Спроба Богдана Хмельницького звільнитися з-під московської протекції

Сергій Грабовський: Доброго вечора, шановні слухачі! З вами сьогодні журналіст радіо «Свобода» Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації Українських Письменників Максим Стріха.

Максим Стріха: Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський: Ім’я гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького насамперед пов’язують із повстанням проти Речі Посполитої, творенням Козацької держави та з Переяславською угодою. Але сьогодні ми говоритимемо про мало відомий широкому загалові епізод, – а чи не епізод, а щось значно більше, – із життя великого гетьмана – про його спробу розірвати угоду з московським царем та укласти союз із королем Швеції.

«Вже, діти, про те не печальтеся! Я знаю, що з тим робити: треба відступати від руки Царської Величності, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика – не тільки під християнського государя, але хоч і під бусурмана».

Максим Стріха: Цими словами гетьман Богдан Хмельницький відповів на звіт сотника Романа Гапоненка – голови української делегації на московсько-польських мирних переговорах у Вільні у серпні-жовтні 1656 року. Коротко нагадаю, що передувало цим переговорам. Протягом 1655 – першої половини 1656 року юрисдикція Козацької держави була розповсюджена не лишень на Галичину з Волинню, а й на Східну Білорусь. Для Польщі настало те, що й сьогодні називають Потопом.

У зв’язку зі вступом у війну шведського короля Карла Густава Х Ян Казимир фактично втратив владу над своєю територією, шведи зайняли Варшаву і Краків, Радзівіли – фактичні керівники Литви, – визнали протекторат Швеції. І в цьому контексті виглядала реальною можливість із закріплення кордонів Козацької держави принаймні в межах українських етнічних земель.

І отут московська дипломатія, всупереч запевненням, даним у Переяславі, робить докорінний переворот: розпочинаються переговори з подоланою вже Польщею про підготовку до війни проти Швеції, і ціна, яку мусила сплатити при цьому Московщина, полягала в різкому обмеженні завоювань українців.

Отже, українська делегація у Вільні просто була не допущена до участі у тих переговорах, її навіть не повідомляли про їхній перебіг і зміст. Королівські та царські посланці у Вільні взагалі трактували всіх двадцятьох козацьких дипломатів, за їхніми словами, «яко псів коло церкви Божої».

Сергій Грабовський: Укладення польсько-московської мирної угоди 3 листопада було прискорене поразкою, яку у жовтні завдала під Ригою царському війську шведська армія. Тут варто нагадати, що за 2 роки перед тим у Переяславській угоді йшлося насамперед про союз гетьмана Хмельницького та Війська Запорозького з московським царем Алексєєм Михайловичем заради спільних військових дій проти Речі Посполитої.

Максим Стріха: Відтак, укладення московською делегацією у Вільні сепаратного перемир’я з представниками короля Речі Посполитої Яна Казимира, який на той час перебував на вигнанні в Сілезії, в очах Хмельницького підважувало Переяславську угоду загалом.

До того ж, умовами перемир’я передбачалося збереження козацької юрисдикції лишень в межах Київського воєводства. Натомість гетьман із старшиною домагалися визнання за Козацькою державою всієї української етнічної території – від Вісли до московського кордону.

Сергій Грабовський: Як говорив сам Богдан Хмельницький: «Кордон мусить бути, як за давніх князів руських».

Суперечки між учасниками Переяславської угоди розпочалися, власне, майже одразу після її ухвалення. Влітку 1654 року у ході спільних військових дій проти Речі Посполитої корпус наказного гетьмана Івана Золотаренка захопив південь Білорусі і почав запроваджувати там козацький полковий устрій – попри протести царських воєвод, котрі вважали ці землі приєднаними безпосередньо до Московського царства. Восени наступного року під час походу війська Хмельницького на Галичину його союзник московський воєвода Василь Бутурлін вимагав, щоб зайняті козаками галицькі міста присягали царю.

Максим Стріха: До речі, майбутній союзник Хмельницького – шведський король Карл Густав Х, – теж вимагав від гетьмана поступитися Галичиною на користь трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці. Відповіддю їм стали слова генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, сказані ним у козацькому таборі під мурами Львова:

«Доки козацька шабля зайшла, доти теж мусить бути і козацьке панування».

