Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: Доброго вечора, шановні слухачі! З вами сьогодні журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський.
1987 рік. 20 років тому. Наче не так давно, але зовсім інша доба. Газета “Правда”, вже й перебудовна, але в межах “социалистического плюрализма мнений”, московські журнали, які доводили, що Ленін, на відміну від поганого Сталіна, дуже й дуже хороший, три сорти вареної ковбаси по 2.20 і 2.80, життя від авансу до получки, інтелігентські розмови на кухні, цинкові труни з Афганістану, - одне слово, буденність совєтського існування з якимись новими вітрами там, “нагорі”, у Москві.
А у Києві та інших містах Української РСР усе, як і раніше. Хіба що Чорнобиль був новим чинником – але повідомлення про ліквідацію наслідків катастрофи у мас-медіа були бадьоро-оптимістичними.
Олесь Шевченко: Іще в Українській РСР “на всіх язиках все мовчить”. 17 років не тільки громадськість не збиралася біля пам’ятника Тарасу Шевченку – члени Спілки письменників не підходили до цього місця, щоб не ризикувати потрапити у чорний список КҐБ.
Інна Чернявська-Набока: Почали звільняти політв’язнів. У Москві, Ленінграді, Прибалтиці виникли перші неформальні об’єднання, проводилися перші несанкціоновані згори акції. Україна ж лишалася брежєнівсько-комуністичним заповідником. Проте і тут дихати ставало вільніше.
Сергій Грабовський: Олесь Шевченко, колишній політв‘язень, депутат Верховної Ради України 1-го скликання, політик та журналіст.
Інна Чернявська-Набока, колишній політв’язень, лікар і журналіст.
Співзасновники Українського культурологічного клубу, створеного у Києві якраз 20 років тому. Першої за багато десятиліть напівлегальної структури громадянського суспільства на Наддніпрянщині.
Як і раніше, крок уліво, крок управо від більшовицької спадщини вважався замахом на чинний режим. Тільки й того, що сталінщину можна було критикувати як “відхилення від ідеалів ленінізму”; лідер КПСС Горбачов у ті роки щиро вважав, що цього досить для оновлення совєтської системи, яка почала дедалі відчутніше програвати економічне змагання з демократичними державами на світовій арені. Більшість тих, хто підтримував перебудову, з цим була, принаймні на той момент, згодна.
Але були у Києві інші люди, які ставили перед собою куди більш далекосяжні цілі. Ці люди й об‘єдналися в Український культурологічний клуб.
Олесь Шевченко продовжує.
Олесь Шевченко: У 1987 році Кремль пішов на те, щоб під тиском Заходу повипускати на волю політичних в’язнів. Таким чином ми опинилися в Києві. Звичайно, ніхто за спеціальністю не міг влаштуватися працювати. Я обходив всі редакції, друкарні, видавництва в Києві, просився на роботу - все ж таки журналіст за освітою (я закінчив Київський університет і 10 років керував редакцією наукового журналу академічного). Одначе, скрізь мені було відмовлено.
Так і всі інші, хто повернувся: Євген Сверстюк, наприклад, працював тоді теслею на невеличкій фабриці біля Ленінградської площі, В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь – кочегарами, Віталій Шевченко – вантажниками на заводі, Сергій Набока – вантажником у продуктовому магазині, Леонід Мілявський – маляр-ремонтник, Ольга Гейко-Матусевич розклеювала афіші “Київміськдовідки”, але це все були люди із потроєною енергією, з великим досвідом, винахідливі, ініціативні, необтяжені турботою про матеріальний комфорт.
Інна Чернявська-Набока: Було шалене бажання, просто ідея-фікс – треба щось робити! Я, звичайно, говорю про наш гурт: Сергія Набоку, Леоніда Мілявського, Лесю Лохвицьку, Ольгу Гейко-Матусевич, ще кількох наших друзів. Виникла думка, скориставшись віянням часу, створити цілком легальну громадську організацію, але – опозиційного совєтській ідеології національно-демократичного спрямування.
