Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: Українська література ще у 1920-1930 роках освоїла жанри пригод та фантастики. Проте тих, хто здійснив прорив у ці жанри, без яких навряд чи можлива повноцінна культура розвиненої країни, цих ентузіастів зараз згадують нечасто.
“Вітер налетів несподівано. З неймовірною швидкістю запінились хвилі. Збурений простір наближався до пароплава, що стояв за милю від берега. Між реями щогл, у надбудовах капітанського містка чулось уривчасте й грізне вищання.
Хвилі захитали пароплав з боку на бік, повертаючи його носом протії вітру. Натягнувся ланцюг якоря. Раптовий шторм нагадував грім з ясного неба.
Штурман Кар вибіг широкими східцями трапа па капітанський місток і глянув на обрій”.
Розпочинали жанр пригод і фантастики в українській літературі у 1920 роки такі неабиякі літератори, як Майк Йогансен і його молодший сучасник та друг Юрій Смолич. А за ними йшов Микола Трублаїні, фрагмент з повісті “Лахтак” котрого, присвячений полярним пригодам, щойно прозвучав...
Біографія героя нашої розмови коротка, а водночас насичена і така ж романтична, як і його псевдонім.
Микола Трублаєвський народився у селі Вільшанці на Поділлі у сім''ї вчителів 25 квітня 1907 року, якраз місяць тому виповнилося 100 років від його народження, але цей факт виявився практично непоміченим в Україні.
Вчився він у гімназії, потім, за совєтської влади у реальному училищі. У 1924 році влаштувався на роботу до редакції вінницької газети "Червоний край". На початку 1925 року юнак за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. Одночасно він працює в газетах і поєднує все це з опануванням точних наук на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти (так більшовики перейменували тоді університет).
1926 року в Харкові заснована літературну організацію "Молодняк", членом якої стає Трублаєвський, тепер уже кореспондент "Вістей" – у ті часи провідної української щоденної газети.
Узимку 1926-1927 років молодий кореспондент "Вістей" вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції "Листи з далекої подорожі" та "Великим Сибірським шляхом" публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха. Це були не апологетичні, а вельми критичні нариси, в яких гостро ставилися актуальні питання щодо ставлення влади до національних потреб українців Далекого Сходу.
- Так у нас, бачте, українських шкіл нема.
- А дозвольте запитати, чому?
- Підручників відповідних нема. Колись тут було закладено кілька українських шкіл, але за відсутністю підручників вони закрились.
- Невже ж не можна було звернутись до Наркомосвіти УСРР чи до її уповноваженого у Москві, щоб допомогти вам набути українських підручників?
- Та, знаєте, тепер нам пересилають з Харкова книжки. Тільки вони лежать на станції, і ми їх не викуповуємо. У нас же українських шкіл зараз немає.
Ось такий діалог відбувся у журналіста з начальницею відділу освіти одного з великих далекосхідних міст. Шкіл українських немає, бо немає підручників, а підручники не використовуємо, бо немає шкіл. І якби ж це був поодинокий факт. Ні, йшлося про цілеспрямовану політику.
Ось Микола Трублаєвський потрапляє на з‘їзд сількорів російськомовної газети "Приморский крестьянин". Він пише:
"Зрідка в газеті з''являється фейлетон, писаний українською мовою, а ще рідше – замітки. Селяни залюбки читають ці фейлетони та замітки...
Спостерігав, як жінки-сількорки силкувались говорити ламаною російською мовою і весь час вставляли українські слова й фрази…
До революції Владивосток мав український кіоск. Були такі кіоски у Нікольську-Уссурійську та в Благовіщенському. Попит на українську газету та книжку був великий. За часів 17-19 років тут були українські видавництва, видавались газети українською мовою.
З часом, після того, як Меркулов вжив репресій по відношенню до українського культурно-національного руху, це все зникло. Незважаючи на те, що тут є велика кількість українського населення, місцеві органи влади з ним не рахуються і провадять неправильну національну політику ".
Звичайно, журналіст Трублаєвський не міг вільно писати в офіційній газеті “Вісті” про все, що бачив на Далекому Сході, тому він звертає провину за репресії щодо всього українського на білогвардійця Меркулова чи на місцеві радянські органи влади. Але читач сам робив висновки.
