Марина Пирожук 30 листопада 2007 (RadioSvoboda.Ua) – 29 листопада, в передостанній день агітації, президент Росії Владімір Путін звернувся до російського народу із закликом прийти на вибори і проголосувати «правильно». Себто за «Єдину Росію», яку він очолює. Пан Путін наголосив, що росіяни зобов’язані йому стабільністю і певним прогресом в країні, і як плату за це він зажадав їхньої підтримки на виборах. Мовляв, ці вибори визначать тло президентських виборів. Говорив він і про необхідність посилення Росії на міжнародній арені та про різні загрози з боку різних суб’єктів. Про демократію як явище не було сказано жодного слова.
| Сканована копія листівки прокремлівської молодіжної групи "Наши", яку планують росповсюджувати 3 грудня |
| (CourtesyPhoto) |
Прикметно, що в оцінках виступу президента не було жодної публічної критики ані з боку громадянського суспільства (за деякими винятками), ані з боку інших політичних партій, які беруть участь у виборах і за законами жанру зобов’язані бодай би натякнути на «неправильність» поведінки Путіна. Винятком стали лише партія «Яблуко», яка оскаржила факт телезвернення Путіна з його виборчою агітацією.
До російської Думи балотується 11 політичних партій. За даними соціологів, крім «Єдиної Росії» реальні шанси потрапити туди мають лише дві партії – ЛДПР Владіміра Жириновського та комуністи на чолі із Геннадієм Зюгановим. Ці двоє давно є союзниками «Єдиної Росії» і Путіна зокрема. Спроби нечисленної і не дуже впливової в Росії опозиції не лише покритикувати дії Кремля, а бодай би заявити про себе, традиційно завершуються або побиттям або арештом. Як це сталося днями з лідером «Об’єднаного громадянського фронту Гаррі Каспаровим та «Молодіжного яблука» Іллі Яшина під час акції «Марш незгодних», які по суті є єдиною критичною думкою Кремля. Таких незгодних з політикою Путіна одиниці, оскільки це небезпечно.
Вкорінення авторитаризму
Ситуація з опозицією, із мас-медіа і на цьому тлі фантастично високою підтримкою Путіна (рейтинг підтримки останнього просто зашкалює – понад 60%.) вказує на те, що в Росії не просто формується, а укорінюється авторитарний режим, який абсорбував основні риси російського самодержавства, російської імперії, більшовицької та комуністичної традицій, а звідси й культ особистості. Таку всенародну любов, як має Путін, мали хіба що царі і Сталін.
Сьогодні на сюрпризи під час виборів 2 грудня не сподівається ніхто. Це фактично формальні вибори, переможців яких уже призначено. У Росії немає альтернативи, немає навіть меншого зла, як це було свого часу в Україні. Там є Путін з «Єдиною Росією» і їхні сателіти, а отже, результати цілком очевидні.
Однак попри все, Росія залишається впливовою на міжнародній арені країною, а путінська політика майже невразливою. Феномен Путіна розгадується нині багатьма, однак вивести незаперечну формулу його успіху поки що не вдалося нікому.
Підняття зірки Путіна
Десять років тому прізвище Путін було відоме дуже вузькому колу росіян. Склавши повноваження 31 грудня 1999 року харизматичний, неоднозначний і водночас простий Борис Єльцин вибрав собі у наступники персону, про характер і потаємні потенції якої тоді ніхто й не здогадувався. Однак його масштаби різко виявилися уже під час другої чеченської війни.
Далі він методично і спокійно завойовував не лише всю монополію на владу, а й повний контроль країни. Розпочаті Горбачовим, а потім продовжені Єльциним так звані перебудовчі процеси, під час яких чи не вперше в Росії вільно задихала преса, вільна громадська думка, політичні та громадські структури, згорнуті наразі Путіним цілковито, і як побоюються окремі російські громадяни, надовго.
Такі проблеми як рівень життя, п’янство, корупція, громадянська та політична нерозбірливість, деформація сприйняття таких важливих для життя людини понять як свобода і демократія і посилена агресивність до своїх колишніх побратимів — країн колишнього СРСР— порушуються лише у звітах певних міжнародних інституцій.
Свіжі вибори, старі українсько-російські проблеми
За часів Кучми-Путіна українсько-російські стосунки не були безпроблемними, але вони були відносно спокійними. Путін, відвідуючи Кучму, почувався в Україні як господар. Він диктував умови відносин двох країн, і в нього це добре виходило. Яку ціну Україна платила за таку своєрідну дружбу, скільки стратегічно важливих об’єктів за цей час приватизували росіяни, порахувати достеменно нині не може ніхто.
Помаранчева революція дещо збила з пантелику російський політикум і російську владу.
Однак українсько-російські відносини після цього не стали прозорішими. Яскравим прикладом цього є «газові» стосунки двох країн, зокрема історія з «РосУкренерго». Українська громадськість так і не зрозуміла, хто лобіював інтереси цієї темної компанії на українському ринку і чому Україна підписала вкрай невигідний для себе контракт про постачання газу в 2006 році.
Через неспроможність української влади адекватно реагувати на наступи Кремля, захищати національні інтереси гідно і результативно та будувати стосунки двох країн на паритетних і прозорих засадах ці стосунки стали ще більш неспокійними.
Стосовно ж виборів 2 грудня, то вони, на думку багатьох аналітиків, нічого нового не принесуть. Україна змушена буде вирішувати старі проблеми, у старий спосіб і, очевидно, зі старою владою. Новою, певно, буде лише ціна на газ .
Після виборів до Думи Москву планує відвідати Президент Віктор Ющенко, щоб, власне, і поговорити про цю нову ціну.