Космічні мрії академіка Валентина Глушка

Слухати:

Сергій Грабовський: Інженерна праця асоціюється з точним розрахунком, з вивіреними цифрами. Але і інженерна праця, особливо коли йдеться про те, що робиться вперше у світі, - це мрійництво.

Цифри та мрії – такі два виміри притаманні були всьому життю генерального конструктора ракетно-космічної техніки Валентина Глушка.

«Наслідком прогресу людської культури є виснаження життєвих соків Землі, чим людство, в кінцевому підсумку, ставить себе під загрозу краху, як своєї цивілізації, так і свого існування.

Вихід із назріваючої кризи – поповнення зникаючих запасів енергії і матерії ззовні, з глибин світового простору, з інших тіл.

Цілком природним є тепер поставити сусідні нам планети в таке ж становище, в якому перебували раніше невідомі нам континенти.

Колонізувати нові планети, організувати на них експлуатаційні частини для постачання все більш нужденної Землі є цілком природним і зрозумілим кроком усе зростаючої промисловості і могутності людського інтелекту».

Максим Стріха: У наших попередніх програмах ми вже вели мову про Валентина Глушка, який народився 99 років тому в Одесі, і який написав у 16-літньому віці книгу про космічну місію людства під назвою «Проблеми експлуатації планет», фрагменти з якої звучать у сьогоднішній передачі.

Ми не будемо тут переповідати про все драматичне, а часом і трагічне життя академіка Глушка (чого варті лишень роки перебування у сталінських в‘язницях та «шарашках»), а зосередимося тільки на одному, проте чи не головному сюжеті цього життя, на його стратегічній лінії, ідеї космічного розвитку людства, освоєнні Місяця та Марсу.

Сергій Грабовський: Отже, ціль перед собою Валентин Глушко поставив у 16 років, коли не те що ракети, а літаки чи, як тоді казали, аероплани були наразі неабиякою екзотикою. І далі він ішов до цієї мети крок за кроком, конструюючи все більш потужні ракетні двигуни.

Максим Стріха: 1957 рік – двигуни, створені конструкторським бюро Валентина Глушка, підняли у космос перший штучний супутник Землі.

1959 рік – політ першої автоматичної наукової станції до Місяця.

1961 рік – старт автоматичної станції до Венери і політ першого космонавта планети.

1966 рік – м‘яка посадка на Місяць автоматичної станції.

1968 рік – обліт Місяця безпілотним кораблем «Зонд-5» з наступною м‘якою посадкою на Землю.

1971 рік – перша пілотована орбітальна станція «Салют».

1972 рік – м‘яка посадка автоматичної станції на поверхню Марса.

Це тільки деякі з подій космічної ери, які були б неможливі без потужних ракетних двигунів, сконструйованих Валентином Глушком.

Сергій Грабовський: Але це те, про що знають усі, кого цікавить космонавтика. Значно менш відомий той факт, що ще наприкінці 1950-х років Сергій Корольов і Валентин Глушко, які тоді працювали у своєрідному «творчому тандемі», почали проектування ракетоносіїв та кораблів для пілотованих польотів до Місяця та до Марса.

«Обсерваторія, побудована на Місяці, при 354-годинній ночі, яка б змінювала день, що триває стільки ж, дала б масу неоцінимих спостережень...

Немає сумніву, що з розвитком міжпланетних сполучень земні обсерваторії втратять будь-який сенс, оскільки здійснювані нами спостереження з дна вічно каламутного і неспокійного повітряного океану мають незрівнянно меншу точність і цінність, аніж подібні ж дослідження, що проводяться з поверхні небесних тіл, позбавлених атмосфери».

Максим Стріха: Це тільки одна із вигод, які може дати науці освоєння Місяця, сформульована у книзі 16-літнього, підкреслимо, Валентина Глушка.

Сергій Грабовський: Розрахунки засвідчили: людина може ступити на Місяць та Марс. Але для цього потрібні нові, надзвичайно потужні ракетоносії, здатні виводити на навколоземну орбіту не кілька тонн, як носій Р-7, що забезпечив політ і першого супутника, і першого космонавта, і перших міжпланетних станцій, а кілька сотень тонн.

Принаймні, для польоту на Місяць і висадки на нього людини треба запустити в космос масу не меншу, аніж у 120 тонн.

