Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: 70 років тому, улітку 1937-го, у Совєтському Союзі на повну силу розгорнувся Великий терор, вістря якого було спрямоване проти партійної, державної і військової номенклатури.
Дивина? Абсурд? Дурість? Параноя вождів? Ні, цілком логічна акція у переддень походу на Європу.
Арешти у верхівці Червоної армії почалися у серпні-вересні 1936 року, коли за ґратами опинилися колишні командир і начальник штабу кінного корпусу Червоного козацтва Віталій Примаков та Семен Туровський.
На момент арешту Примаков був заступником командувача Ленінградської військової округи, Туровський – заступником командира Харківської військової округи.
Перед тим був заарештований ще один колишній червоний козак, командир 8-ї окремої механізованої бригади Дмитро Шмідт.
За ґрати потрапили ще кілька військових високого рангу, в тому числі командири з Київської військової округи.
А у травні наступного року заарештованими були перший заступник наркома оборони маршал Михайло Тухачевський, командувач Київською військовою округою Йона Якір, ряд інших вищих совєтських воєначальників.
Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Слідство у справі так званої «військово-троцькистської змови у Червоній армії» було завершено у Москві 9 червня 1937 року.
У справі проходили воєначальники Роберт Ейдеман, Август Корк, Віталій Примаков, Вітовт Путна, Михайло Тухачевський, Ієронім Уборевич, Борис Фельдман та Йона Якір. Вони звинувачувалися у порушенні присяги, зраді, шпигунстві, шкідництві, підготовці терористичних актів проти радянського керівництва, а також у змові з метою захоплення влади, реставрації капіталізму і відриву від Радянського Союзу частини території на користь Німеччини та Японії.
10 червня надзвичайний пленум Верховного Суду СРСР створив для розгляду справи Спеціальне судове присутствіє у складі восьми осіб на чолі з Василем Ульріхом. Воно розглянуло справу у закритому судовому засіданні 11 червня. Безпосередньо перед початком суду Ульріх зустрічався зі Сталіним.
За вказівкою центрального комітету партії у багатьох містах Радянського Союзу відбулися мітинги робітників та червоноармійців, учасники яких вимагали для підсудних вищої міри покарання.
Група радянських письменників опублікувала в газеті «Ізвестія» колективного листа з вимогою розстрілу підсудних.
Судове засідання завершилося вночі о 23:35. Усі восьмеро підсудних були визнані винними, засуджені до розстрілу з конфіскацією майна та присвоєних військових звань і тієї ж ночі страчені.
А до кінця наступного року загинули і п’ятеро з восьми членів Спеціального судового присутствія.
”Но недаром лучшие чекисты боевые носят ордена…”
Сергій Грабовський: Отож закрутилася машина “великої чистки” у Червоній армії, жертвами якої стали десятки тисяч командирів і бійців. І далебі не гірших, а, швидше, краще підготовлених і здатних успішно вести сучасні бойові дії.
Та на такі дрібнички керівництво ВКП(б) не зважало: головним для нього була абсолютна лояльність совєцького генералітету та офіцерства (які тоді цнотливо звалися “червоними командирами”), а не їхня бойова виучка.
“Чистка” велася дуже ретельно.
Ось що писав дружині у листі член “Особливої комісії з ліквідації наслідків шкідництва у військах Київського військового округу” Юхим Щаденко:
“18 липня 1937 року...
Роботи так багато, що раніше, ніж о 2-3 годині ночі не вибираюсь із штабу. Шкідницька сволота цілими роками загиджувала, а нам треба за тижні, максимум за місяць не тільки ліквідувати всі наслідки, а і швидко рухатися вперед”.
Звичайно, ніякої змови у керівництві Червоної армії не було. Існувало, втім, перманентне протистояння двох угруповань у військовому керівництві: “конармійців” та “піхотинців”.
Перша із цих груп склалася навколо колишніх керівників Першої кінної армії Будьонного та Ворошилова. Останній 1925 року, після загадкової смерті Фрунзе, став наркомом оборони СРСР.
