Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: Українське мистецтво ХХ століття дало світу грандіозні постаті і твори величезної художньої вартості. Але значна частина цих творів до нас не дійшла, і ми змушені відновлювати контури мистецьких явищ унікального масштабу за їхніми рештками, наче йдеться про античність чи давній Шумер, які віддалені від нас на тисячоліття.
Втім, можливо, так і є: під червоним прапором більшовизму були загалом знищені не менші художні вартості, ніж за часів Атилли чи Батия, якщо не більші.
Людмила Ковальська: Його як людину реабілітували ще в 1956 році одним з перших. Це завдяки листам, які почав писати Бернард Кратко, скульптор, який разом з ним працював. Він ще тоді зрозумів, що треба писати, тому що черга дійде десь через кілька десятків років, якщо не штовхнути цю справу.
Але я пам’ятаю, коли метри українського мистецтва говорили так: реабілітувати як людину – це одне, а реабілітувати формалістичне мистецтво – то неможливо. І як художник, і як його напрям він, так би мовити, ніколи не повернеться до українського мистецтва. Таке було.
Сергій Грабовський: Хто ж такий цей загадковий «він», про якого говорить мистецтвознавець Людмила Ковальська з Національного художнього музею України? Хто ця людина, від прізвища котрої виникла назва цілої мистецької течії, що її пильні чекісти згодом перетворили на контрреволюційну націоналістичну організацію? Художник, забутий на тривалий час в Україні, але чий вплив на світове мистецтво був незаперечний навіть за часів, коли згадувати про нього було заборонено? Це Михайло Бойчук.
Але перш, ніж звернутися до його біографії, – про загальне місце Бойчука і бойчукістів у соціально-культурному контексті їхньої доби. Людмила Ковальська продовжує свою розповідь.
Людмила Ковальська: Що таке Бойчук і що таке бойчукізм? Мабуть, з цього ми повинні починати, тому що це мистецтво ХХ століття, це той новітній крок, який робила українська культура вже в ХХ столітті, маючи вже перед собою перспективу української держави, то було мистецтво майбутньої держави. І це невипадково.
Межа століть ХІХ і ХХ породила такий широкий спектр національних рухів, і він охопив всю Європу: і Південну, і Східну, і Центральну Європу, в тому числі і Україну, розірвану навпіл між двома імперіями.
Ми знаємо долі імперій, і це, власне, сприяє створенню національних держав. А культура, мабуть, – такий організм, дуже чутливий, тому що цей же час був позначений піднесенням національних культур.
І в Україні відроджуються національні ремесла, і Василь Кричевський відродив архітектуру національну, побудувавши в Полтаві будинок Полтавського земства, створюються музеї по всій Україні: і наш музей 1899 року, і в 1905 року музей у Львові, Шептицький і Свенцицький збирають чудову збірку ікон, Тарнавський у Чернігові збирає, і в Сумах, і в Харкові вже, в Одесі – власне, по всій Україні створюються музеї – такий широкий інтерес до культури, і до культури прадавньої.
А інтерес до прадавньої культури створює іншу мову, мову вже таку авангардну, щоб відчути ці національні прадавні коріння.
І в такому середовищі викристалізувалася постать Бойчука.
Сергій Грабовський: А тепер перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року у селі Романівці неподалік від Теребовлі на Тернопільщині.
Ще підлітком він виявив мистецький хист, а 16 років почав навчання у художній школі у Львові. 17 років Бойчук отримав стипендію Наукового товариства імені Шевченка, що дало йому змогу навчатися у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв.
А завдяки матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького Бойчук продовжив навчання у Парижі та здійснив освітню подорож до Італії.
1909 року Бойчук разом з кількома українськими та польськими художниками заснував у будинку на вулиці Кампань Прем’єр на Монмартрі у Парижі нову мистецьку школу. А вже наступного року бойчукісти влаштували у паризькому Салоні незалежних свою першу виставку під гаслом «Відродження візантійського мистецтва».
Повернувшись до України, Бойчук відновлював старовинні ікони, оформляв книги, розписував храми у Львові та Ярославі і реставрував фрески церкви Розумовського у селі Лемешах на Чернігівщині.
З початком І світової війни Бойчук та його молодший брат Тимко як австрійські піддані були вислані до російського міста Арзамаса і повернулися до Києва тільки 1917 року. Тут Михайло Бойчук та його дружина Софья Налепинська стали співзасновниками і професорами Української академії мистецтв.