Марсіанський корабель, призначений для обльоту планети без посадки на неї, з розгінними блоками матиме масу не меншу, ніж 220-250 тонн.

А на додачу потрібно дослідити, як людина переносить тривалий стан невагомості, знайти засоби, які б компенсували негативний влив цього стану, створити механізми антирадіаційного захисту, навчитися вдало комплектувати екіпажі, адже політ на Марс і назад займе не менше, ніж два роки, отже, психологічна сумісність учасників експедиції тут виходить на перший план, нарешті, треба досягти високого рівня надійності всіх систем корабля, «навчити» цей корабель маневрувати, побудувати модуль для посадки на інші космічні тіла, забезпечити безперебійний зв‘язок «земля-космос».

Максим Стріха: Це все дуже добре звучить: вивчити... дослідити... створити... Так само добре звучить і список досягнень радянської космонавтики.

За цим, утім, стоїть тяжка боротьба творців космонавтики з радянською системою, з її хронічним ідіотизмом, з її бездарністю і творчою неспроможністю.

Сергій Грабовський: Кілька років Корольов пробивав у ЦК КПСС рішення про підготовку першого супутника, кілька років домагався рішення про пілотований орбітальний політ, ще кілька років про підготовку польоту людини на Місяць.

Важко повірити, але рішення про політ на Місяць було ухвалене тільки улітку 1964 року, через три роки після того, як за цю справу взялися американці.

Кожен новий космічний політ давався великими зусиллями. І не треба думати, що не було коштів на космос, адже були гроші, щоб набудувати танків більше, ніж в усьому іншому світі, і стільки підводних та надводних кораблів, що не вистачало причалів, тому треба було відправити на металобрухт один, щоб звільнити місце для іншого.

Не дивно, що Совєтський Союз програв «місячну гонитву». Дивним насправді є те, що головні конструктори таки хоч у чомусь перемогли систему і змогли запустити перший штучний супутник Землі та Юрія Гагаріна.

«З одного боку, старенька Земля не застрахована від фатальних впливів, що можуть змінити стан її поверхні, так що всяке життя на ній повинне буде припинити своє існування, з іншого ж боку, можливі тисячі згубних впливів або випадковостей, породжених уже не космічними причинами, а самим існуванням людини.

Але вся маса цих нещасть і всеможливих розглянутих нами випадків загибелі людства і його культури відпадає, якщо ми зведемо свій погляд до завоювання міжпланетних просторів».

Максим Стріха: На жаль, цей висновок 16-літнього Валентина Глушка не зовсім правильний. Завоювання космосу від початку стало ареною змагань між двома основними військово-політичними потугами ХХ століття і само собою вже несло загрозу загибелі людства.

Сам Глушко теж змушений був працювати на військовий космос. Та все ж для нього, як і для Сергія Корольова, головними були поступ людства, нове знання, нові обшири життя і можливості самореалізації людини.

Сергій Грабовський: За спільності стратегічної цілі між двома головними конструкторами існували й розбіжності у тактиці.

На початку 1960-х між Корольовим і Глушком спалахнув гострий конфлікт: які двигуни ставити на надпотужний ракетоносій, призначений для місячної експедиції, а в перспективі і марсіанської?

В результаті Корольов конструював ракету Н-1 з іншими фахівцями з двигунів, а Глушко поставив свої на той час найпотужніші ракетні двигуни на носій УР-500К, створений у конструкторському бюро Володимира Челомея. Цей носій був здатен відправити до Місяця двомісний пілотований корабель, який би облетів природний супутник Землі і повернувся на Землю.

А далі Челомей пропонував на основі цього носія зі стандартних блоків створити надпотужний УР-700, що міг би вивести в космос корабель з трьома космонавтами та місячним посадочним модулем.

І, нарешті, далі мав бути УР-900, також із двигунами Валентина Глушка, також із стандартних блоків, здатний відправити пілотовану експедицію на Марс.

Але от лихо: у конструкторському бюро Челомея працював син Микити Хрущова Сергій, і після усунення Хрущова-старшого з усіх керівних посад Челомей, за совєтською традицією, став «малонадійним». А відтак УР-700 і УР-900 залишилися тільки у кресленнях, а УР-500К літає і понині з двигунами Валентина Глушка.