До цієї групи входили не тільки кіннотники, а й піхотні командири, але переважно з числа тих, чия фронтова біографія під час громадянської війни була тісно пов‘язана з Першою кінною. Скажімо, маршал Єгоров та командарм Шапошников. Командири з числа цього угруповання не збиралися відмовлятися від стратегічної кавалерії і з недовірою ставилися до модерних видів озброєнь.
”По дорогам знакомым, за любимым наркомом мы коней боевых поведём…”
А от “піхотинці”, чиїм неформальним лідером був перший заступник наркома оборони маршал Тухачевський, складалися здебільшого з числа тих, хто у Громадянську війну командував загальновійськовими (як Якір) чи кавалерійськими з‘єднаннями, котрі не входили у Першу кінну армію (Примаков).
Члени цієї групи виступали за розвиток бронетанкових, механізованих та авіадесантних військ за рахунок скорочення кавалерії. Саме під патронатом Тухачевського розроблялася найновіша військова техніка: ракети, радіолокатори, реактивні літаки, безвідкатні гармати, важкі танки.
”Уперед полком єдиним більшовицька сила йде...”
Але головним було інше. Із “конармійцями” майже всю Громадянську війну пройшов і був близький до їхніх лідерів як за освітнім рівнем, так і за загальними політичними поглядами генсек ВКП(б) Йосиф Сталін.
До часу Сталін безпосередньо не втручався у глухе протиборство двох угруповань в Червоній армії, очевидно, вважаючи, що “червоні мілітаристи” в особі Тухачевського та його однодумців конче потрібні для створення сучасного війська, яке б спромоглося пронести на багнетах “революцію ззовні” у Європу!)
Утім, 1936 року конфлікт почав переходити у “гарячу” фазу. “Піхотинці”, які дедалі більше перетворювалися на “танкістів”, зробили не надто обачний крок: у присутності членів політбюро виступили з критикою “луганського слюсаря Клима”, тобто маршала Ворошилова.
А от цього вже Сталін допустити не міг.
Ось як про це пише російський історик професор Борис Соколов:
“І сьогодні в Росії є такі, хто вірить у реальність змови військових і вважає, що Сталін мав рацію, проводячи Великий терор.
Насправді, стративши учасників уявної змови, Сталін безумовно здійснив злочин, за яким відбулися інші – впродовж масштабної чистки Червоної армії, яка відбулася вслід за червневим процесом 1937 року, були репресовані десятки тисяч командирів і поліпрацівників.
Але зі своєї точки зору, з погляду диктатора, котрий прагне зміцнити власну нічим не обмежену владу, Сталін діяв цілком раціонально. Він готувався до великої війни, під час якої роль Червоної армії у суспільстві неминуче мала зрости.
З усіх матеріалів слідства і суду випливає, що єдиним “злочином” Тухачевського, Уборевича, Якіра та їхніх товаришів був намір домогтися усунення Ворошилова з посади наркома оборони, причому абсолютно легальним шляхом, діючи через ЦК партії. Але цей намір Сталін розцінив як перший крок до майбутнього бонапартистського перевороту”.
У повній лояльності Ворошилова і Ко Сталін не сумнівався ніколи. А от у беззастережній лояльності “піхотинців” сумніви існували. Допустити ж навіть мізерну можливість політичного вільнодумства більшовицька система не могла, тим більше у переддень запланованого на кінець 1930-их років визвольного походу Червоної армії на Захід.
А арешти тривали. 18 серпня 1937 року заарештований заступник Якіра комкор Дмитро Фесенко, 21 серпня командувач військами Харківської військової округи командарм 2-го рангу Іван Дубовий.
Впадає в око, що дві розташовані на Україні військові округи “чистилися” особливо ретельно.
Ось як про це говорить український історик професор Юрій Шаповал:
Юрій Шаповал: Йдеться про глобальне пояснення ставлення Сталіна до військових, бо він не дуже любив і не дуже довіряв таким головорізам, як, скажімо, Тухачевський, про якого, скажімо, довгі роки говорилося, що він є інтелігент військовий і так далі. Ми тепер знаємо, які варварські методи він застосовував в боротьбі з повсталими селянами під час так званої Антонівщини, коли він використовував і гази, і інші варварські способи. Ця недовіра викликала і матеріалізувалася, зокрема, у таких атаках на військовиків тут.
