Чому важливо, як мислять чекісти? Аналіз Радіо Свобода

Журналістка Євгенія Альбац у своїй книзі «Держава всередині держави», виданій 1992 року, оцінює число людей, які активно працювали на Комітет, у 720 000, а тих, хто «співпрацював» із ним – у 2,9 мільйона. Значною мірою (а якою саме, напевне, ніколи не стане відомо) багато з цих людей зараз керують Росією і, виглядає, успішно будують недемократичну систему політичного та економічного контролю, яка може проіснувати невизначено тривалий час.

За оцінками соціолога Ольги Криштановської, 26 відсотків чільних політичних та комерційних діячів сучасної Росії є так званими силовиками, тобто людьми, що походять з органів безпеки або армії. Якщо спробувати порахувати тих, хто бодай якимось чином пов’язаний з органами безпеки, то, на думку Криштановської, кількість таких в еліті складає 78%.

На вершині цієї величезної владної піраміди стоять ті, хто, подібно до президента Владіміра Путіна, формувався і зростав у середовищі КҐБ у 70-ті роки, коли Юрій Андропов намагався вдихнути в Комітет нову енергію і прищепити його працівникам нове відчуття власної місії та гордість, які поступово згасали після того, як у 1950-60-ті роки було викрито злочини силових структур, вчинені за часів Леніна та Сталіна. Хоча говорити про цих людей у термінах конспірації було б перебільшенням, проте вони, безперечно, складають мережу чи спільноту професіоналів-однодумців, спільноту людей, які сповідують спільні цінності, спільні погляди, спільний підхід до розв’язання проблем і взаємно підтримують одне одного. У виданні «Новое время» цього місяця Альбац писала про цю групу як про «союз людей, поєднаних спільним минулим, спільною освітою, і навіть спільною мовою жестів».

Чекісти ігнорують історію

Важливо розрізняти звичайних силовиків (до яких належить широке коло людей, що мають дуже широкий спектр поглядів у націоналістично-патріотично-мілітаристському руслі), та чекістів, вихованців КҐБ, які нині визначають політичний та економічний розвиток Росії, і які вважають себе ледь не месіями, котрі рятують Росію від навали внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Термін «чекіст» походить від абревіатури ЧК, або Надзвичайна Комісія. Це була перша організація таємної поліції, яку, відповідно до задуму Леніна, організував садистичний Фелікс Дзержинський. Відлуння цієї абревіатури пролунало 1991 року, коли під проводом КҐБістів було зроблено спробу повалити тодішнього радянського президента Міхаіла Горбачова. Ядро заколотників назвало себе Державним комітетом з надзвичайної ситуації (ҐКЧП).

У промові 1967 року Андропов славив Дзержинського як «людину, безмежно віддану революції та нещадну до її ворогів». Сам Дзержинський писав 1919 року: «Я знаю, що для багатьох нема імені, страшнішого за моє».

Сучасні чекісти ігнорують похмуру історію ЧК, сповнену політичних репресій та внутрішнього терору, і пишаються своєю самоназвою. Голова Федерального комітету з боротьби з наркотиками Віктор Черкесов, який є однією з чільних фігур у вузькому колі наближених до Путіна осіб, написав у «Комсомольській правді» 2004 року: «Я залишаюсь відданим головному – сенсу моєї роботи як чекіста. Сенсу моєї чекістської долі. Я не зрікся цієї своєї віри у розпал наступу демократів на початку 1990-х, як усі знають. Я не зречусь її і зараз». Депутат Держдуми Анатолій Єрмолін, випускник Академії КҐБ ім. Андропова, який нині працює у Комітеті закордонних справ, сказав 10 жовтня в інтерв’ю Радіо Свобода: «Мені подобається слово «чекіст». Я звик до нього упродовж років роботи в чекістських підрозділах».

Войовнича орієнтація чекістів

Спосіб мислення чекістів має кілька важливих ознак, які визначають спосіб їхнього керування розвитком Росії. Перше і найважливіше – це надзвичайно войовнича орієнтація. «Наша професія, безумовно, є військовою», – писав Черкесов у статті 2004 року. Ця налаштованість іноді навіть забарвлює чекістське сприйняття всього певним параноїдальним відтінком. Далі у згаданій статті Черкесов пише про необхідність «вичистити ... антидержавні та антисуспільні віруси, які заразили наше суспільство».