Сергій Грабовський: Ще одним важливим чинником цих років стало те, що через Переяславську угоду Козацька держава втратила свого головного союзника у боротьбі з Річчю Посполитою – Кримське ханство. У ХVII столітті всі кримські хани були переконаними противниками союзу із царем. Отож, наприкінці свого осіннього походу до Галичини Хмельницький відновив союз із ханом Мехмед-Гіреєм ІV і пообіцяв йому відступитися від Москви.

Максим Стріха: Усі дії Хмельницького після Віленського перемир’я свідчать про суттєву переорієнтацію його зовнішньої політики. Восени гетьман уклав угоду про дружбу з правителем Трансільванії князем Дьєрдєм ІІ Ракоці, який ініціював створення наприкінці року у містечку Радноті антипольської коаліції протестантських держав. А вже у січні 20-тисячний козацький корпус під командуванням київського полковника Антона Ждановича разом з військом Ракоці вирушив на Польщу, і невдовзі союзникам удалося захопити Варшаву.

Сергій Грабовський: На зайнятих ним західноукраїнських землях Жданович, як і Золотаренко у Білорусі, запроваджував козацьку адміністрацію. А коли козаки на початку літа 1657 року захопили Берестейщину, шляхта Пінського повіту – що цікаво, як католики, так і православні, – звернулася до гетьмана з проханням приєднати землі навколо Турова і Пінська до Козацької держави «на вічні часи».

Максим Стріха: Цікаво, що саме із цього епізоду розпочинає свою відому працю «Україна на переломі» визначний український історик і водночас теоретик українського державотворення В’ячеслав Липинський.

Хмельницький також поновив переговори із Туреччиною і розпочав підготовку до укладення угод з Австрією, Брандербурґом, Молдовою та Волощиною. Він навіть вступив у таємне листування з польським королем Яном ІІ Казимиром, який, як уже говорилося, перебував на той час у вигнанні.

Гетьман пропонував Янові Казимиру мир, якщо Польща уступить Козацькій державі західноукраїнські землі із Львовом, Перемишлем, Ярославом та Володимиром. Щоправда, в одному із своїх листів Хмельницький сам висловлював сумнів, що це можливо, – адже, якщо в Польщі лишиться бодай 100 шляхтичів, вони однак не допустять цього.

Сергій Грабовський: А найголовніше – Хмельницький розпочав листування з королем Швеції Карлом Густавом Х щодо укладення українсько-шведського військового союзу на умовах, які багато в чому повторювали умови Переяславської угоди. Власне, гетьманові йшлося про зміну протектора – московського царя на шведського короля. І вже наприкінці липня 1656 року Карл запропонував Хмельницькому обговорити деталі майбутньої угоди:

«Ми завжди будемо пильнувати, щоб свобода Вашого народу була застережена непорушно. Тому цим листом Ми хотіли спонукати Вашу Світлість повідомити Нас про наміри свої і всього народу Запорозького: коли Вашій Світлості лежить на серці встановити тісніше порозуміння з Нами і прийти до обопільного союзу, то просимо приспішити цю справу висилкою своїх комісарів».

Максим Стріха: Коли ж польські урядовці дізналися про підготовку шведсько-української угоди, вони стали розпускати чутки про майбутню участь козаків у московсько-шведській війні на царському боці. Відтак, Хмельницький був навіть змушений спростовувати ці відомості у своєму листі до Карла:

«Для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не надамо нікому допомоги, хоч би до цього нас часто закликали, ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони».

Сергій Грабовський: Отже, Хмельницький вочевидь відступив від своєї попередньої орієнтації на політичний та військовий союз з Московською державою. І, власне, робив те, що не дозволялося Переяславською угодою: провадив абсолютно автономну, самостійну зовнішню політику, не сповіщаючи про це Москву. Але чи збирався він офіційно денонсувати Переяславську угоду? Ось як дивиться на цю проблему професор Віктор Горобець.

Віктор Горобець: Після тих Віленських подій чітко простежується, що Хмельницький просто був розчарований в тому курсі, який він, власне, спочатку проваджував – ставка лишень на Москву. І тому він намагається доповнити цей договір, доповнити тими ж договорами із Швецією, Трансільванією та з Молдавією. Його участь у проекті створення так званої Раднотської коаліції протестантських держав, які якраз збиралися для війни із Річчю Посполитою, – це тут безумовно.