А друге – це стратегічне положення України. Сталін дуже-дуже це добре розумів. Так, як він під час голоду початку 1930-их років писав в листі до Кагановича, що не слід довіряти Україні, українцям і не слід довіряти цілій партійній організації (а там, між іншим, було 500 тисяч людей тоді), точно так він мав таку недовіру і до тих військових, які тут в Україні працювали.
Цим і можна пояснити ці атаки, які, до речі, мали місце не лише в 1937 році.
А от, ви знаєте, особливість ще й полягала в тому, що з приїздом Хрущова (а це був початок 1938 року, січень власне) тут боротьбу з військовиками було продовжено. І вона навіть була достатньо агресивна, ця боротьба, і багато-багато людей постраждало.
Звучить голос жінки (запис 1937-го року): ”Гады, презрелые... презренные негодяи, предатели, троцкисты, бухаренцы, рыковцы! Вся ихняя свора хотела продать нашу завоёванную социалистическую Родину! Но они просчитались! Наша партия, наш Великий Сталин, наш нарком Николай Иванович Ежов крепко охраняют…!”(овації)
Сергій Грабовський: Результатом “великої чистки” у Червоній армії мало стати підвищення її боєздатності. І досі чимало людей вважає, що це вдалося зробити, хоч і варварськими методами. Але чи так це?
Ось один із яскравих індикаторів морального стану Червоної армії, в якому та опинилася внаслідок “чистки”. Всеармійська нарада політпрацівників у квітні 1938 року констатувала:
“Пияцтво стало дуже поширеним, можна сказати, побутовим явищем. Жодної серйозної боротьби з ним комісари і політпрацівники не ведуть”.
Терор тривав. Тепер командирів уже розстрілювали і за неувагу до пияцтва у ввірених їм частинах. Результат? Така ж нарада відбулася через рік. Її вирок:
“Пияцтво продовжує залишатися бичем армії. Особливо мерзенні форми набуває пияцтво серед начальницького складу.
Командир не вважає неможливим з‘являтися в п‘яному вигляді на вулиці, у парку, театрі та кіно, що незрозуміло населенню, яке пред‘являє високі вимоги до Червоної армії та її начскладу.
У ресторанах нерідко п‘ють горілку, сидячи поруч, начальники і червоноармійці”.
Чи могла така армія успішно воювати з Вермахтом, де моральна атмосфера була зовсім іншою? І де, між іншим, про бійців дбали куди краще, ніж у Червоній армії.
Червоноармієць Микола Чорновіл писав 1938 року до редакції головної армійської газети “Красная звезда”:
“Таку їдальню доводилося уявляти, коли читав книгу про бурлаків, - брудна, неохайна. Там, де зберігаються продукти, з‘являється мох. А звідси з‘являються комахи, як, наприклад, таргани, які дуже часто плавають у їжі (борщі, супі і т.д.). Столи брудні, табуретки брудні, миски подають брудні, в кружках можна саджати картоплю... Обіди подають у брудних бачках”.
”Полетит самолет, застрочит пулемёт, загрохочут железные танки - и линкоры пойдут, и пехота пойдёт, И помчатся лихие тачанки…
Так годували тих, кого Сталін призначив бути “визволителями Європи”.
Навесні 1939 року “головний комісар” Червоної армії Мехліс, виступаючи на зборах командного складу Київської особливої військової округи, поряд із констатаціями, що похід до Європи не за горами і до нього треба готуватися, що межі Совєтського Союзу скоро розширяться, констатував, що змін на краще у побуті червоноармійців практично немає.
“На цілий полк було 150 ложок, і червоноармійці в кількох чергах стояли, щоб отримати ложку, буквально з бою ложка бралася”.