“Єдина українська організація, яку я зустрів, це Забайкальський робітничий український клуб у Читі, та й там з української преси передплачувались лише американські "Щоденні українські вісті" та журнал "Знання". Коли хто з членів клубу передплачував ще якусь українську газету, то її приносив до клубу і тут разом читали".
Ось так писав Трублаїні про свою подорож на Далекий Схід, де, за його словами, половину населення становили українці. Ба більше, у подорожніх нарисах він надає слово самим місцевим жителям.
“Одразу після революції лише в Приамур''ї існувало 88 українських шкіл, навіть порушувалась справа про організацію вищих українських шкіл, а не стало жодної, навіть початкової”.
“А у нас у Верхнє-Удинську залізничники колись заснували українську школу, а років три тому надійшло розпорядження закрити її. І от тепер навіть згадувати про українську школу не можна. Кажуть, що українців нема, а є хахли-малороси. І треба нам російську мову лише знати".
"Я, знаєте, не ходив на вистави, як приїхав український театр, лише чув про них... Знаєте, боязно було, щоб не сказали: українець, контрреволюціонер".
У ті ж роки з-під пера молодого літератора виходить ціла низка оповідань і нарисів на військову тему, передусім про маневри частин Червоної армії на Україні. Ці тексти цікаві передусім тим, що в них описане червоне радянське військо доби українізації, з українськими командирами ж й українською мовою спілкування, вжиті питомо українські воєнні терміни, невідомі, схоже, сучасним військовикам та журналістам, і взагалі постає досить небуденна картина одного з вимірів життя тодішньої України.
У 1929 році журналіст і студент Трублаєвський дізнається, що готується експедиція на криголамі "Федір Літке" до полярного острова Врангеля. Він устигає до Севастополя, де корабель уже стоїть під парами, і відправляється в експедицію. Вона складалася з двох частин: перехід від Севастополя до Владивостока тропічними морями і від Владивостока до острова Врангеля суворими північними водами. Молодому газетяреві довелося опановує професії кочегара, механіка, вантажника.
Саме в цей час він стає Миколою Трублаїні: під цим псевдо у "Вістях" публікуються його подорожні нариси, які пізніше лягли в основу книг "До Арктики через тропіки", "Людина поспішає на поміч", "«Ф.Літке» - переможець криги".
Після походу на "Літке" Трублаїні "відписується" до газети і завербовується членом команди на пароплав "Сєдов", але хвороба стає на заваді новому арктичному рейсу, доводиться повертатися до Харкова, хоча 1932 року письменник зумів здійснити ще один рейс Арктикою на криголамі "Русанов", а потім поїздку на Кольський півострів, де у Хібінських горах був знайдений апатит.
Але це вже поїздки професійного письменника, а не журналіста, письменника, з-під пера якого одна за одною виходять книги: “Вовки женуться за оленями”, “Берег невідомого острова”, “Хатина на кризі”, “З півночі мчав ураган”, “Лахтак", “Мандрівники”, "Шхуна «Колумб»", “Глибинний шлях”.
Я передаю слово поетесі Надії Степулі.
Надія Степула: «Шхуна Колумб» та інші твори Миколи Трублаїні, зачитані «до дір», не залежувалися на полицях шкільної бібліотеки, а того, хто читав книжку, підганяли: читай, мовляв, швидше.
Хтось із відмінників, потрапивши за видатні успіхи в навчанні в омріяний всіма іншими «Артек», привіз із Криму жменю кольорових камінців. Та дрібна галька пахла морем, відлунювала чаїними криками, а в суголосся уявних шумів хвиль впліталися малозрозумілі слова: «брашпиль, фальшборт», які кликали до подорожі з творів М.Трублаїні.
Оглядаючись із далини прожитого, добре видно, чому саме написане Миколою Трублаїні так хвилювало дитячі душі. Напевно, головним було навіть не те, що книги його кликали у світи, народжували мрії про теплі й холодні моря, острови, тундру, де росте якийсь екзотичний мох, пасуться олені, живуть не схожі до інших люди, очевидно, головним усе ж було інше, а саме: те, що всі герої Трублаїні були перейняті якимось могутнім пошуком гуманізму, покликом гуманізму, самим гуманізмом.