І якщо говорити вже після тих подій, пов’язаних із укладенням цього Раднотського договору, – це початок грудня 1656 року, – то вся політика ось взимку-навесні 1657 вже року, тобто в останній рік життя Хмельницького, – вона якраз була така, яка, власне, суперечила постановам Переяславським 1654 року. Бо цар Олексій Михайлович укладає перемир’я із поляками, а Хмельницький, можна сказати, на противагу усім цим діям царя, навпаки вводить свої війська на територію Речі Посполитої і воює з польським королем. Цар веде війну із шведським королем – Хмельницький навпаки є союзником шведського короля. І тому, що називається, де-факто, безумовно, політика ця суперечила Переяславським постановам.

Але говорити про те, що Хмельницький ставив завдання денонсувати Переяслав і де-юре – підстав таких немає, оскільки існували і цілий ряд загроз, які просто, якби ще Хмельницький денонсував 1654 року договір, в нього проблем би було набагато більше. І це чітко показали події, зокрема, весни 1657 року – початку літа 1657 року, коли проблеми в стосунках і з Кримським ханством, коли проблеми на території Речі Посполитої, коли шведи втрачають інтерес до ведення війни саме на тих землях, в яких був зацікавлений Хмельницький.

Я можу зробити висновок із тих документів, того листування, яке Хмельницький вів і з Москвою, і зі Швецією, і з іншими, що, власне, такої прямої не було поставлено задачі.

Максим Стріха: Власне, ми почули думку історика Віктора Горобця. Очевидно, на ці події можна дивитися інакше. Скажімо, Наталія Яковенко у своїй відомій праці «Нариси з історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття» вважає, що таки великий гетьман ішов до денонсації Переяславської угоди.

Хоча говорити в цих термінах теж важко, оскільки сам зміст Переяславської угоди досі не до кінця зрозумілий, і трактування її – що це було: чи особиста унія, чи протекторат, чи інкорпорація України на автономних правах до складу Московського царства, – досі викликає суперечку істориків. Очевидно лишень одне: Хмельницький не встиг завершити запланованої ним переорієнтації зовнішньої політики Козацької держави.

У квітні 1657 року, вже важко хворий, гетьман на старшинській раді у Чигирині передав булаву своєму 16-річному синові Юркові. У вівторок 6 серпня, рівно 350 років тому, Богдан Хмельницький помер і через місяць був похований у зведеній ним у Суботові Іллінській церкві.

Упродовж трьох з половиною століть, що минули з того дня, точаться дискусії щодо можливого отруєння гетьмана московськими агентами. Говорить професор Віктор Горобець.

Віктор Горобець: З приводу того, чи був отруєний, чи не був отруєний Хмельницький, тут важко сказати, бо прямих свідчень нема, це на рівні, що називається, чуток, по-перше. А по-друге, він важко хворів уже принаймні якщо не рік, то близько того. І ще влітку 1657 року писав у листі, що «я вже рік із собою вожу домовину». Тобто, стан здоров’я його був справді такий важкий.

Сергій Грабовський: Справді, Хмельницький був тяжко хворий, але добре відома звичка московської дипломатії і тих часів, і значно більш пізніх – «допомогти» небажаним політикам у тому, щоб їхня хвороба закінчилася якнайшвидше і фатально. Наступник Хмельницького на гетьманському уряді Іван Виговський уклав перемир’я з польським королем, підтвердив угоду з ханом і підписав підготовлені Хмельницьким угоду із султаном та союзний договір із шведським королем.

Максим Стріха: А через 13 місяців після смерті Хмельницького гетьман Виговський у Гадячі на Полтавщині уклав з посланцями польського короля договір, за яким Річ Посполита перетворювалася на федерацію Польщі, Литви та України (тодішньою мовою – Великого князівства Руського).

Власне, Гадяцький договір, про який ми оповідали в одній з наших попередніх передач, і означав денонсацію Переяславської угоди де-юре. Натомість логічним продовженням Віленської польсько-московської угоди став Андрусівський мир 1667 року, за яким Польща та Московська держави поділили між собою по Дніпру територію України, на якій на той час уже панувала Руїна – так той, мабуть, найтяжчий і найсмутніший, період української історії назвав сам народ.

І наслідки цього «розполовинення» єдиної країни на, як тоді казали у Києві, «Україну цьогобічну» та «Україну Задніпровську» ми відчуваємо досі.