Отож набудували танків більше, ніж в усьому світі, а ложки, кружки, миски для вояків зробити забули. Бо ж про їхню нестачу волали буквальні всі гарнізони Червоної армії. А ложка для бійця – це річ не менш важлива, ніж гвинтівка. Але ані до 1 вересня 1939-го, ані до 22 червня 1941-го ситуацію так і не виправили...
І ще одне твердження московського професора Бориса Соколова:
“Радянського диктатора не хвилювало, що його генерали і маршали будуть позбавлені ініціативи. Самостійні рішення повинен був приймати тільки він сам.
Подібна стратегія вела до того, що радянські полководці, жахаючись свого Верховного Головнокомандувача більше, ніж ворога, воліли воювати числом, а не вмінням, створювати величезну, але погано підготовлену армію, котра свої перемоги повинна була оплачувати дуже великою кров‘ю”.
”Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет…”
Іншими словами, 1937 рік був потрібен, щоб армія і народ воювали по-сталінськи. Тобто, як слухняні раби вождя.
Дивина? Абсурд? Дурість? Параноя вождів? Ні, цілком логічна акція у переддень походу на Європу.
| Віталій Примаков |
| (public domain) |
На момент арешту Примаков був заступником командувача Ленінградської військової округи, Туровський – заступником командира Харківської військової округи.
Перед тим був заарештований ще один колишній червоний козак, командир 8-ї окремої механізованої бригади Дмитро Шмідт.
За ґрати потрапили ще кілька військових високого рангу, в тому числі командири з Київської військової округи.
А у травні наступного року заарештованими були перший заступник наркома оборони маршал Михайло Тухачевський, командувач Київською військовою округою Йона Якір, ряд інших вищих совєтських воєначальників.
Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Слідство у справі так званої «військово-троцькистської змови у Червоній армії» було завершено у Москві 9 червня 1937 року.
| Йона Якір |
| (public domain) |
10 червня надзвичайний пленум Верховного Суду СРСР створив для розгляду справи Спеціальне судове присутствіє у складі восьми осіб на чолі з Василем Ульріхом. Воно розглянуло справу у закритому судовому засіданні 11 червня. Безпосередньо перед початком суду Ульріх зустрічався зі Сталіним.
За вказівкою центрального комітету партії у багатьох містах Радянського Союзу відбулися мітинги робітників та червоноармійців, учасники яких вимагали для підсудних вищої міри покарання.
Група радянських письменників опублікувала в газеті «Ізвестія» колективного листа з вимогою розстрілу підсудних.
Судове засідання завершилося вночі о 23:35. Усі восьмеро підсудних були визнані винними, засуджені до розстрілу з конфіскацією майна та присвоєних військових звань і тієї ж ночі страчені.
А до кінця наступного року загинули і п’ятеро з восьми членів Спеціального судового присутствія.
”Но недаром лучшие чекисты боевые носят ордена…”
Сергій Грабовський: Отож закрутилася машина “великої чистки” у Червоній армії, жертвами якої стали десятки тисяч командирів і бійців. І далебі не гірших, а, швидше, краще підготовлених і здатних успішно вести сучасні бойові дії.
Та на такі дрібнички керівництво ВКП(б) не зважало: головним для нього була абсолютна лояльність совєцького генералітету та офіцерства (які тоді цнотливо звалися “червоними командирами”), а не їхня бойова виучка.
“Чистка” велася дуже ретельно.
Ось що писав дружині у листі член “Особливої комісії з ліквідації наслідків шкідництва у військах Київського військового округу” Юхим Щаденко:
“18 липня 1937 року...
Роботи так багато, що раніше, ніж о 2-3 годині ночі не вибираюсь із штабу. Шкідницька сволота цілими роками загиджувала, а нам треба за тижні, максимум за місяць не тільки ліквідувати всі наслідки, а і швидко рухатися вперед”.
Звичайно, ніякої змови у керівництві Червоної армії не було. Існувало, втім, перманентне протистояння двох угруповань у військовому керівництві: “конармійців” та “піхотинців”.