Людмила Ковальська: Збереглися чудові згадки О.Т.Павленко про те, як вони працювали. Буквально, вона каже, що йде обстріл міста, і все місто порожнє, наче хтось його великою мітлою вимів, а ти, каже, сидиш і малюєш. Так їх окрилював їхній учитель, так він зміг їх повести за собою і накреслити якісь величезні перспективи українського мистецтва. Вони всі були закохані у нього і в те мистецтво, яке він викладав.
Їх називали «сектантами», тому що вони працювали весь час в майстерні, вони самі створювали фарби, які там розводилися на яєчному жовтку, вони працювали так самовіддано, як середньовічні цехові майстри.
Власне, перші витвори української школи монументального мистецтва з’явилися вже в 1919 році, і навіть хронологічно вони випереджають ті всесвітньо відомі зразки мексиканського живопису монументального.
Сергій Грабовський: Ось такими непростими, за словами Людмили Ковальської, були перші роки у Києві Михайла Бойчука та його послідовників. Тоді школа Бойчука, її авангардні мотиви, її виразна українська державницька спрямованість виявилася потрібною більшовикам для проведення політики українізації.
Людмила Ковальська продовжує свою розповідь.
Людмила Ковальська: До 1929 року школа успішно розвивалася. Крім одноденок, як там оформлення оперного театру в Києві, в Харкові, виставки в Москві сільськогосподарської, були ще розписи в Луцьких казармах. Дуже дотепні, з гумором зроблені розписи. Там були чудові зразки живопису і Тимка Бойчука, і Колоса, і Падалки.
І вже з середини 1920-х років – новітнє мистецтво, мистецтво, яке ми можемо назвати українським авангардом, тому що школа Бойчука – це теж різновид мистецького авангарду. Він дав мову образотворчу новій державі. Це і плакати, і книжкове оформлення, і оформлення вистав (а Бойчук оформлював вистави театру Курбаса), – все це давало образотворчу мову культурі нової радянської держави.
І поки що діячі мистецтва, інтелігенція ще не розуміють протиріччя між українською державою і радянською державою, поки що це може існувати. Але все ж таки і радянська держава, і той стиль у взаємовідношенні, який був породжений громадянською війною, він дається взнаки.
А все ж таки мистецтво авангарду розраховане на підготовленого глядача, на певного інтелігента. І вже з середини 1920-х років вимагають щось більш спрощене: потрібен якийсь міф про якийсь героїзм – героїчний реалізм. Поки що він не одержує назви «соціалістичного реалізму», але з’являється АХРР – Асоціація художників революційної Росії, – в Москві. Ну, і дійсно, новітнє мистецтво, мистецтво бойчукістів об’єднується в АРМУ – Асоціацію революційного мистецтва України. Воно наполягає на певній мові революційного мистецтва.
Це мистецтво, хоч це монументальна школа, але воно першим робить і виставку вже в 1927 році станкового мистецтва, веде активну художню діяльність.
І вершиною школи Бойчука, монументального мистецтва стали, мабуть, розписи в Одесі санаторію імені ВЦВК на Хаджибеївському лимані, тому що це фреска, тут брали участь і Бойчук, і його учні різних ґенерацій: Антоніна Іванова – представниця старшої ґенерації, а Гвоздик, Мизін, Шехтман – це молодші учні.
Такий теплий колорит і зрозуміла широкому глядачеві мова породили такий вислів відвідувачів, що коли селяни бачили, то говорили: «Гарно, як у церкві».
Сергій Грабовський: І знову слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Бойчук реставрував фрески у Софійському соборі, картини у Музеї Ханенків і розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря у Чернігові, написав портрети Богдана Лепкого та Стефана Жеромського, виконав декорації для вистав «Молодого театру» Леся Курбаса.
Бойчукісти створили ескізи державних паперів для уряду Української Народної Республіки, розписали приміщення Луцьких казарм у Києві, Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані неподалік Одеси, Соціального музею та Червонозаводського театру в Харкові.
26 листопада 1936 року НКВД заарештувало Михайла Бойчука, його дружину Софью Налепинську та його учнів Івана Падалку і Василя Седляра. Вони були звинувачені у шпигунстві та належності до націоналістичної терористичної організації і розстріляні у Києві 13 липня 1937 року, а їхні твори майже всі знищені.