Тоді це сприймалося просто як людяність і доброта, змішані з жалем та співпереживанням. Жаль було рожевої чайки, яку підстрелила голодна Мамаюк, але невимовно жаль було і самої голодної Мамаюк та її знесилених батьків, котрі лежали в яранзі. Співчуття до героїні, котра поділила чаїне м’ясо, віддавши дві більші частинки батькам, а собі лишивши меншу разом із крилами, переважувало легкий осуд за те, що вона вбила пташку.
Можливо, нині сюжет про Мамаюк із крилами чайки, коли вона йде зустрічати сонце, здається дещо фальшивим, можливо, певні «червоні прапорці» соцреалізму все ж «коригували» автора, коли він писав свої твори – часи були такі. Але перейнятість персонажів його книг прагненням гуманізму було переконливим. Навіть пес Волохан з однойменного оповідання «творив добро». І коли ще був малим цуценям, і згодом, коли став розумним псом.
І дитяча душа подумки мандрувала разом із Мамаюк до сонця, дитяча душа щиро любила Волохана, і це було гарно. А по західноукраїнському селу тим часом бігало кілька «Волоханів», названих по імені трублаїнівського рятувальника людей із небаченої тундри.
Книги Трублаїні для дітей і в основному про дітей, підлітків – то цілий світ, сповнений барвами існуючих десь далеко країв: від Суецького каналу до Полярного кола, то світ, населений цікавими людьми і непростими життями тих людей.
Читаючи і мріючи під впливом його творів про свої якісь невідкриті світи, ніхто не замислювався тоді над тим, що автора давно нема серед живих. Здавалося, він не перестає писати свої книги, де гасають по траві Волохани і сховалися у травах кольорові камінці, в яких жебоніло море.
Сергій Грабовський: Трублаїні став першим, хто широко ввів в українську літературу полярну тематику, яку дуже добре знав. Власне, Трублаїні створив увесь словесно-понятійний арсенал, яким можна передати барви Арктики і нюанси тамтешнього життя.
І попри розкидані там чи там обов‘язкові вже на ті часи "червоні прапорці" на честь совєтського ладу, головними у його творах залишаються людська заповзятість, енергія, честь і чесність, професіоналізм, і, звичайно, гуманізм. А ще він показує українців на всіх обширах планети як органічних учасників важливих і цікавих подій, як рівних серед рівних.
“Високо в холодно-сталевому небі байдуже плило прекрасне місячне кружало. Над безкраїм крижаним полем спала заморожена тиша. Блідий, ледве помітний стовп полярного сяйва мінився над північним небосхилом. Темна зледеніла крихітка, якою виглядав пароплав, стояла не ворушачись. Тишу безмежних рівнин намагалась порушити купка людей, цих незрівняно малих істот, що, наче мікроскопічна комашня, роїлись біля борту. А в далечині білий берег острова Місячної Ночі чорнів урвищами скель”.
Микола Трублаїні, безперечно, прихильник соціалістичних ідей. Але соціалізм у його уяві – це спосіб життя енергійних, сильних, працьовитих і моральних людей, це не бездушна державна машина, яка чавить незгідних. Соціалізм – це антитеза рутині та міщанству, це постійний неспокій та рух до нового, це справедливість, це людські права, які здобувають самі люди, це права, які не дарує людям хтось згори.
Загалом як письменник Микола Трублаїні тільки починався. Він загинув восени 1941 року під Дніпропетровськом, коли йому було тільки 34 роки.
Можна тільки здогадуватись, що б він міг написати без тяжкого цензурного преса сталінської доби, якщо навіть під таким цензурним пресом 1938 року у повісті “Мандрівники” він вмістив портрет свого старшого друга Майка Йогансена під виглядом лікаря і мандрівника Михайла Гансена, а Йогансен на той час уже рік як був розстріляний. Це був справді сміливий крок.
