Старші гуцули хвилюються за збереження традицій

У серці Гуцульщини, на Верховині, у селі Криворівня гуцули плекають свої звичаї і традиції, бо розуміють, що це і є їхня душа, їхнє багатство.

«Послухайте, люди добрі, Якщо хочете знати, Як то вміють в Криворівні файно заспівати. Про славну Гуцульщину заспівати гоже, Хто раз видів наші гори – забути не може».

Забути гори і полонини Верховинщини справді не можна, а ще Чорний Черемош, що так стрімко біжить через Криворівню і так шумить, що з собою забирає у гірську далечінь усі думки.

По лівий бік Чорного Черемоша два музеї: Івана Франка і Михайла Грушевського, по правий бік – Хата-гражда, у якій мешкала Парасковія Харук.Тут часто бував Іван Франко. Неподалік славний камінь, біля якого письменник творив.

Опікується Хатою-граждою родина Парасковії Харук. До слова, у будинку її доньки відпочивав свого часу Михайло Коцюбинський. Василина Харук-Зеленчук працює вчителькою у сільський школі у Криворівні. Вона запровадила спеціальний курс лекцій з краєзнавства, щоб навчити учнів справжнім традиціям.

Василина Харук-Зеленчук: «Діти нібито встидаються свого, наприклад одягати національне вбрання. Дивлюсь, що коли кажеш їм прийти до церкви в одязі, то вони не хочуть».

Нікому вчити дітей народних традицій

На великі свята, храмові празники криворівчани до церкви йдуть лише у національному вбранні – вишиваній сорочці, кожусі, запасках, постолах. Такий гуцульський одяг не дешевий, коштує щонайменше 5 тисяч гривень. Пані Василина журиться, що молоді дівчата і хлопці соромляться свого рідного. А на весіллях, за її словами, можна помітити, що молодь не співає гуцульських співанок, бо не знає їх і не вчить. Чимало гуцулів мандрують світами у пошуках заробітку, діти залишені самі на себе, і їх нікому вчити народних традицій.

«Най беруть у ручки узда золоті Та най кладут на них сідла шовкові Ой, виходить рідний татко, питає: Куда синку сив коника сідлаєш?»

Гуцульські страви

У родині Василини Харук-Зеленчук шанують не лише національний стрій, свої співанки, які передають із покоління в покоління, знають історію своєї сім’ї, але й також готують саме гуцульську їжу.

Василини Харук-Зеленчук: «Провідні наші страви банош, кулеша, книші, гуцульські голубці, які плавають у салі, із кукурудзяної крупи. На весіллях стараються готувати народні страви. Наша баба салати називає силосом, мовляв, що то за їда. Бо у нас на весіллі була гуслєнка, холодець, гуцульські голубці, боришник. Оце й поїв, і відчуваєш».

Звісно, що найсмачніша правдива гуцульська кулеша лише з овечою бринзою. ЇЇ придбати на базарах досить складно. Адже з кожним роком гуцули тримають дедалі менше овець. Немає пасовищ. Вівця, як той гуцул, жартують у Криворівні, любить простір, постійно ходити, мати свободу і ще любить гори.

Василини Харук-Зеленчук: «Правда, ще є, що на полонинах збираються отари овець, але й випасають і велику рогату худобу. Господареві віддають бринзу, він платить за пасовисько. Дехто одну корову віддає в полонину, другу тримає біля хати».

«Гори мої веселенькі, по вас вітер віє. Росте трава зелененька, квіточка леліє. Гори мої веселенькі, глибокі потоки З єгідочок, малиночок вичорають соки».