Сергій Грабовський: Після арешту Бойчука були заштукатурені всі створені ним і його учнями фрески на території радянської України. Його доробок, що зберігався у Львівському художньому музеї, був знищений 1952 року. Але дещо таки заціліло всупереч майже всесильній системі.
Людмила Ковальська: У Львові, на щастя, збереглися твори Бойчука. Твори Бойчука, які, власне, були в музеї, вони були знищені, але до кінця своїх днів певну збірку творів Михайла Бойчука зберігала Ярослава Музика, яка ці твори застала в майстерні Бойчука, яку він залишив.
Сергій Грабовський: Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композиції, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників.
Він учив, що монументальне – це не просто велике чи площинне. Монументалізм у його розумінні – це гранична сконденсованість усіх художніх засобів, уникнення усього зайвого, випадкового.
Він вважав, що слід не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору.
Спроби повернути спадщину Михайла Бойчука та його учнів в культурний процес почалися у 1960-х роках. Це було дуже складно.
Знову слово має мистецтвознавець Людмила Ковальська.
Людмила Ковальська: 1960-і роки, коли я почала працювати в музеї, – це «відлига». І вже пройшли виставки рисунку 1920–1930 років, до музейної збірки почали залучатися твори бойчукістів і твори Оксани Павленко, почали згадуватися Седляр і Падалка, до виставки 1967 року залучалися твори бойчукістів.
Коли в 1972 році ми після добудови музею готували нову експозицію «Відділу ХХ століття» (вона тоді називалася «Радянською експозицією»), ми вирішили стояти на смерть, але всі ці імена, які вже в нас були на виставці 1967 року, залишити. І ми залишили і твір Тимка Бойчука «Біля яблуні», і роботи Седляра, і Падалки, щоб ці імена зберегти. Хоча дуже-дуже обережно, тому що 1970-і роки – то були не найкращі для української культури.
Сергій Грабовський: Михайло Бойчук жив, працював, викладав у трьох знакових для новітньої історії України містах: Львові, Києві та Харкові. Він був не просто митцем, не просто засновником художньої школи, він став одним із творців й одночасно героїв українського міфу ХХ століття.
Того самого героїчного і трагічного міфу, без якого немає української національної ідентичності. Недаремно так боролася з бойчукізмом советська система – вона відчувала, що йдеться не просто про одного із численних художників тієї доби.
І допоки навіть освічені українці знають про Сікейроса чи Глазунова, але не знають про Бойчука, є серйозний сумнів у тому, чи є вони насправді українцями.
Втім, можливо, так і є: під червоним прапором більшовизму були загалом знищені не менші художні вартості, ніж за часів Атилли чи Батия, якщо не більші.
Людмила Ковальська: Його як людину реабілітували ще в 1956 році одним з перших. Це завдяки листам, які почав писати Бернард Кратко, скульптор, який разом з ним працював. Він ще тоді зрозумів, що треба писати, тому що черга дійде десь через кілька десятків років, якщо не штовхнути цю справу.
Але я пам’ятаю, коли метри українського мистецтва говорили так: реабілітувати як людину – це одне, а реабілітувати формалістичне мистецтво – то неможливо. І як художник, і як його напрям він, так би мовити, ніколи не повернеться до українського мистецтва. Таке було.
Сергій Грабовський: Хто ж такий цей загадковий «він», про якого говорить мистецтвознавець Людмила Ковальська з Національного художнього музею України? Хто ця людина, від прізвища котрої виникла назва цілої мистецької течії, що її пильні чекісти згодом перетворили на контрреволюційну націоналістичну організацію? Художник, забутий на тривалий час в Україні, але чий вплив на світове мистецтво був незаперечний навіть за часів, коли згадувати про нього було заборонено? Це Михайло Бойчук.
| Портрет Михайла Бойчука |
| (Портрет сканований з: Encyclopedia of Ukraine. Vol.I. -- Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1984.) |
Людмила Ковальська: Що таке Бойчук і що таке бойчукізм? Мабуть, з цього ми повинні починати, тому що це мистецтво ХХ століття, це той новітній крок, який робила українська культура вже в ХХ столітті, маючи вже перед собою перспективу української держави, то було мистецтво майбутньої держави. І це невипадково.
Межа століть ХІХ і ХХ породила такий широкий спектр національних рухів, і він охопив всю Європу: і Південну, і Східну, і Центральну Європу, в тому числі і Україну, розірвану навпіл між двома імперіями.
Ми знаємо долі імперій, і це, власне, сприяє створенню національних держав. А культура, мабуть, – такий організм, дуже чутливий, тому що цей же час був позначений піднесенням національних культур.
