Інґмар Берґман: відхід.

Берґман покинув цей світ тоді, коли кіно перестає бути мистецтвом і пертворюється у суто розважальний жанр. У його фільмах шведський майстер розглядав теми, які ніколи не були легкими та розважальними, але завжди були і будуть складовими нашого життя: це стосунки між закоханими, сімейні зв’язки, смотність, психологічні напруження, віра в Бога та втрата цієї віри, вічна боротьба з чорними силами в наших душах і врешті -решт, смерть.

Упродовж його 60-річної кар’єри Берґман створив майже таку саму кількість фільмів. Його останній, серійну драму «Сарабанд», у 2003-му році дивилися майже 1 мільйон шведських телеглядачів.

Лицар грає в шахи зі смертю

Берґману було 27 років, коли він створив свій перший фільм 1945 року, фільм мав назву «Криза». 11 років пізніше, на кінофестивалі в Каннах, демонструвався його фільм «Посмішки літньої ночі», і Берґман, нарешті, здобув міжнародне визнання.

Двома роками пізніше фільм «Сьома печатка» захопив як критиків, так і кіноглядачів. Алегорична розповідь про середньовічний час чуми, «Сьома печатка» залишила нам одну із найславніших та найбільш драматичних картин у кіноматографі: на суворому березі холодного моря лицар грає в шахи зі смертю. «Я страшно тоді боявся смерті»,— говорив Берґман, пригадуючи цей фільм.

Авторитарне дитинство

Інґмар Берґман народився у 1918 році. Його батько був лютеранським пастором. Хлопець виростав зі старшим братом і молодшою сестрою в домі, де панувала гостра дисципліна, яку Берґман мальовничо описує в своїй автобіографії «Чарівний ліхтар». Коли йому було 19, Берґман розірвав зв’язки з батьками, хоча пізніше в житті, старався їх зрозуміти.

Намагаючись втекти від авторитарних умов свого дитинства, Берґман жив фантазіями. Побачивши свій перший фільм, він зрозумів, що знайшов те, чого йому бракувало. 60 років пізніше, фантастична спокуса фільму, для нього не втратила своєї сили.

Одружений 5 разів, Берґман залишив 9 дітей. Від 1995 року жив на безлюдному острові Фааро. «Фааро — це моя таємна любов»,— писав він в автобіограиії. 2003 року пішов на пенсію. Рік пізніше, в інтерв’ю шведському телебаченню Берґман признався, що не радо дивиться свої фільми: «Мною трусить, хочеться плакати, стаю нещасним».

Кіноспадщина Берґмана, як і його життя, охоплює всі відтінки життя його коханої Швеції: сумну темряву безкінечних зимових ночей, лагідну радість літніх вечорів, сумну велич острова, на якому він провів останні роки життя.