Серед наших приятелів було двоє “просунутих” літераторів: Сашко Карабчієвський і Мар’ян Бєлєнький. Вони мали якісь контакти у Мінському райкомі комсомолу, тож саме вони домовились про проведення вечора-диспуту у молодіжному кафе “Любава” на Оболоні. Тема дискусії виникла сама собою: “Українська культура – фасад і реальність”.
Перший вечір відбувся 6 серпня 1987 року. Попри наші побоювання, людей прийшло дуже багато – не самі лише колишні політв’язні або шестидесятники. Як виявилося, у зрусифікованому Києві було чимало національно свідомої молоді. Мабуть, вперше після звільнення з таборів публічно – і блискуче – промовляли Євген Сверстюк і Олесь Шевченко. Саме в “Любаві” після бурхливих дискусій прозвучала пропозиція створити громадське об’єднання для вивчення і пропаганди української культури.
Олесь Шевченко: І ось через три дні на квартирі Ольги Гейко-Матусевич зібралось нас, здається, дев’ятеро. Із цих девятьох шестеро були колишні політв’язні – це Інна Чернявська і Сергій Набока, Леся Лохвицька і Леонід Мілявський, були там іще Вадим Галиновський, Сашко Карабчієвський і Мар’ян Бєлєнький. А потім ми уже на дачі в Аркадія Киреєва зібралися на установчі збори, 16 серпня ми затвердили там наш статут і обрали Аркадія Киреєва, як таку нейтральну людину, яка не була засвічена в КГБ, як решта. І УКК почав свою діяльність.
Інна Чернявська-Набока: На політичному підтексті ми не наголошували, хоча всі ініціатори клубу розуміли, що проблема культури – це лише верхівка айсберга. Більшість з нас чудово усвідомлювали головну мету нашого об’єднання – незалежність України. Так що красиве слово “культурологія” було до певної міри вдало знайденою ширмою, політичною мімікрією, як назвав це згодом В’ячеслав Чорновіл. Але у нас з’явилася можливість говорити про те, що десятиліттями замовчувала чи фальсифікувала комуністична влада.
Сергій Грабовський: Невдовзі вдалося домовитися про проведення зібрань клубу у великому танцювальному залі "Сучасник" у парку імені Фрунзе. Там пройшло три вечори, на які збиралося до 500 чоловік. На першому обговорювалися проблеми екології, на другому – стан пам’яток історії та архітектури. А от третє зібрання стало “бомбою” в житті української столиці.
Олесь Шевченко: Вечір називався “Білі плями української історії”. І центральною доповіддю була перша публічна доповідь про Геноцид-Голодомор 1932-го-33-го років. Прочитав цю доповідь Леонід Мілявський.
Інна Чернявська-Набока: Виступав також Степан Хмара, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко. Саме там прозвучали оте звернення “Панове”, що так роздратувало владу. Мабуть, вперше у совєтській Україні відкрито, на широку аудиторію говорилося про Голодомор 1933-го року, про Розстріляне Відродження, нищення української культури у 1960-ті-70-ті роки. І саме після цього вечора у “Вечірньому Києві” з’явилася знаменита стаття Олександра Швеця “Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками так званого “Українського Культурологічного Клубу”.
Я вже виразно розумів, чому доповідач Леонід Мілявськнй лише озвучував свої «Білі плями», обравши, хоч як це дивно, з багатовікової історії України лише такі «певні» її фрагменти, як наприклад, сумної пам''яті 1933 рік. Розумів, звідки, з якого «арсеналу», наприклад, було почерпнуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок «штучний голод на Україні», «знищення культури», «геноцид», «система тоталітарної влади», «боротьба за права людини, за права нації», «режим», «мордовські табори» тощо.
(Здавалося, ще трохи — й залунають звичні в даному контексті слова: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтона» або «говорить радіо «Свобода». Та, однак, цього разу все це долинало не з Вашінгтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцювальному залі «Сучасник»!)