Серед численних «ворогів», загрозу від яких відчувають чекісти, на першому місці, зазвичай, Сполучені Штати, їх традиційно називають «головним ворогом» КҐБ. Багато чекістів вірять, що Сполучені Штати мають намір принаймні підкорити Росію, якщо взагалі не розчленити її на дрібні частини.

Войовнича налаштованість чекістів визначає і принцип, яким вони керуються: «ціль виправдовує засоби». Дії чекістів обмежують лише їхня уява та совість; і є вагомі свідчення, що совість насправді не ставить чекістам жодних обмежень.

Журналістка Альбац описує, як генерал КҐБ погрожував їй через те, що вона працювала в Державній комісії з розслідування діяльності КҐБ в період путчу серпня 1991. Генерал міг не хвилюватися, адже комісію очолював силовик – генерал Сергій Степашин, і її діяльність мала нульовий результат. Члени іншої, незалежної комісії, заснованої 2002 року багатолітнім дисидентом і правозахисником Сергієм Ковальовим для розслідування участі ФСБ у серії вибухів у житлових будинках 1999 року, опинилися у важчих умовах: депутат Держдуми Сергій Юшенков був застрелений у Москві у квітні 2003; депутат Держдуми та автор журналістських розслідувань Юрій Щекочихин загинув у липні 2003 – як підозрюють, від талієвого отруєння; колишній слідчий КҐБ Михаїл Трепашкін, який працював слідчим у комісії, був заарештований у жовтні 2003 і після закритого суду засуджений до 4 років ув’язнення; і, нарешті, ключовий свідок комісії, колишній офіцер ФСБ Александр Литвиненко загинув від радіаційного отруєння у Лондоні в листопаді 2006-го. Участь російських спецслужб у вбивстві в місті Доха у лютому 2004-го колишнього чеченського президента Зелімхана Яндарбієва була доведена судом у Катарі.

Держава в державі залишилася

Коли Радянський Союз розвалився і настали важкі для КҐБ 1990-ті, організація і вся чекістська спільнота зуміла зберегти свою цілісність завдяки передусім двом чинникам: закритості та володінню інформацією. Важливість цих чинників довела здатність чекістів чинити спротив спробам люстрації та, зрештою, привести свою людину в президентське крісло.

З цього випливає, що чекістські системи – політичні, адміністративні та комерційні – мають бути закритими й непрозорими, і саме це ми бачимо в путінській адміністрації. Колись Черкесов писав щодо можливих кримінальних переслідувань працівників силових структур: «Люди мають знати, що, крім розслідування прокуратури, їхня доля завжди буде захищена втручанням самої організації, силою братерства нашої Служби».

КҐБ завжди працювала як держава всередині держави, і ця властивість добряче прислужилася йому упродовж криз 1990-х і прислужується донині. Адміністрація Путіна працює у такий саме спосіб, як працював КҐБ, засилаючи в усі організації суспільства своїх агентів, на яких можна покластися, коли в чекістів постане в цьому потреба. Це явище регулярно проявляється в тому, що пов’язане з прокурорами та суддями, але його ознаки час від часу виринають також у роботі журналістів, інспекторів, політиків, бізнесменів та інших. «Немає сфери в нашому житті, від релігії до спорту, де КҐБ не має того чи іншого власного інтересу», – писав перебіжчик від КҐБ Олег Калугін ще на початку 1990-х.

1993 року Московська конференція на тему «КҐБ: учора, сьогодні та завтра» ухвалила резолюцію, в якій сказано: «Ми вважаємо, що розвиток демократичних процесів у країні є неможливим, допоки органи державної безпеки виконують функції управління державою». У наступні 15 років ця думка знайшла переконливе підтвердження. Водночас, світова спільнота виявила, що Росія стає дедалі менш надійним партнером,її слова й справи часто кардинально розбігаються. Зростання ролі силовиків у Росії саме по собі є тривожним явищем – як для Росії, так і для світу; але зростання ролі чекістів – іще на порядок тривожніше.