А втім, Микола Трублаїні відбувся. Він увійшов в історію української літератури. І дуже жаль, що молодше покоління про нього не знає чи знає дуже мало. Жаль, що 100-ліття від народження його пройшло майже непоміченим. Адже честь і професіоналізм, енергія та сміливість, притаманні його героям, – це чесноти на всі часи.
“Вітер налетів несподівано. З неймовірною швидкістю запінились хвилі. Збурений простір наближався до пароплава, що стояв за милю від берега. Між реями щогл, у надбудовах капітанського містка чулось уривчасте й грізне вищання.
Хвилі захитали пароплав з боку на бік, повертаючи його носом протії вітру. Натягнувся ланцюг якоря. Раптовий шторм нагадував грім з ясного неба.
Штурман Кар вибіг широкими східцями трапа па капітанський місток і глянув на обрій”.
| Микола Трублаїні |
| (scan) |
Біографія героя нашої розмови коротка, а водночас насичена і така ж романтична, як і його псевдонім.
Микола Трублаєвський народився у селі Вільшанці на Поділлі у сім''ї вчителів 25 квітня 1907 року, якраз місяць тому виповнилося 100 років від його народження, але цей факт виявився практично непоміченим в Україні.
Вчився він у гімназії, потім, за совєтської влади у реальному училищі. У 1924 році влаштувався на роботу до редакції вінницької газети "Червоний край". На початку 1925 року юнак за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. Одночасно він працює в газетах і поєднує все це з опануванням точних наук на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти (так більшовики перейменували тоді університет).
1926 року в Харкові заснована літературну організацію "Молодняк", членом якої стає Трублаєвський, тепер уже кореспондент "Вістей" – у ті часи провідної української щоденної газети.
Узимку 1926-1927 років молодий кореспондент "Вістей" вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції "Листи з далекої подорожі" та "Великим Сибірським шляхом" публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха. Це були не апологетичні, а вельми критичні нариси, в яких гостро ставилися актуальні питання щодо ставлення влади до національних потреб українців Далекого Сходу.
- Так у нас, бачте, українських шкіл нема.
- А дозвольте запитати, чому?
- Підручників відповідних нема. Колись тут було закладено кілька українських шкіл, але за відсутністю підручників вони закрились.
- Невже ж не можна було звернутись до Наркомосвіти УСРР чи до її уповноваженого у Москві, щоб допомогти вам набути українських підручників?
- Та, знаєте, тепер нам пересилають з Харкова книжки. Тільки вони лежать на станції, і ми їх не викуповуємо. У нас же українських шкіл зараз немає.
Ось такий діалог відбувся у журналіста з начальницею відділу освіти одного з великих далекосхідних міст. Шкіл українських немає, бо немає підручників, а підручники не використовуємо, бо немає шкіл. І якби ж це був поодинокий факт. Ні, йшлося про цілеспрямовану політику.
Ось Микола Трублаєвський потрапляє на з‘їзд сількорів російськомовної газети "Приморский крестьянин". Він пише:
"Зрідка в газеті з''являється фейлетон, писаний українською мовою, а ще рідше – замітки. Селяни залюбки читають ці фейлетони та замітки...
Спостерігав, як жінки-сількорки силкувались говорити ламаною російською мовою і весь час вставляли українські слова й фрази…
До революції Владивосток мав український кіоск. Були такі кіоски у Нікольську-Уссурійську та в Благовіщенському. Попит на українську газету та книжку був великий. За часів 17-19 років тут були українські видавництва, видавались газети українською мовою.
З часом, після того, як Меркулов вжив репресій по відношенню до українського культурно-національного руху, це все зникло. Незважаючи на те, що тут є велика кількість українського населення, місцеві органи влади з ним не рахуються і провадять неправильну національну політику ".
Звичайно, журналіст Трублаєвський не міг вільно писати в офіційній газеті “Вісті” про все, що бачив на Далекому Сході, тому він звертає провину за репресії щодо всього українського на білогвардійця Меркулова чи на місцеві радянські органи влади. Але читач сам робив висновки.