Перша із цих груп склалася навколо колишніх керівників Першої кінної армії Будьонного та Ворошилова. Останній 1925 року, після загадкової смерті Фрунзе, став наркомом оборони СРСР.
До цієї групи входили не тільки кіннотники, а й піхотні командири, але переважно з числа тих, чия фронтова біографія під час громадянської війни була тісно пов‘язана з Першою кінною. Скажімо, маршал Єгоров та командарм Шапошников. Командири з числа цього угруповання не збиралися відмовлятися від стратегічної кавалерії і з недовірою ставилися до модерних видів озброєнь.
”По дорогам знакомым, за любимым наркомом мы коней боевых поведём…”
А от “піхотинці”, чиїм неформальним лідером був перший заступник наркома оборони маршал Тухачевський, складалися здебільшого з числа тих, хто у Громадянську війну командував загальновійськовими (як Якір) чи кавалерійськими з‘єднаннями, котрі не входили у Першу кінну армію (Примаков).
Члени цієї групи виступали за розвиток бронетанкових, механізованих та авіадесантних військ за рахунок скорочення кавалерії. Саме під патронатом Тухачевського розроблялася найновіша військова техніка: ракети, радіолокатори, реактивні літаки, безвідкатні гармати, важкі танки.
”Уперед полком єдиним більшовицька сила йде...”
Але головним було інше. Із “конармійцями” майже всю Громадянську війну пройшов і був близький до їхніх лідерів як за освітнім рівнем, так і за загальними політичними поглядами генсек ВКП(б) Йосиф Сталін.
До часу Сталін безпосередньо не втручався у глухе протиборство двох угруповань в Червоній армії, очевидно, вважаючи, що “червоні мілітаристи” в особі Тухачевського та його однодумців конче потрібні для створення сучасного війська, яке б спромоглося пронести на багнетах “революцію ззовні” у Європу!)
| Клімент Ворошилов і Сталін |
| (public domain) |
А от цього вже Сталін допустити не міг.
Ось як про це пише російський історик професор Борис Соколов:
“І сьогодні в Росії є такі, хто вірить у реальність змови військових і вважає, що Сталін мав рацію, проводячи Великий терор.
Насправді, стративши учасників уявної змови, Сталін безумовно здійснив злочин, за яким відбулися інші – впродовж масштабної чистки Червоної армії, яка відбулася вслід за червневим процесом 1937 року, були репресовані десятки тисяч командирів і поліпрацівників.
Але зі своєї точки зору, з погляду диктатора, котрий прагне зміцнити власну нічим не обмежену владу, Сталін діяв цілком раціонально. Він готувався до великої війни, під час якої роль Червоної армії у суспільстві неминуче мала зрости.
| Михайло Тухачевський |
| (public domain) |
У повній лояльності Ворошилова і Ко Сталін не сумнівався ніколи. А от у беззастережній лояльності “піхотинців” сумніви існували. Допустити ж навіть мізерну можливість політичного вільнодумства більшовицька система не могла, тим більше у переддень запланованого на кінець 1930-их років визвольного походу Червоної армії на Захід.
А арешти тривали. 18 серпня 1937 року заарештований заступник Якіра комкор Дмитро Фесенко, 21 серпня командувач військами Харківської військової округи командарм 2-го рангу Іван Дубовий.
Впадає в око, що дві розташовані на Україні військові округи “чистилися” особливо ретельно.
Ось як про це говорить український історик професор Юрій Шаповал:
Юрій Шаповал: Йдеться про глобальне пояснення ставлення Сталіна до військових, бо він не дуже любив і не дуже довіряв таким головорізам, як, скажімо, Тухачевський, про якого, скажімо, довгі роки говорилося, що він є інтелігент військовий і так далі. Ми тепер знаємо, які варварські методи він застосовував в боротьбі з повсталими селянами під час так званої Антонівщини, коли він використовував і гази, і інші варварські способи. Ця недовіра викликала і матеріалізувалася, зокрема, у таких атаках на військовиків тут.
