «Обнова» зауважив, що у роботі з молоддю найважливіша щирість і з боку спільноти, і духовенства, в іншому випадку молоді люди просто відштовхують навіть найвдаліший проект.
Віктор Єленський: У Закарпатті більшість церков та релігійних спільнот створюють спеціальні служби з роботи серед молоді. Священнослужителі вважають, що найбільше духовної підтримки потребують молоді люди, які живуть у великих містах, де існує добре описаний соціологами феномен самотності у натовпі: навколо тебе багато людей, але звернутися за порадою немає до кого.
Як працюють церкви з молоддю? Радіо Свобода розповідали настоятель Хресто-Воздвиженського храму, протоієрей отець Дмитрій Сидор, директор родинного будинку «Нова сім’я» Валентина Червоноока та й пересічні закарпатці. Слухала їх і записувала наша кореспондентка в краї Надія Петрів.
Надія Петрів: Мукачівець Василь Ковач змалечку допомагає прислужувати в церкві. Каже, що ніхто його до цього не змушував, не привчав, просто ходив з бабусею до храму святого й так йому сподобалися, що вирішив обрати служіння Господу життєвою стежиною.
Незабаром Василь закінчує школу й мріє піти вчитися до богословської академії. Про це так розказує Радіо Свобода:
Василь Ковач: Я, звичайно ж, ходжу до церкви! Мене цьому вчила бабуся. Це у нас навіть уже не традиція, це як світогляд наш.
Надія Петрів: Таких, як Василь, молодих людей, котрі всім серцем сприймають віру в Бога, у Закарпатті чимало. Самі місцеві мешканці пояснюють це тим, що область переважно сільська, а в селах найміцніші вірування, традиції. Щоправда, за радянських часів про це здебільшого мовчали. Зараз же в краї спостерігається масове навернення людей до церкви. Принаймні, це бачить Василь.
Василь Ковач: Я щонеділі ходжу до монастирів, бачу.
Надія Петрів: Закарпатське ж духовенство говорить про те, що покоління, виховане радянським часом, доволі тяжко повертається до церкви. Також варто вчити слову Господньому ту молодь, яку до років 10-12 до храмів не водили.
Щоб молодь зацікавити, в Ужгороді пішли своїм шляхом. Каже протоієрей, настоятель Хресто-Воздвиженського храму, отець Дмитрій Сидор.
Дмитрій Сидор: Ми пішли тією дорогою, коли в церкві акцент кожної проповіді йде саме на молодіжну тему. По-перше, проблеми молоді — це освіта, школа, а головніше — це особистий духовний стан, тобто як ставитися до любові, сім’ї, нинішнього вільного сексу, до абортів.
Надія Петрів: Для тих молодих людей, котрі прагнуть духовного спілкування, у Хресто-Воздвиженському храмі є спеціальна велика зала з лавицями та столами, посередині чайник, склянки, тут завжди можна випити запашного напою й просто поспілкуватися.
Дмитрій Сидор: Проблема для молоді полягає в тому, де зустрічатися, крім дискотек, тому ми задумали створити Клуб любителів духовної мудрості. До нас у Центр можна просто прийти попити чаю, познайомитися, не планувати нічого й побачити, що є люди, спільні за інтересами.
Надія Петрів: Ще один шлях роботи православного духовенства у Хресто-Вздвиженському храмі в Ужгороді з молоддю — це функціонування центру допомоги материнству та дітям-сиротам.
Що ж стосується, власне, материнства, то, за словами настоятеля, в першу чергу мова йде про допомогу тим жінкам, котрі хочуть зробити аборт. За останні три місяці до центру звернулося понад 60 таких молодих жінок.
Дмитрій Сидор: Ми закликаємо інкогніто матерів майбутніх, які налаштувалися на аборт, і ведемо з ними бесіди. Спочатку з ними працюють психологи, потім вони йдуть на сповідь. З десяти, які прийдуть до нас, може, всього 2-3 не вчинять того страшного кроку, але й це вже є позитив.