“Єдина українська організація, яку я зустрів, це Забайкальський робітничий український клуб у Читі, та й там з української преси передплачувались лише американські "Щоденні українські вісті" та журнал "Знання". Коли хто з членів клубу передплачував ще якусь українську газету, то її приносив до клубу і тут разом читали".
Ось так писав Трублаїні про свою подорож на Далекий Схід, де, за його словами, половину населення становили українці. Ба більше, у подорожніх нарисах він надає слово самим місцевим жителям.
“Одразу після революції лише в Приамур''ї існувало 88 українських шкіл, навіть порушувалась справа про організацію вищих українських шкіл, а не стало жодної, навіть початкової”.
“А у нас у Верхнє-Удинську залізничники колись заснували українську школу, а років три тому надійшло розпорядження закрити її. І от тепер навіть згадувати про українську школу не можна. Кажуть, що українців нема, а є хахли-малороси. І треба нам російську мову лише знати".
"Я, знаєте, не ходив на вистави, як приїхав український театр, лише чув про них... Знаєте, боязно було, щоб не сказали: українець, контрреволюціонер".
У ті ж роки з-під пера молодого літератора виходить ціла низка оповідань і нарисів на військову тему, передусім про маневри частин Червоної армії на Україні. Ці тексти цікаві передусім тим, що в них описане червоне радянське військо доби українізації, з українськими командирами ж й українською мовою спілкування, вжиті питомо українські воєнні терміни, невідомі, схоже, сучасним військовикам та журналістам, і взагалі постає досить небуденна картина одного з вимірів життя тодішньої України.
У 1929 році журналіст і студент Трублаєвський дізнається, що готується експедиція на криголамі "Федір Літке" до полярного острова Врангеля. Він устигає до Севастополя, де корабель уже стоїть під парами, і відправляється в експедицію. Вона складалася з двох частин: перехід від Севастополя до Владивостока тропічними морями і від Владивостока до острова Врангеля суворими північними водами. Молодому газетяреві довелося опановує професії кочегара, механіка, вантажника.
Саме в цей час він стає Миколою Трублаїні: під цим псевдо у "Вістях" публікуються його подорожні нариси, які пізніше лягли в основу книг "До Арктики через тропіки", "Людина поспішає на поміч", "«Ф.Літке» - переможець криги".
Після походу на "Літке" Трублаїні "відписується" до газети і завербовується членом команди на пароплав "Сєдов", але хвороба стає на заваді новому арктичному рейсу, доводиться повертатися до Харкова, хоча 1932 року письменник зумів здійснити ще один рейс Арктикою на криголамі "Русанов", а потім поїздку на Кольський півострів, де у Хібінських горах був знайдений апатит.
Але це вже поїздки професійного письменника, а не журналіста, письменника, з-під пера якого одна за одною виходять книги: “Вовки женуться за оленями”, “Берег невідомого острова”, “Хатина на кризі”, “З півночі мчав ураган”, “Лахтак", “Мандрівники”, "Шхуна «Колумб»", “Глибинний шлях”.
Я передаю слово поетесі Надії Степулі.
Надія Степула: «Шхуна Колумб» та інші твори Миколи Трублаїні, зачитані «до дір», не залежувалися на полицях шкільної бібліотеки, а того, хто читав книжку, підганяли: читай, мовляв, швидше.
Хтось із відмінників, потрапивши за видатні успіхи в навчанні в омріяний всіма іншими «Артек», привіз із Криму жменю кольорових камінців. Та дрібна галька пахла морем, відлунювала чаїними криками, а в суголосся уявних шумів хвиль впліталися малозрозумілі слова: «брашпиль, фальшборт», які кликали до подорожі з творів М.Трублаїні.
Оглядаючись із далини прожитого, добре видно, чому саме написане Миколою Трублаїні так хвилювало дитячі душі. Напевно, головним було навіть не те, що книги його кликали у світи, народжували мрії про теплі й холодні моря, острови, тундру, де росте якийсь екзотичний мох, пасуться олені, живуть не схожі до інших люди, очевидно, головним усе ж було інше, а саме: те, що всі герої Трублаїні були перейняті якимось могутнім пошуком гуманізму, покликом гуманізму, самим гуманізмом.