І в Україні відроджуються національні ремесла, і Василь Кричевський відродив архітектуру національну, побудувавши в Полтаві будинок Полтавського земства, створюються музеї по всій Україні: і наш музей 1899 року, і в 1905 року музей у Львові, Шептицький і Свенцицький збирають чудову збірку ікон, Тарнавський у Чернігові збирає, і в Сумах, і в Харкові вже, в Одесі – власне, по всій Україні створюються музеї – такий широкий інтерес до культури, і до культури прадавньої.
А інтерес до прадавньої культури створює іншу мову, мову вже таку авангардну, щоб відчути ці національні прадавні коріння.
І в такому середовищі викристалізувалася постать Бойчука.
Сергій Грабовський: А тепер перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року у селі Романівці неподалік від Теребовлі на Тернопільщині.
Ще підлітком він виявив мистецький хист, а 16 років почав навчання у художній школі у Львові. 17 років Бойчук отримав стипендію Наукового товариства імені Шевченка, що дало йому змогу навчатися у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв.
А завдяки матеріальній підтримці митрополита Андрея Шептицького Бойчук продовжив навчання у Парижі та здійснив освітню подорож до Італії.
1909 року Бойчук разом з кількома українськими та польськими художниками заснував у будинку на вулиці Кампань Прем’єр на Монмартрі у Парижі нову мистецьку школу. А вже наступного року бойчукісти влаштували у паризькому Салоні незалежних свою першу виставку під гаслом «Відродження візантійського мистецтва».
Повернувшись до України, Бойчук відновлював старовинні ікони, оформляв книги, розписував храми у Львові та Ярославі і реставрував фрески церкви Розумовського у селі Лемешах на Чернігівщині.
З початком І світової війни Бойчук та його молодший брат Тимко як австрійські піддані були вислані до російського міста Арзамаса і повернулися до Києва тільки 1917 року. Тут Михайло Бойчук та його дружина Софья Налепинська стали співзасновниками і професорами Української академії мистецтв.
Людмила Ковальська: Збереглися чудові згадки О.Т.Павленко про те, як вони працювали. Буквально, вона каже, що йде обстріл міста, і все місто порожнє, наче хтось його великою мітлою вимів, а ти, каже, сидиш і малюєш. Так їх окрилював їхній учитель, так він зміг їх повести за собою і накреслити якісь величезні перспективи українського мистецтва. Вони всі були закохані у нього і в те мистецтво, яке він викладав.
Їх називали «сектантами», тому що вони працювали весь час в майстерні, вони самі створювали фарби, які там розводилися на яєчному жовтку, вони працювали так самовіддано, як середньовічні цехові майстри.
Власне, перші витвори української школи монументального мистецтва з’явилися вже в 1919 році, і навіть хронологічно вони випереджають ті всесвітньо відомі зразки мексиканського живопису монументального.
Сергій Грабовський: Ось такими непростими, за словами Людмили Ковальської, були перші роки у Києві Михайла Бойчука та його послідовників. Тоді школа Бойчука, її авангардні мотиви, її виразна українська державницька спрямованість виявилася потрібною більшовикам для проведення політики українізації.
Людмила Ковальська продовжує свою розповідь.
Людмила Ковальська: До 1929 року школа успішно розвивалася. Крім одноденок, як там оформлення оперного театру в Києві, в Харкові, виставки в Москві сільськогосподарської, були ще розписи в Луцьких казармах. Дуже дотепні, з гумором зроблені розписи. Там були чудові зразки живопису і Тимка Бойчука, і Колоса, і Падалки.
І вже з середини 1920-х років – новітнє мистецтво, мистецтво, яке ми можемо назвати українським авангардом, тому що школа Бойчука – це теж різновид мистецького авангарду. Він дав мову образотворчу новій державі. Це і плакати, і книжкове оформлення, і оформлення вистав (а Бойчук оформлював вистави театру Курбаса), – все це давало образотворчу мову культурі нової радянської держави.
І поки що діячі мистецтва, інтелігенція ще не розуміють протиріччя між українською державою і радянською державою, поки що це може існувати. Але все ж таки і радянська держава, і той стиль у взаємовідношенні, який був породжений громадянською війною, він дається взнаки.