От тільки до Місяця цей ракетоносій наприкінці 1960-х відправив лише безпілотні кораблі – тодішній партійний вождь Брежнєв не наважився дати команду вже підготовленим космонавтам зайняти пілотські крісла.

Ну, а далі була серія провалів місячної совєтської програми та запусків автоматичних станцій до Марсу, зрештою, дві катастрофи в космосі з людськими жертвами, що мало наслідком зняття з посади корольовського наступника академіка Василя Мішина і призначення генеральним конструктором Валентина Глушка.

Максим Стріха: Але якщо хтось думає, що Валентинові Глушкові, коли він 1974 року фактично очолив радянську космічну галузь, вже бувши двічі Героєм соціалістичної праці, лауреатом усіх можливих премій, академіком, власне, знаним в усьому світі вченим, стало легше реалізовувати свої ідеї, той помиляється.

«Ракетоносій РЛА-120 ─ 1979 рік (30 тонн на орбіті). Постійна орбітальна станція ─ 1979 рік. Ракетоносій РЛА-135 ─ 1980 рік (100 тонн на орбіті). Експедиція на Місяць ─ 1981 рік. Ракетоносій РЛА-150 ─ 1982 рік (250 тонн на орбіті). Польоти до Марса ─ 1983 рік.

На всю програму потрібно 12 мільярдів рублів.

...Можна з високою мірою впевненості стверджувати: експедиція на Марс у вісімдесяті роки ─ задача реальна. Але до Марсу ми мусимо побудувати на Місяці постійну базу. Такий проект у нас є, ми переконані в його реальності».

Сергій Грабовський: Таку програму освоєння космосу представив академік Глушко колегам 1974 року.

Чи була вона реальною? Так, якщо брати її під оглядом «чистої» науки. Ні, якщо зважати на техніко-технологічну відсталість Совєтського Союзу, хаос у начебто «плановій» економіці та бездарність політичних лідерів.

Максим Стріха: І все ж Валентину Глушку вдалося чимало.

Постійно діюча орбітальна станція «Мир» була запущена на орбіту 1986 року з відставанням від графіку, але все ж створена.

Надпотужний носій «Енергія», що виводив на навколоземну орбіту масу понад 100 тонн, був запущений 1987 року.

Наступного року здійснив перший успішний політ орбітальний літак «Буран». І вже був готовий до виробництва унікальний ракетоносій «Вулкан», здатний вивести в космос масу до 220 тонн. Отже, можна було летіти і на Місяць, і на Марс. Залишилося доробити небагато... Але саме в цей час номенклатурна еліта сіла на «мерседеси» і почала «прихватизацію».

Сергій Грабовський: Валентин Глушко ще побачив старт «Бурану». Він помер 10 січня 1989 року, заповівши розвіяти його прах над Марсом. Проте цей заповіт залишився невиконаним.

Максим Стріха: Валентин Глушко дав людству технічну можливість досягнути Марса і побудувати постійну базу на Місяці наприкінці ХХ століття. Та людству це виявилося непотрібним.

Не будемо зараз вдаватися в причини: чому саме? Головне, що зараз, коли і Сполучені Штати, і Росія заявили про намір провести пілотовану марсіанську експедицію, майже все доводиться починати спочатку. Втрачені технології, пішли на пенсію чи померли конструктори, розвалилися стартові комплекси.

Людство ще не зрозуміло, який шанс наукового та гуманітарного поступу воно втратило. Шанс, який дав йому українець Валентин Глушко, який ніколи не забував, де його корені, але пам‘ятник якому в Одесі минулого року перенесли, щоб звільнити місце для монументу Катерині ІІ.

Сергій Грабовський: І ще одне.

Нобелівський комітет 1957 року, одразу після запуску першого супутника, офіційно запитав у Кремля, хто творці цього супутника. Ясна річ, що Корольов і Глушко сходу, так би мовити, стали б нобелівськими лауреатами. Але Хрущов бундючно відповів, що творцем супутника є увесь совєтський народ. Очевидно, і ті сексоти, котрі свого часу ламали кістки Корольову і Глушку і, що цікаво, пережили їх, маючи високі звання, пенсії і «бойові» нагороди.

Та все ж людство рано чи пізно здійснить ідеї інженера і мрійника Валентина Глушка, котрий усе життя поклав на працю заради реалізації космічного вектору прогресу нашої цивілізації.