Сергій Грабовський: Ось так обурювався Олександр Швець, автор згаданої Інною Набокою статті у “Вечірньому Києві”. Тоді розпочату “Вечірнім Києвом”, ясна річ, з ініціативи так званих “директивних органів”, кампанію підхопили інші видання. Але спроба ідеологічного розгрому антисовєтчиків дала зворотній результат.
Інна Чернявська-Набока: Про кращий PR для УКК годі було і мріяти. На засідання стало приходити ще більше людей. Що правда, дехто і відсіявся. Про клуб дізнались по всі Україні. А Василь Овсієнко згадував, як газетна вирізка зі статтею Швеця потрапила у концтабір у Кучино на Уралі і як тішились політв’язні, що і в Україні вже щось відбувається.
Паралельно йшла епопея з намаганнями легалізувати діяльність клубу. Від нас почали вимагати, щоб у статут внесли положення про керівну роль комуністичної партії, підпорядкування міському відділу культури і ще якісь нісенітниці. А після розгромних публікацій у пресі це вже взагалі стало нереальним. Тож члени клубу вирішили махнути рукою на офіційний статус і лишатися вільними та неземними. У цей, так би мовити, нелегальний період головою УКК став Сергій Набока.
Але в наслідок всіх цих подій клубові остаточно відмовили у будь-яких приміщеннях. Збиралися просто неба у парку імені Фрунзе, в помешканнях активістів клубу, людей збиралося стільки, що всі сиділи тісно на підлозі, але бажаючих від цього не меншало. В цей час переважно працювали по секціях, оскільки для загальних вечорів просто не було місця. Історичною секцією керував Юрій Огульчанський, мовною –Владислав Іщенко, літературною – Анатолій Битченко, релігійною – Леся Лохвицька. Звичайно, більшість з нас були дилетантами і цілком це усвідомлювали. Але ми були вільними, над нами не тяжіла офіційна комуністична ідеологія, для нас не було заборонених тем.
І ще – ми не боялися. Те, про що зовсім недавно говорилося лише пошепки, сам-на-сам, десь на кухні, у клубі звучало голосно й відкрито.
Сергій Грабовський: А комуністична преса продовжувала викривати УКК, акцентуючи увагу на тому, що там верховодять елементи з кримінальним минулим, та на тому, що відзначають у клубі ювілеї якихось невідомих народові поетів, наприклад, Василя Стуса, що і помер у виправно-трудовій колонії.
Олесь Шевченко продовжує свою розповідь.
Олесь Шевченко: Наступні акції такі теж резонансні – це демонстрація на другу річницю Чорнобильської трагедії на Хрещатику, це Шевченківський вечір на Подолі в хаті Дмитра Федоріва, це перший вечір пам’яті Стуса в січні 1988 року. Пригадую, КҐБ кілька разів застерігав: “Не робіть цього, Олесю Євгеновичу, рано ще. Ми Вам скажемо, коли можна”. Одначе, це був блискучий вечір пам’яті великого поета-мученика. Визначною подією було також проведення нами громадського відзначення 1000-ліття Хрещення України-Руси біля пам’ятника святому Володимиру.
Сергій Грабовський: Інна Чернявська-Набока доповнює.
Інна Чернявська-Набока Всі ці заходи відбувалися під пильним наглядом влади. Агенти КҐБ, майже не криючись, стежили за активістами клубу, погрожували, прослуховувалися телефони, людей залякували. У липні 88-го було вирішено провести у центрі Києва збір підписів за звільнення політв’язнів, які все ще перебували у таборах. Однак, учасники акції так і не змогли добратися до майдану Незалежності, чи то пак, площі Жовтневої революції – усі вони були схоплені людьми у цивільному, запхані в машини, вивезені далеко за межі міста, де їх викидали з авто у невідомих місцях серед поля чи лісу.
