Дар’я Марченко Київ, 14 вересня 2007 (RadioSvoboda.Ua) – Більшість дискусій щодо збройних сутичок в Іраку точиться навколо можливого виведення американських військ і кількості загиблих . Але є інша війна, непомітна і страшна водночас: повсякчасна боротьба родин за те, щоб не розлучатись перед обличчям насильства і смерті дорогих людей. Для них кожен день – це бій.
“Вона робить щасливими себе і нас”
А це – 20-тирічна Маха Ум Нада, матір немовляти і одна з чотирьох жінок, які мешкають у Багдаді і залишились у родині без чоловічої підтримки. Кілька місяців тому батько її дитини мусив поїхати до столиці Курдистану, міста Ірбіл, після того, як банди погрожували йому і вимагали грошей.
Решта мешканок будинку – мати Ум Нади, Суад, та 80-тирічна бабуся Аль Хаджа Ум Салім. Найстарша з жінок удовіє вже понад 20 років. Двоє її синів, інженер та лікар, також поїхали з Іраку минулого року через загрозу їхнім життям. На питання, де її діти, бабуся відповідає – в руках Аллаха.
Найбільший тягар у родині випав на долю Суад: ця жінка зрілих років втратила чоловіка на ірансько-іракській війні.
“Моя мати і я, моя донька і онука – 4 покоління. Одна з нас глядить за рештою трьома. Я приділяю їм увагу, я маю піклуватись про них”.
Суад – єдина жінка в родині, хто має роботу. Вона працює в уряді, але каже, що не може надалі їздити в офіс на машині – надто багато перешкод трапляється на шляхах. Суад купує їжу і готує для всієї родини, оскільки Ум Нада має глядіти маленьку доньку, а Ум Салім надто стара. За турботами про домочадців вона забуває про себе, тому для самої Суад їжі часто майже не лишається.
Ведення домогосподарства ускладнюється дефіцитом електрики. Коли врешті дають світло, спати ніколи, бо не встигнеш зробити домашні справи.
“Ми чекаємо на національну електромережу, яка є мінімальною і зустрічається нечасто. Поява електрики для нас – свято. Навіть якщо ви спите, необхідно прокидатись і робити певні речі – як-от вмикати пральну машину або іншу техніку. У ці години ви дієте наввипередки з часом, ви маєте бути готові до них. Або, як і сусідні родини, ми ділимось генератором і можемо кинути лінію електропостачання до нашого будинку, щоб увімкнути, наприклад, фен або телевізор”
У Багдаді скрізь оточують звуки війни: двигуни літаків, постріли, мінометний вогонь. Маха Ум Нада каже, що родина звикла до них, але Суад стверджує, що нерви бабусі розхитані:
“Це тяжко, дуже тяжко. По-перше, я маю пояснювати їй різноманітні звуки, адже бабуся має поганий слух: шум ракет або чиїсь кроки. Вона має переконатись, що цього звуку не треба лякатись, але іноді наш зовнішній вигляд лякає і може спричинити її занепокоєння”
Згідно з даними іракської організації “Жінки проти війни”, у Багдаді 400 тисяч вдів. Вони мають право на допомогу у розмірі 34 доларів на місяць, якщо не мають дітей. Жінка з п’ятьма або більше дітьми може отримувати 81 долар. Однак кошти від Міністерства праці та соціальної політики Іраку часто затримують або зовсім не сплачують.
На обличчі старої Ум Салем відбились роки страждань. Пройти через щоденні складнощі їй допомогло читання Корану – більше нічим зарадити.
“Війна принесла багато болю. Я молилась і читала уривки з Корану”
Сподіваємось, коли маленька Нада виросте, на неї чекатиме краще життя.