Надія Петрів: Отець Дмитрій розповідає, що він переймає все цікаве й сучасне, аби лише залучати молодь до церкви.
Дмитрій Сидор: Ми пишемо свою ритмічну естрадну музику для молоді, проводимо багато концертів. Це музика, після якої легко.
Надія Петрів: Таку музику співають не священики, дяки чи спеціально вчені хористи, а діти. Вони приходять сюди самі, їх приводять. Чимало з них тут знаходять свій другий дім.
Жанна Мартем’янова: Я тут навчилася спілкуватися з іншими, і мені це подобається. Ми тут дуже дружні. Мене не страшить, що потрібно притримуватися християнських традицій
Ніка Семакіна: Я ходжу сюди з 6 років. Мені тут дуже подобається, а більше за все люблю танцювати.
Надія Петрів: Жанна й Ніка — діти-сироти. На їхню долю випало важке випробування, їхня сім’я нині, як ще 170 дітей, в єдиному в Україні родинному будинку «Нова сім’я». Заснувала його понад 17 років тому медсестра Ужгородської міської поліклініки Валентина Червоноока. Нині кожної вільної хвилини вона приводить дітей до храму.
Валентина Червоноока: Ми не змушуємо дітей і насильно сюди не приводимо, бо серед наших дітей є і католики, і греко-католики, і православні. Ми не можемо змусити дитину до православ’я, але … Конфліктів не було у нас ніяких з цих приводів.
Надія Петрів: Валентина Червоноока запевняє, що разом з отцем Дмитрієм вони допомагають дітям розвивати таланти. І результати вже нині прекрасні, перемоги в різних конкурсах, на фестивалях.
Валентина Червоноока: Ці діти з різних родин, з родин алкоголіків, наркоманів, з різними долями, але як вони почали ходити до церкви, то жодна дитина не потрапила ні в наркоманію, ні в проституцію, бо у нас дуже міцне коло спілкування, бо знаходять ці діти самі себе в цьому домі, є чим зайнятися. Вони кажуть, коли займаються, співають, танцюють, то лише тоді й живуть.
Віктор Єленський: Цікава тенденція спостерігається в Україні: ті, кому 16-18, декларують більш глибоку релігійну залученість, ніж ті, кому 20 і більше.
Так, дійсно, згідно з опитуваннями, релігія у ціннісних перевагах молоді поступається сім’ї, цікавій і добре оплачуваній роботі, коханню, друзям, прагненню мати власний бізнес, але випереджає політику, а також (у що важко повірити) відвідини вечірок, дискотек і, в межах можливої похибки, суспільному статусу.
І все ж з-поміж суспільних інституцій молоді люди найбільше довіряють саме церкві і саме з нею найбільшою мірою пов’язують свої надії на одухотворення суспільства. Тож традиційним церквам України не варто скаржитися на загублену генерацію, ліпше простягнути цій генерації руку.
Ну, а молодь примудряється навіть на євангелізаційні концерти запрошувати рок-музикантів. Молодь лякає старших одновірців не лише рвучкістю та майже лайливим для деяких церков модернізмом, але й часом такою палкістю духовних практик, котра вражає втомлених життям батьків.
У 1970-1980 роки закордонні спостерігачі майже одностайно фіксують зростання зацікавленості релігією з боку молоді в Україні, особливо у великих містах. Більш або менш тривалі спостереження за «публікою церкви» у містах, які були відкриті для іноземців, переконує експертів, що твердження, нібито «переконаними віруючими» є тільки 3% радянської молоді, не витримують ніякої критики.
Семінаристи з Канади, Франції і Німеччини, які читали, що храми в СРСР відвідують самі бабусі, пересвідчуються, що приблизно третина цих «бабусь» молодша 25 років.
Особливо багато молоді прийшло у храми після 1988 року, коли відзначалося 1000-ліття Хрещення Руси. Юнаки й дівчата виповнювали щойно повернуті храми, відбудовували зруйновані їхніми дідами, зводили нові. Вони відкривали для себе глибину церковного Передання, а сама церква відкривала для себе нове покоління своїх вірних. І, звичайно, стикалася з проблемами.