У подальшому таку тактику КҐБ застосовував до членів клубу неодноразово. Але вона вже не спрацьовувала, люди переставали боятися, прихильників у клубу ставало все більше.
Сергій Грабовський: Одразу після звільнення з совєтського концтабору до УКК прийшли Микола Горбаль і Василь Овсієнко. Бували у клубі недавні політв’язні В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Іван Гель, Анатолій Лупиніс, Олесь Сергієнко та інші.
І хоча репресії проти членів клубу не припинялися, часи продовжували змінюватися. Комуністична влада змушена була де-факто дозволити політичну діяльність, і восени 1988-го року УКК увійшов колективним членом у щойно створену Українську Гельсінкську Спілку. Один історичний відтинок закінчився, почався новий.
Яким же було значення Українського культурологічного клубу? Говорить Олесь Шевченко.
Олесь Шевченко: Це була перша сторінка національно-визвольної революції кінця 1980-их – початку 90-их років. Нещодавно один з приятелів з легкою іронією назвав мені вічним революціонером. Мабуть, він мав рацію, тому що я і зараз вважаю, що революція не завершена, і я готовий її продовжувати, і мої друзі – члени УКК, ті, хто залишився живий, - на превеликий жаль, не всі сьогодні живі, - але ми готові.
Сергій Грабовський: Продовжує Інна Чернявська-Набока.
Інна Чернявська-Набока: Гадаю, для більшості з нас час в УКК був одним з найяскравіших моментів життя.
УКК справді був першою легальною національно-демократичною, опозиційною режимові організацією в сучасній Україні. Тоді не було ще ні Товариства української мови, ні "Меморіалу", ні Товариства Лева, ні Руху, не говорячи вже про політичні партії. Тут знімалися табу, розвіювалися страхи, люди вчилися вільно мислити і вільно висловлювати свої думки.
Тут вперше відверто й публічно заговорили про голодомори, терор і геноцид українського народу в Совєтській імперії. Клуб провів першу в країні несанкціоновану демонстрацію. До речі, першим підняв український синьо-жовтий прапор у Києві також член Клубу Євген Чернишов, за що й одержав свої законні 15 діб.
Так що свою "історичну місію" УКК, гадаю, виконав достойно.
Сергій Грабовський: Справді, УКК був політичним об’єднанням. Але не тільки. Це був осередок зовсім іншої політичної культури, ніж стара совєтсько-номенклатурна чи народжувана комсомольсько-кримінальна. І в цьому сенсі він справді був культурологічним клубом
Мало хто із членів УКК зробив політичну кар‘єру. Але це не їхня провина, а радше результат політичної безграмотності масового виборця. Бо ж дуже багато з того, про що вели мову члени клубу 20 років тому, збулося – і незалежність України, і офіційне визнання Голодомору, і державний курс на європейську демократію. А це означає, що члени УКК ще 20 років тому значно краще розбиралися у хитросплетіннях політики, ніж багато хто із сучасних парламентаріїв. Але чи цінують пророків у їхній Вітчизні? Риторичне запитання, чи не так?
1987 рік. 20 років тому. Наче не так давно, але зовсім інша доба. Газета “Правда”, вже й перебудовна, але в межах “социалистического плюрализма мнений”, московські журнали, які доводили, що Ленін, на відміну від поганого Сталіна, дуже й дуже хороший, три сорти вареної ковбаси по 2.20 і 2.80, життя від авансу до получки, інтелігентські розмови на кухні, цинкові труни з Афганістану, - одне слово, буденність совєтського існування з якимись новими вітрами там, “нагорі”, у Москві.
А у Києві та інших містах Української РСР усе, як і раніше. Хіба що Чорнобиль був новим чинником – але повідомлення про ліквідацію наслідків катастрофи у мас-медіа були бадьоро-оптимістичними.