А все ж таки мистецтво авангарду розраховане на підготовленого глядача, на певного інтелігента. І вже з середини 1920-х років вимагають щось більш спрощене: потрібен якийсь міф про якийсь героїзм – героїчний реалізм. Поки що він не одержує назви «соціалістичного реалізму», але з’являється АХРР – Асоціація художників революційної Росії, – в Москві. Ну, і дійсно, новітнє мистецтво, мистецтво бойчукістів об’єднується в АРМУ – Асоціацію революційного мистецтва України. Воно наполягає на певній мові революційного мистецтва.
Це мистецтво, хоч це монументальна школа, але воно першим робить і виставку вже в 1927 році станкового мистецтва, веде активну художню діяльність.
І вершиною школи Бойчука, монументального мистецтва стали, мабуть, розписи в Одесі санаторію імені ВЦВК на Хаджибеївському лимані, тому що це фреска, тут брали участь і Бойчук, і його учні різних ґенерацій: Антоніна Іванова – представниця старшої ґенерації, а Гвоздик, Мизін, Шехтман – це молодші учні.
Такий теплий колорит і зрозуміла широкому глядачеві мова породили такий вислів відвідувачів, що коли селяни бачили, то говорили: «Гарно, як у церкві».
Сергій Грабовський: І знову слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Бойчук реставрував фрески у Софійському соборі, картини у Музеї Ханенків і розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря у Чернігові, написав портрети Богдана Лепкого та Стефана Жеромського, виконав декорації для вистав «Молодого театру» Леся Курбаса.
Бойчукісти створили ескізи державних паперів для уряду Української Народної Республіки, розписали приміщення Луцьких казарм у Києві, Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані неподалік Одеси, Соціального музею та Червонозаводського театру в Харкові.
26 листопада 1936 року НКВД заарештувало Михайла Бойчука, його дружину Софью Налепинську та його учнів Івана Падалку і Василя Седляра. Вони були звинувачені у шпигунстві та належності до націоналістичної терористичної організації і розстріляні у Києві 13 липня 1937 року, а їхні твори майже всі знищені.
Сергій Грабовський: Після арешту Бойчука були заштукатурені всі створені ним і його учнями фрески на території радянської України. Його доробок, що зберігався у Львівському художньому музеї, був знищений 1952 року. Але дещо таки заціліло всупереч майже всесильній системі.
Людмила Ковальська: У Львові, на щастя, збереглися твори Бойчука. Твори Бойчука, які, власне, були в музеї, вони були знищені, але до кінця своїх днів певну збірку творів Михайла Бойчука зберігала Ярослава Музика, яка ці твори застала в майстерні Бойчука, яку він залишив.
Сергій Грабовський: Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композиції, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників.
Він учив, що монументальне – це не просто велике чи площинне. Монументалізм у його розумінні – це гранична сконденсованість усіх художніх засобів, уникнення усього зайвого, випадкового.
Він вважав, що слід не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору.
Спроби повернути спадщину Михайла Бойчука та його учнів в культурний процес почалися у 1960-х роках. Це було дуже складно.
Знову слово має мистецтвознавець Людмила Ковальська.
Людмила Ковальська: 1960-і роки, коли я почала працювати в музеї, – це «відлига». І вже пройшли виставки рисунку 1920–1930 років, до музейної збірки почали залучатися твори бойчукістів і твори Оксани Павленко, почали згадуватися Седляр і Падалка, до виставки 1967 року залучалися твори бойчукістів.
Коли в 1972 році ми після добудови музею готували нову експозицію «Відділу ХХ століття» (вона тоді називалася «Радянською експозицією»), ми вирішили стояти на смерть, але всі ці імена, які вже в нас були на виставці 1967 року, залишити. І ми залишили і твір Тимка Бойчука «Біля яблуні», і роботи Седляра, і Падалки, щоб ці імена зберегти. Хоча дуже-дуже обережно, тому що 1970-і роки – то були не найкращі для української культури.
Сергій Грабовський: Михайло Бойчук жив, працював, викладав у трьох знакових для новітньої історії України містах: Львові, Києві та Харкові. Він був не просто митцем, не просто засновником художньої школи, він став одним із творців й одночасно героїв українського міфу ХХ століття.
Того самого героїчного і трагічного міфу, без якого немає української національної ідентичності. Недаремно так боролася з бойчукізмом советська система – вона відчувала, що йдеться не просто про одного із численних художників тієї доби.
І допоки навіть освічені українці знають про Сікейроса чи Глазунова, але не знають про Бойчука, є серйозний сумнів у тому, чи є вони насправді українцями.