Тоді це сприймалося просто як людяність і доброта, змішані з жалем та співпереживанням. Жаль було рожевої чайки, яку підстрелила голодна Мамаюк, але невимовно жаль було і самої голодної Мамаюк та її знесилених батьків, котрі лежали в яранзі. Співчуття до героїні, котра поділила чаїне м’ясо, віддавши дві більші частинки батькам, а собі лишивши меншу разом із крилами, переважувало легкий осуд за те, що вона вбила пташку.
Можливо, нині сюжет про Мамаюк із крилами чайки, коли вона йде зустрічати сонце, здається дещо фальшивим, можливо, певні «червоні прапорці» соцреалізму все ж «коригували» автора, коли він писав свої твори – часи були такі. Але перейнятість персонажів його книг прагненням гуманізму було переконливим. Навіть пес Волохан з однойменного оповідання «творив добро». І коли ще був малим цуценям, і згодом, коли став розумним псом.
І дитяча душа подумки мандрувала разом із Мамаюк до сонця, дитяча душа щиро любила Волохана, і це було гарно. А по західноукраїнському селу тим часом бігало кілька «Волоханів», названих по імені трублаїнівського рятувальника людей із небаченої тундри.
Книги Трублаїні для дітей і в основному про дітей, підлітків – то цілий світ, сповнений барвами існуючих десь далеко країв: від Суецького каналу до Полярного кола, то світ, населений цікавими людьми і непростими життями тих людей.
Читаючи і мріючи під впливом його творів про свої якісь невідкриті світи, ніхто не замислювався тоді над тим, що автора давно нема серед живих. Здавалося, він не перестає писати свої книги, де гасають по траві Волохани і сховалися у травах кольорові камінці, в яких жебоніло море.
Сергій Грабовський: Трублаїні став першим, хто широко ввів в українську літературу полярну тематику, яку дуже добре знав. Власне, Трублаїні створив увесь словесно-понятійний арсенал, яким можна передати барви Арктики і нюанси тамтешнього життя.
І попри розкидані там чи там обов‘язкові вже на ті часи "червоні прапорці" на честь совєтського ладу, головними у його творах залишаються людська заповзятість, енергія, честь і чесність, професіоналізм, і, звичайно, гуманізм. А ще він показує українців на всіх обширах планети як органічних учасників важливих і цікавих подій, як рівних серед рівних.
“Високо в холодно-сталевому небі байдуже плило прекрасне місячне кружало. Над безкраїм крижаним полем спала заморожена тиша. Блідий, ледве помітний стовп полярного сяйва мінився над північним небосхилом. Темна зледеніла крихітка, якою виглядав пароплав, стояла не ворушачись. Тишу безмежних рівнин намагалась порушити купка людей, цих незрівняно малих істот, що, наче мікроскопічна комашня, роїлись біля борту. А в далечині білий берег острова Місячної Ночі чорнів урвищами скель”.
Микола Трублаїні, безперечно, прихильник соціалістичних ідей. Але соціалізм у його уяві – це спосіб життя енергійних, сильних, працьовитих і моральних людей, це не бездушна державна машина, яка чавить незгідних. Соціалізм – це антитеза рутині та міщанству, це постійний неспокій та рух до нового, це справедливість, це людські права, які здобувають самі люди, це права, які не дарує людям хтось згори.
Загалом як письменник Микола Трублаїні тільки починався. Він загинув восени 1941 року під Дніпропетровськом, коли йому було тільки 34 роки.
Можна тільки здогадуватись, що б він міг написати без тяжкого цензурного преса сталінської доби, якщо навіть під таким цензурним пресом 1938 року у повісті “Мандрівники” він вмістив портрет свого старшого друга Майка Йогансена під виглядом лікаря і мандрівника Михайла Гансена, а Йогансен на той час уже рік як був розстріляний. Це був справді сміливий крок.
А втім, Микола Трублаїні відбувся. Він увійшов в історію української літератури. І дуже жаль, що молодше покоління про нього не знає чи знає дуже мало. Жаль, що 100-ліття від народження його пройшло майже непоміченим. Адже честь і професіоналізм, енергія та сміливість, притаманні його героям, – це чесноти на всі часи.