Говорить речник Української православної церкви Київського патріархату архімандрит Євстратій (Зоря).
Архімандрит Євстратій (Зоря): Великою проблемою є те, що церква за роки державного атеїзму вимушено втратила навички роботи з молоддю, врахування специфіки цього віку. Але все-таки існують зараз різні форми, які допомагають співпрацювати церкві і молоді. Це молодіжні братства, це є спеціальні видання для молоді, навіть інтернет-проекти, присвячені саме обговоренню серед молоді питань релігійного життя.
Церква привертає велику увагу тому, щоб молодь наверталась, дійсно, до Бога і до віри. Скажімо, наша церква здійснила великий проект, це видання українського перекладу Закону Божого, воно вийшло понад півмільйонним накладом, і ми його безкоштовно розповсюджували по всій Україні. У першу чергу з розрахунку на те, що діти і молодь зможуть ознайомитись, бо це фактично є подібне до підручника з основ християнської віри, що діти і молодь зможуть ознайомитись і глибше пізнати віру і церкву, до якої вони належать.
Віктор Єленський: Молодь у церковних громадах часом зустрічається з нерозумінням старших, з недовірою і таким собі гіперопікуванням, яке підточує творчі сили і духовні устремління юнаків і дівчат.
Опитування молодих людей виявляє серед них чималу питому вагу тих, кого у діяльності сучасних церков відштовхує формалізм і казенщина, подеколи понад третина опитаних зазначає, що вони не можуть сприйняти невідповідність морального обличчя священнослужителів їхньому високому покликанню.
Інколи перші ж відвідини храму стають для молодої людини й останніми. Іноді вона віднаходить духовний сенс не там, де його шукала первісно. Як от ця молода жінка, про яку розповідає луганський кореспондент Радіо Свобода Ярослав Гребенюк.
Ярослав Гребенюк: Світлана Кременцова викладає у недільній християнській школі, займається дітьми. Також влаштовує благодійні акції для дітей з малозабезпечених родин. Ці заняття перетинаються зі звичайними побутовими справами, бо ж і сама Світлана Олександрівна має трьох дітей.
Зустрівшись, ми сідаємо біля комп’ютера, і жінка дістає компакт-диск, мовляв, подивіться, чим я заробляла колись на хліб. Вмикаємо – лунають фанфари, починається циркова вистава. Молода струнка дівчина виходить на арену разом з чоловіком. Так, Світлана працювала у цирку, жонглювала і руками, і ногами одночасно.
Жінка розказує, що її дідусь був православним священиком. У 1937-му його посадили, він помер у таборі. А віру, що дав їй Господь, вона вважає нагородою дідусеві за його віддане серце – благословення поширилося і на його рід.
Вже дорослою моя співрозмовниця охрестилася у православній церкві. Купила Біблію і почала вивчати її. Але...
Світлана Кременцова: У містах, де ми були на гастролях, я обов’язково заходила у православний храм. Але, заходячи туди, я нічого не розуміла. Що? Куди? До чого? Служителі це не пояснювали, отже, треба звертатися до котроїсь бабусі, яка покаже, підкаже...
Ярослав Гребенюк: Це засмучувало пані Світлану, її переконання, коли вже братись за будь-що, то лише так, щоб наблизитися до досконалості, інакше не варто марнувати час.
А потім Світлана захворіла, через пошкодження нерву швидко втрачався зір. У лікарні вона й познайомилася з жінкою, що належала до церкви християн віри євангельської. У неділю пішли на молитовне зібрання разом.
Світлана Кременцова: Я вже не йшла, а бігла, вже метрів зі сто у мене сльози полилися рікою, я розуміла, що йду до Бога.
Усю службу я плакала, а коли служитель спитав, хто хоче замиритися з Богом, хто хоче покаятися, то у мене не було сумнівів, чи хочу я.
Ярослав Гребенюк: Світлана запевняє, що невдовзі до неї повернувся зір. Але рідним здавалося дивним: чому жінка відвідує протестантські зібрання? Там-бо збираються, як вони вважали, сектанти.