Інна Чернявська-Набока: Почали звільняти політв’язнів. У Москві, Ленінграді, Прибалтиці виникли перші неформальні об’єднання, проводилися перші несанкціоновані згори акції. Україна ж лишалася брежєнівсько-комуністичним заповідником. Проте і тут дихати ставало вільніше.
Сергій Грабовський: Олесь Шевченко, колишній політв‘язень, депутат Верховної Ради України 1-го скликання, політик та журналіст.
Інна Чернявська-Набока, колишній політв’язень, лікар і журналіст.
Співзасновники Українського культурологічного клубу, створеного у Києві якраз 20 років тому. Першої за багато десятиліть напівлегальної структури громадянського суспільства на Наддніпрянщині.
Як і раніше, крок уліво, крок управо від більшовицької спадщини вважався замахом на чинний режим. Тільки й того, що сталінщину можна було критикувати як “відхилення від ідеалів ленінізму”; лідер КПСС Горбачов у ті роки щиро вважав, що цього досить для оновлення совєтської системи, яка почала дедалі відчутніше програвати економічне змагання з демократичними державами на світовій арені. Більшість тих, хто підтримував перебудову, з цим була, принаймні на той момент, згодна.
Але були у Києві інші люди, які ставили перед собою куди більш далекосяжні цілі. Ці люди й об‘єдналися в Український культурологічний клуб.
Олесь Шевченко продовжує.
Олесь Шевченко: У 1987 році Кремль пішов на те, щоб під тиском Заходу повипускати на волю політичних в’язнів. Таким чином ми опинилися в Києві. Звичайно, ніхто за спеціальністю не міг влаштуватися працювати. Я обходив всі редакції, друкарні, видавництва в Києві, просився на роботу - все ж таки журналіст за освітою (я закінчив Київський університет і 10 років керував редакцією наукового журналу академічного). Одначе, скрізь мені було відмовлено.
Інна Чернявська-Набока: Було шалене бажання, просто ідея-фікс – треба щось робити! Я, звичайно, говорю про наш гурт: Сергія Набоку, Леоніда Мілявського, Лесю Лохвицьку, Ольгу Гейко-Матусевич, ще кількох наших друзів. Виникла думка, скориставшись віянням часу, створити цілком легальну громадську організацію, але – опозиційного совєтській ідеології національно-демократичного спрямування.
Серед наших приятелів було двоє “просунутих” літераторів: Сашко Карабчієвський і Мар’ян Бєлєнький. Вони мали якісь контакти у Мінському райкомі комсомолу, тож саме вони домовились про проведення вечора-диспуту у молодіжному кафе “Любава” на Оболоні. Тема дискусії виникла сама собою: “Українська культура – фасад і реальність”.
Перший вечір відбувся 6 серпня 1987 року. Попри наші побоювання, людей прийшло дуже багато – не самі лише колишні політв’язні або шестидесятники. Як виявилося, у зрусифікованому Києві було чимало національно свідомої молоді. Мабуть, вперше після звільнення з таборів публічно – і блискуче – промовляли Євген Сверстюк і Олесь Шевченко. Саме в “Любаві” після бурхливих дискусій прозвучала пропозиція створити громадське об’єднання для вивчення і пропаганди української культури.
Олесь Шевченко: І ось через три дні на квартирі Ольги Гейко-Матусевич зібралось нас, здається, дев’ятеро. Із цих девятьох шестеро були колишні політв’язні – це Інна Чернявська і Сергій Набока, Леся Лохвицька і Леонід Мілявський, були там іще Вадим Галиновський, Сашко Карабчієвський і Мар’ян Бєлєнький. А потім ми уже на дачі в Аркадія Киреєва зібралися на установчі збори, 16 серпня ми затвердили там наш статут і обрали Аркадія Киреєва, як таку нейтральну людину, яка не була засвічена в КГБ, як решта. І УКК почав свою діяльність.
