Юлія Рацибарська Дніпропетровськ, 21 січня (RadioSvoboda.Ua) – У Дніпропетровську колишні політв’язні радянських таборів ініціюють створення музею дисидентського руху. Літопис українського інакомислення не обмежується київським та львівським розділами, кажуть вони, – у ньому чимало і дніпропетровських сторінок. На музей пропонують перетворити садибу родини Кузьменків, де у 1960-80-і збирався цвіт місцевої інтелігенції. Це був один із
небагатьох будинків у Дніпропетровську, де за радянських часів читали заборонені вірші, співали українських пісень.
«Ми просто збиралися»
Дніпродзержинський поет, драматург, публіцист і гуморист Володимир Сіренко відкрито критикував політику Комуністичної партії. За це довелось пережити і двадцятирічні переслідування, і заслання. У «білій хаті» Кузьменків, згадує він, насправді не друкували листівок і не готували антирадянських виступів, просто спілкувались, і від того ставали сильнішими: «Не було ніякої організації. Ми просто збиралися... Це підтримувало нас духом, наш дух українців. Якби обвішати той будинок меморіальними дошками, то там би вільної щілини не було – всі стіни були б із дошок».
Дослідники кажуть: у місті, десятиліттями закритому для іноземців, центрі індустріального розвитку СРСР та кузні кадрів для компартійної верхівки, сама поява інакомислення – це вже феномен.Є дані про існування кількох осередків дисидентського руху. Втім, громада, яка збиралася у Кузьменків, була найчисленнішою. Вчені, робітники, лікарі, вчителі, інженери, поети, студенти, і не тільки місцеві, а з Миколаєва, Запоріжжя, Києва і Львова. Тут бували тут і ті, хто відкрито критикував офіційну ідеологію та політику, виготовляв, переховував та розповсюджував позацензурну літературу, кого переслідувало КДБ, приходили й ті, хто просто прагнув відвертого спілкування.
Сторінка живої історії
Співробітник дніпропетровського літературного музею Світлана Мартинова історію дніпропетровського дисидентства вивчає вже багато років. Зібрала й упорядкувала сотні документів і свідчень: протоколи обшуків, світлини, листи з таборів, рукописи... Дослідниця каже: творча спадщина дніпропетровських дисидентів ще належно не оцінена, досі її розглядали більше крізь призму політики, музей же міг би стати ще й центром наукових досліджень. Світлана Мартинова: «Мене ця тема цікавила завжди в тому чи іншому ракурсі – творчість і доля цих людей, свобода слова, свобода бути собою, свобода самовиражатись. Хоча існує музей дисидентства у Києві, але ті матеріали, які доводилося бачити, кажуть про те, що ця тема ще мало досліджена. Це сторінка, якщо можна так сказати, іще живої історії».
Досі ініціатива колишніх політв’язнів щодо перетворення будиночка на Армійській на музей дніпропетровського дисидентства не знайшла відгуку у влади. Отож імена людей, пов’язаних з «білою хатою», поки згадують тільки у вузьких колах. А ще у храмах. Як пані Людмила Кучер, дружина дніпродзержинського письменника-дисидента: «Кого нема з нами, усіх я поминаю. Один священик мені каже: «Ви, певно, увесь Дніпродзержинськ поминати записали?» А я кажу: «Всю Україну»…