Світлана Кременцова: Мій брат казав, що ти зрадила нашу віру! Там у вас приносять у жертву корів, там вимикають світло, там щось незрозуміле коїться. Я відповідала: іди та подивись. Ісусу Христу з Ісусом Христом зрадити не можна. Ми всі християни і Бог у нас один.
Ярослав Гребенюк: Далі пані Світлана вивчилася на викладача недільної школи, тепер розповідає про Святе Письмо однокласникам власної доньки. Я цікавлюся: як же вдалося умовити батьків, вчителів, керівництво школи?
Умовляти й не довелося, бо батьки знали і її, і її дитину. Отже, вони без великих вагань погодилися на експеримент. Пані Світлана вважає, що дітей змалку треба знайомити зі словом Божим, духовне навчання в освітніх закладах має бути обов’язковим.
Світлана Кременцова: Є така думка, що навіщо розказувати дітям, як виростуть, тоді й зроблять вибір самі. Тоді загалом треба скасувати навчальну систему, хай людина виросте, а тоді й подумає над тим, ким йому бути: математиком, фізиком чи істориком. Перед тим, як обирати, треба це вивчити.
Ярослав Гребенюк: Вже прощаючись, я запитую про цирк, чи пригадується він хоч час від часу? Пані Світлана каже, що цирк – це теж була й радість, і політ, проте ці відчуття мають край, а віра ж безкінечна.
Віктор Єленський: Між тим молодь, яка зараз приходить до церкви, радикально відрізняється від тієї, яка приходила до неї 15-20 років тому. Так говорить керівник Синодального відділу у справах молоді Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, архієпископ Гурій. Нинішня молодь робить свій вибір цілком свідомо.
Архієпископ Гурій: Зараз той перший пошук, який був на початку 1990-х років, або це просто зацікавленістю було, що не дозволено, а тоді стало дозволено. То ейфорія пройшла, коли йшли до церкви усі, бо було цікаво, а що то таке. А зараз молодь приходить, цілком розуміючи, куди вона йде, і що вона шукає. І це дійсно, що молодь зараз все більше і більше навертається до Церкви, до своїх істоків, до святого православ‘я.
Віктор Єленський: Молодь гуртується у спільноти активних мирян, які прагнуть і в храмовій огорожі, і поза нею жити по-християнськи. Лише у Львові зареєстровано півсотні молодіжних християнських організацій. Про одне з них, чи не найстаріше в Україні, розповідає наша львівська кореспондентка Галина Терещук.
Галина Терещук: Однією з найдосвідченіших християнських молодіжних організацій у Львові є товариство українських студентів-католиків «Обнова». Воно діяло у Львові до Другої Світової війни за благословення і підтримки митрополита Андрея Шептицького і Верховного архієпископа Йосипа Сліпого.
У 1928 році тоді ще отець-доктор Йосип Сліпий написав книгу «Шляхом обнови», де особливу увагу звернув на християнське формування та розвиток молодої особи. Назва праці послужила найменуванням молодіжного товариства, головним завданням якого було і є формування світогляду, обновлення вчинків у дусі Христової науки в контексті громадського і культурного життя суспільства. Тобто, у молодіжній спільноті важливо знайти себе, свій шлях у житті, обновити своє релігійне життя, поглибити християнські ідеали у кожній сфері своєї діяльності.
Гаслом товариства стали слова «Обновити все у Христі». «Обнова» стала потужним студентським рухом в усій Західній Україні, вона об’єднувала найактивніших галичан.
У 1949 році «Обнова», яка була заборонена в Україні, поновила свою діяльність у Німеччині, потім у США і Канаді. Лише у 1992 році з легалізацією УГКЦ відродилось товариство у Львові. Воно об’єднує молоду наукову еліту, людей інтелектуальних, спраглих до знань, для кого важливий розвиток його держави.
У 1993 році в «Обнову» прийшов учень греко-католицької гімназії Іван Щурко. Через 14 років він очолив федерацію товариства, яка нині діє у Львові, Києві, Івано-Франківську, Чернівцях.