Інна Чернявська-Набока: На політичному підтексті ми не наголошували, хоча всі ініціатори клубу розуміли, що проблема культури – це лише верхівка айсберга. Більшість з нас чудово усвідомлювали головну мету нашого об’єднання – незалежність України. Так що красиве слово “культурологія” було до певної міри вдало знайденою ширмою, політичною мімікрією, як назвав це згодом В’ячеслав Чорновіл. Але у нас з’явилася можливість говорити про те, що десятиліттями замовчувала чи фальсифікувала комуністична влада.
Сергій Грабовський: Невдовзі вдалося домовитися про проведення зібрань клубу у великому танцювальному залі "Сучасник" у парку імені Фрунзе. Там пройшло три вечори, на які збиралося до 500 чоловік. На першому обговорювалися проблеми екології, на другому – стан пам’яток історії та архітектури. А от третє зібрання стало “бомбою” в житті української столиці.
Олесь Шевченко: Вечір називався “Білі плями української історії”. І центральною доповіддю була перша публічна доповідь про Геноцид-Голодомор 1932-го-33-го років. Прочитав цю доповідь Леонід Мілявський.
Інна Чернявська-Набока: Виступав також Степан Хмара, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко. Саме там прозвучали оте звернення “Панове”, що так роздратувало владу. Мабуть, вперше у совєтській Україні відкрито, на широку аудиторію говорилося про Голодомор 1933-го року, про Розстріляне Відродження, нищення української культури у 1960-ті-70-ті роки. І саме після цього вечора у “Вечірньому Києві” з’явилася знаменита стаття Олександра Швеця “Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками так званого “Українського Культурологічного Клубу”.
Я вже виразно розумів, чому доповідач Леонід Мілявськнй лише озвучував свої «Білі плями», обравши, хоч як це дивно, з багатовікової історії України лише такі «певні» її фрагменти, як наприклад, сумної пам''яті 1933 рік. Розумів, звідки, з якого «арсеналу», наприклад, було почерпнуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок «штучний голод на Україні», «знищення культури», «геноцид», «система тоталітарної влади», «боротьба за права людини, за права нації», «режим», «мордовські табори» тощо.
(Здавалося, ще трохи — й залунають звичні в даному контексті слова: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтона» або «говорить радіо «Свобода». Та, однак, цього разу все це долинало не з Вашінгтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцювальному залі «Сучасник»!)
Сергій Грабовський: Ось так обурювався Олександр Швець, автор згаданої Інною Набокою статті у “Вечірньому Києві”. Тоді розпочату “Вечірнім Києвом”, ясна річ, з ініціативи так званих “директивних органів”, кампанію підхопили інші видання. Але спроба ідеологічного розгрому антисовєтчиків дала зворотній результат.
Інна Чернявська-Набока: Про кращий PR для УКК годі було і мріяти. На засідання стало приходити ще більше людей. Що правда, дехто і відсіявся. Про клуб дізнались по всі Україні. А Василь Овсієнко згадував, як газетна вирізка зі статтею Швеця потрапила у концтабір у Кучино на Уралі і як тішились політв’язні, що і в Україні вже щось відбувається.
Паралельно йшла епопея з намаганнями легалізувати діяльність клубу. Від нас почали вимагати, щоб у статут внесли положення про керівну роль комуністичної партії, підпорядкування міському відділу культури і ще якісь нісенітниці. А після розгромних публікацій у пресі це вже взагалі стало нереальним. Тож члени клубу вирішили махнути рукою на офіційний статус і лишатися вільними та неземними. У цей, так би мовити, нелегальний період головою УКК став Сергій Набока.
Але в наслідок всіх цих подій клубові остаточно відмовили у будь-яких приміщеннях. Збиралися просто неба у парку імені Фрунзе, в помешканнях активістів клубу, людей збиралося стільки, що всі сиділи тісно на підлозі, але бажаючих від цього не меншало. В цей час переважно працювали по секціях, оскільки для загальних вечорів просто не було місця. Історичною секцією керував Юрій Огульчанський, мовною –Владислав Іщенко, літературною – Анатолій Битченко, релігійною – Леся Лохвицька. Звичайно, більшість з нас були дилетантами і цілком це усвідомлювали. Але ми були вільними, над нами не тяжіла офіційна комуністична ідеологія, для нас не було заборонених тем.
