100 років від народження поета, науковця та політика Олега Ольжича

Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Він був сином поета Олександра Олеся та прямим нащадком корсунського полковника Федора Кандиби. Ольжич навчався у школі у передмісті Києва Пущі-Водиці, а після переїзду його родини до Праги – у Карловому університеті, в Українському педагогічному інституті та в Українському Вільному Університеті. Він володів дев’ятьма мовами і вже двадцяти трьох років захистив докторську дисертацію з трипільської кераміки. Ольжич проводив археологічні розкопки на Балканах, у Галичині та в Німеччині, викладав у Гарварді та в європейських університетах. Ще студентом він почав публікувати свої вірші. «Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не відняти: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти!».

Двадцяти двох років Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів. У березні 1939 року він брав участь в обороні Карпатської України від вторгнення угорського війська. З початком німецько-радянської війни Ольжич повернувся до України. Він став співзасновником Української Національної Ради у Києві і згодом очолив мельниківське крило ОУН. 25 травня 1944 року тридцятишестирічній Олег Ольжич був заарештований гестапо у Львові і перевезений до концтабору Заксенгаузен. Там він загинув під час допиту у ніч на 10 червня.

«О, очі мої гарячі, Уста мої сірі, спраглі, Що бачите тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду!

На грудях зводите руки, Бороните душу вашу, – Не ждіть ніхто милосердя: Я – камінь з Божої пращі».