Іван Щурко: Літні табори, зустрічі з молоддю з Франції, багато буденної роботи. І я втягнувся.
У якісь хвилини мені сьогодні видається, що складно поєднувати і роботу, і громадську діяльність. Але «Обнова» і моє життя переплелись. У нас немає обмежень віку. У нас є перші «обновляни» з 1992 року, уже скоро прийдуть їхні діти.
Галина Терещук: Нині у Львові «Обнова» налічує більше 35 активістів, але це ті, хто живуть товариством. Уже приходить нове покоління молодих людей, які виросли в незалежній державі.
Іван Щурко: Молодь більше починає долучатись до парафіяльного життя, але уже свідомо, не як раніше, тобто поприбирали в церкві і все, але розуміють, для чого роблять, чого хочуть досягнути.
Важливий аспект нашої роботи - це розуміння духовності нашої церкви і нашого місця у ній.
Галина Терещук: Кожна молода людина, яка приходить у спільноту «Обнови», має можливість відкрити світ, себе і своє покликання.
Іван Щурко: Є певні непорозуміння, тобто не до кінця випрацюваний інститут духівництва, капеланства для молодіжних організацій. Це стосується усіх товариств.
Галина Терещук: Насамкінець голова федерації товариства «Обнова» зауважив, що у роботі з молоддю найважливіша щирість і з боку спільноти, і духовенства, в іншому випадку молоді люди просто відштовхують навіть найвдаліший проект.
Віктор Єленський: У Закарпатті більшість церков та релігійних спільнот створюють спеціальні служби з роботи серед молоді. Священнослужителі вважають, що найбільше духовної підтримки потребують молоді люди, які живуть у великих містах, де існує добре описаний соціологами феномен самотності у натовпі: навколо тебе багато людей, але звернутися за порадою немає до кого.
Як працюють церкви з молоддю? Радіо Свобода розповідали настоятель Хресто-Воздвиженського храму, протоієрей отець Дмитрій Сидор, директор родинного будинку «Нова сім’я» Валентина Червоноока та й пересічні закарпатці. Слухала їх і записувала наша кореспондентка в краї Надія Петрів.
Надія Петрів: Мукачівець Василь Ковач змалечку допомагає прислужувати в церкві. Каже, що ніхто його до цього не змушував, не привчав, просто ходив з бабусею до храму святого й так йому сподобалися, що вирішив обрати служіння Господу життєвою стежиною.
Незабаром Василь закінчує школу й мріє піти вчитися до богословської академії. Про це так розказує Радіо Свобода:
Василь Ковач: Я, звичайно ж, ходжу до церкви! Мене цьому вчила бабуся. Це у нас навіть уже не традиція, це як світогляд наш.
Надія Петрів: Таких, як Василь, молодих людей, котрі всім серцем сприймають віру в Бога, у Закарпатті чимало. Самі місцеві мешканці пояснюють це тим, що область переважно сільська, а в селах найміцніші вірування, традиції. Щоправда, за радянських часів про це здебільшого мовчали. Зараз же в краї спостерігається масове навернення людей до церкви. Принаймні, це бачить Василь.
Василь Ковач: Я щонеділі ходжу до монастирів, бачу.
Надія Петрів: Закарпатське ж духовенство говорить про те, що покоління, виховане радянським часом, доволі тяжко повертається до церкви. Також варто вчити слову Господньому ту молодь, яку до років 10-12 до храмів не водили.
Щоб молодь зацікавити, в Ужгороді пішли своїм шляхом. Каже протоієрей, настоятель Хресто-Воздвиженського храму, отець Дмитрій Сидор.
Дмитрій Сидор: Ми пішли тією дорогою, коли в церкві акцент кожної проповіді йде саме на молодіжну тему. По-перше, проблеми молоді — це освіта, школа, а головніше — це особистий духовний стан, тобто як ставитися до любові, сім’ї, нинішнього вільного сексу, до абортів.
Надія Петрів: Для тих молодих людей, котрі прагнуть духовного спілкування, у Хресто-Воздвиженському храмі є спеціальна велика зала з лавицями та столами, посередині чайник, склянки, тут завжди можна випити запашного напою й просто поспілкуватися.