І ще – ми не боялися. Те, про що зовсім недавно говорилося лише пошепки, сам-на-сам, десь на кухні, у клубі звучало голосно й відкрито.
Сергій Грабовський: А комуністична преса продовжувала викривати УКК, акцентуючи увагу на тому, що там верховодять елементи з кримінальним минулим, та на тому, що відзначають у клубі ювілеї якихось невідомих народові поетів, наприклад, Василя Стуса, що і помер у виправно-трудовій колонії.
Олесь Шевченко продовжує свою розповідь.
Сергій Грабовський: Інна Чернявська-Набока доповнює.
Інна Чернявська-Набока Всі ці заходи відбувалися під пильним наглядом влади. Агенти КҐБ, майже не криючись, стежили за активістами клубу, погрожували, прослуховувалися телефони, людей залякували. У липні 88-го було вирішено провести у центрі Києва збір підписів за звільнення політв’язнів, які все ще перебували у таборах. Однак, учасники акції так і не змогли добратися до майдану Незалежності, чи то пак, площі Жовтневої революції – усі вони були схоплені людьми у цивільному, запхані в машини, вивезені далеко за межі міста, де їх викидали з авто у невідомих місцях серед поля чи лісу.
У подальшому таку тактику КҐБ застосовував до членів клубу неодноразово. Але вона вже не спрацьовувала, люди переставали боятися, прихильників у клубу ставало все більше.
Сергій Грабовський: Одразу після звільнення з совєтського концтабору до УКК прийшли Микола Горбаль і Василь Овсієнко. Бували у клубі недавні політв’язні В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Іван Гель, Анатолій Лупиніс, Олесь Сергієнко та інші.
Яким же було значення Українського культурологічного клубу? Говорить Олесь Шевченко.
Олесь Шевченко: Це була перша сторінка національно-визвольної революції кінця 1980-их – початку 90-их років. Нещодавно один з приятелів з легкою іронією назвав мені вічним революціонером. Мабуть, він мав рацію, тому що я і зараз вважаю, що революція не завершена, і я готовий її продовжувати, і мої друзі – члени УКК, ті, хто залишився живий, - на превеликий жаль, не всі сьогодні живі, - але ми готові.
Сергій Грабовський: Продовжує Інна Чернявська-Набока.
Інна Чернявська-Набока: Гадаю, для більшості з нас час в УКК був одним з найяскравіших моментів життя.
УКК справді був першою легальною національно-демократичною, опозиційною режимові організацією в сучасній Україні. Тоді не було ще ні Товариства української мови, ні "Меморіалу", ні Товариства Лева, ні Руху, не говорячи вже про політичні партії. Тут знімалися табу, розвіювалися страхи, люди вчилися вільно мислити і вільно висловлювати свої думки.
Тут вперше відверто й публічно заговорили про голодомори, терор і геноцид українського народу в Совєтській імперії. Клуб провів першу в країні несанкціоновану демонстрацію. До речі, першим підняв український синьо-жовтий прапор у Києві також член Клубу Євген Чернишов, за що й одержав свої законні 15 діб.
Так що свою "історичну місію" УКК, гадаю, виконав достойно.
Мало хто із членів УКК зробив політичну кар‘єру. Але це не їхня провина, а радше результат політичної безграмотності масового виборця. Бо ж дуже багато з того, про що вели мову члени клубу 20 років тому, збулося – і незалежність України, і офіційне визнання Голодомору, і державний курс на європейську демократію. А це означає, що члени УКК ще 20 років тому значно краще розбиралися у хитросплетіннях політики, ніж багато хто із сучасних парламентаріїв. Але чи цінують пророків у їхній Вітчизні? Риторичне запитання, чи не так?