А друге – це стратегічне положення України. Сталін дуже-дуже це добре розумів. Так, як він під час голоду початку 1930-их років писав в листі до Кагановича, що не слід довіряти Україні, українцям і не слід довіряти цілій партійній організації (а там, між іншим, було 500 тисяч людей тоді), точно так він мав таку недовіру і до тих військових, які тут в Україні працювали.
Цим і можна пояснити ці атаки, які, до речі, мали місце не лише в 1937 році.
А от, ви знаєте, особливість ще й полягала в тому, що з приїздом Хрущова (а це був початок 1938 року, січень власне) тут боротьбу з військовиками було продовжено. І вона навіть була достатньо агресивна, ця боротьба, і багато-багато людей постраждало.
Звучить голос жінки (запис 1937-го року): ”Гады, презрелые... презренные негодяи, предатели, троцкисты, бухаренцы, рыковцы! Вся ихняя свора хотела продать нашу завоёванную социалистическую Родину! Но они просчитались! Наша партия, наш Великий Сталин, наш нарком Николай Иванович Ежов крепко охраняют…!”(овації)
Сергій Грабовський: Результатом “великої чистки” у Червоній армії мало стати підвищення її боєздатності. І досі чимало людей вважає, що це вдалося зробити, хоч і варварськими методами. Але чи так це?
Ось один із яскравих індикаторів морального стану Червоної армії, в якому та опинилася внаслідок “чистки”. Всеармійська нарада політпрацівників у квітні 1938 року констатувала:
“Пияцтво стало дуже поширеним, можна сказати, побутовим явищем. Жодної серйозної боротьби з ним комісари і політпрацівники не ведуть”.
Терор тривав. Тепер командирів уже розстрілювали і за неувагу до пияцтва у ввірених їм частинах. Результат? Така ж нарада відбулася через рік. Її вирок:
“Пияцтво продовжує залишатися бичем армії. Особливо мерзенні форми набуває пияцтво серед начальницького складу.
Командир не вважає неможливим з‘являтися в п‘яному вигляді на вулиці, у парку, театрі та кіно, що незрозуміло населенню, яке пред‘являє високі вимоги до Червоної армії та її начскладу.
У ресторанах нерідко п‘ють горілку, сидячи поруч, начальники і червоноармійці”.
Чи могла така армія успішно воювати з Вермахтом, де моральна атмосфера була зовсім іншою? І де, між іншим, про бійців дбали куди краще, ніж у Червоній армії.
Червоноармієць Микола Чорновіл писав 1938 року до редакції головної армійської газети “Красная звезда”:
| Десант на навчаннях Червоної Армії, 1935 р. |
| (public domain) |
”Полетит самолет, застрочит пулемёт, загрохочут железные танки - и линкоры пойдут, и пехота пойдёт, И помчатся лихие тачанки…
Так годували тих, кого Сталін призначив бути “визволителями Європи”.
Навесні 1939 року “головний комісар” Червоної армії Мехліс, виступаючи на зборах командного складу Київської особливої військової округи, поряд із констатаціями, що похід до Європи не за горами і до нього треба готуватися, що межі Совєтського Союзу скоро розширяться, констатував, що змін на краще у побуті червоноармійців практично немає.
“На цілий полк було 150 ложок, і червоноармійці в кількох чергах стояли, щоб отримати ложку, буквально з бою ложка бралася”.
| Червоноармійці слухають патефон |
| (public domain) |
І ще одне твердження московського професора Бориса Соколова:
“Радянського диктатора не хвилювало, що його генерали і маршали будуть позбавлені ініціативи. Самостійні рішення повинен був приймати тільки він сам.
Подібна стратегія вела до того, що радянські полководці, жахаючись свого Верховного Головнокомандувача більше, ніж ворога, воліли воювати числом, а не вмінням, створювати величезну, але погано підготовлену армію, котра свої перемоги повинна була оплачувати дуже великою кров‘ю”.
”Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет…”
Іншими словами, 1937 рік був потрібен, щоб армія і народ воювали по-сталінськи. Тобто, як слухняні раби вождя.