Дмитрій Сидор: Проблема для молоді полягає в тому, де зустрічатися, крім дискотек, тому ми задумали створити Клуб любителів духовної мудрості. До нас у Центр можна просто прийти попити чаю, познайомитися, не планувати нічого й побачити, що є люди, спільні за інтересами.
Надія Петрів: Ще один шлях роботи православного духовенства у Хресто-Вздвиженському храмі в Ужгороді з молоддю — це функціонування центру допомоги материнству та дітям-сиротам.
Що ж стосується, власне, материнства, то, за словами настоятеля, в першу чергу мова йде про допомогу тим жінкам, котрі хочуть зробити аборт. За останні три місяці до центру звернулося понад 60 таких молодих жінок.
Дмитрій Сидор: Ми закликаємо інкогніто матерів майбутніх, які налаштувалися на аборт, і ведемо з ними бесіди. Спочатку з ними працюють психологи, потім вони йдуть на сповідь. З десяти, які прийдуть до нас, може, всього 2-3 не вчинять того страшного кроку, але й це вже є позитив.
Надія Петрів: Отець Дмитрій розповідає, що він переймає все цікаве й сучасне, аби лише залучати молодь до церкви.
Дмитрій Сидор: Ми пишемо свою ритмічну естрадну музику для молоді, проводимо багато концертів. Це музика, після якої легко.
Надія Петрів: Таку музику співають не священики, дяки чи спеціально вчені хористи, а діти. Вони приходять сюди самі, їх приводять. Чимало з них тут знаходять свій другий дім.
Жанна Мартем’янова: Я тут навчилася спілкуватися з іншими, і мені це подобається. Ми тут дуже дружні. Мене не страшить, що потрібно притримуватися християнських традицій
Ніка Семакіна: Я ходжу сюди з 6 років. Мені тут дуже подобається, а більше за все люблю танцювати.
Надія Петрів: Жанна й Ніка — діти-сироти. На їхню долю випало важке випробування, їхня сім’я нині, як ще 170 дітей, в єдиному в Україні родинному будинку «Нова сім’я». Заснувала його понад 17 років тому медсестра Ужгородської міської поліклініки Валентина Червоноока. Нині кожної вільної хвилини вона приводить дітей до храму.
Валентина Червоноока: Ми не змушуємо дітей і насильно сюди не приводимо, бо серед наших дітей є і католики, і греко-католики, і православні. Ми не можемо змусити дитину до православ’я, але … Конфліктів не було у нас ніяких з цих приводів.
Надія Петрів: Валентина Червоноока запевняє, що разом з отцем Дмитрієм вони допомагають дітям розвивати таланти. І результати вже нині прекрасні, перемоги в різних конкурсах, на фестивалях.
Валентина Червоноока: Ці діти з різних родин, з родин алкоголіків, наркоманів, з різними долями, але як вони почали ходити до церкви, то жодна дитина не потрапила ні в наркоманію, ні в проституцію, бо у нас дуже міцне коло спілкування, бо знаходять ці діти самі себе в цьому домі, є чим зайнятися. Вони кажуть, коли займаються, співають, танцюють, то лише тоді й живуть.
Віктор Єленський: Цікава тенденція спостерігається в Україні: ті, кому 16-18, декларують більш глибоку релігійну залученість, ніж ті, кому 20 і більше.
Так, дійсно, згідно з опитуваннями, релігія у ціннісних перевагах молоді поступається сім’ї, цікавій і добре оплачуваній роботі, коханню, друзям, прагненню мати власний бізнес, але випереджає політику, а також (у що важко повірити) відвідини вечірок, дискотек і, в межах можливої похибки, суспільному статусу.
І все ж з-поміж суспільних інституцій молоді люди найбільше довіряють саме церкві і саме з нею найбільшою мірою пов’язують свої надії на одухотворення суспільства. Тож традиційним церквам України не варто скаржитися на загублену генерацію, ліпше простягнути цій генерації руку.