Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: Навколо тієї сторінки історії Другої Світової війни, яку ми зараз перегорнемо, якось мимохіть створилося чимало міфів, а ще більше тут непам‘яті і небажання знати об‘єктивну, неретушовану історію.
“Матросів гнали у Бабин Яр у дуже холодний день, здається, навіть падав сніг. За чутками, це були матроси Дніпровської флотилії. Руки у них були скручені дротом, але не у всіх, тому що деякі підіймали над головами кулаки. Вони йшли мовчки (може, за крики в них стріляли), тільки іноді там підіймався кулак, наче людина потягувалася і розминала плечі. Чимало з них ішло босоніж, частина голою до поясу, а деякі в одних підштанках.
Особливо жахливо йшли передні – щільним рядом, дивлячись перед собою, крокуючи так, наче вони були гранітними.
Кричали і билися вони вже в самому Яру, коли їх розстрілювали, вони кричали: “Хай живе Сталін!”, “Хай живе Червона армія!”, “Хай живе комунізм!”
Так писав київський письменник Анатолій Кузнєцов у першому, виданому під час хрущовської “відлиги” варіанті свого роману-спогаду, який зробив його відомим на увесь світ і врешті-решт перетворив на антисовєтчика і змусив емігрувати на Захід – у книзі “Бабин Яр”.
Ці рядки запам‘яталися, мабуть, усім читачам твору. Написано яскраво. Хоча й невідомо, чи був сам Анатолій Кузнєцов (тоді підліток) свідком цього проходу матросів вулицями Києва.
“10 січня 1942 року нацистські кати стратили тут, у Бабиному Яру, близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. “Був мороз 37°, — розповідали очевидці, — а вони йшли на розстріл босі, в самих трусах, на тілі виднілися синці. Проте трималися матроси мужньо і співали «Раскинулось море широко”.
Це писав 2001 року знаний київський історик професор Михайло Коваль. Як бачимо, зменшилася патетичність оповіді, внесена важлива корекція: йдеться не про Дніпровську, а про Пінську флотилію, але загалом в головному текст Коваля корелюється з текстом Кузнєцова.
“Це не Дніпровська – це Пінська флотилія була. Моряки ішли з боку Чернігова. Під Києвом їх затримали. Не треба казати, що їх були сотні, що вони співали. У такому становищі не дуже співають: це було взимку, дійсно, кілька людей були пов’язані колючим дротом. Але останки лише 19-ти душ знайшли – там, де був кінотеатр ім. Гагаріна на вулиці Щусєва. Викопали їх, і зараз вони поховані на центральній алеї Лук’янівського цвинтаря”.
Це у вересні 2006 року розповів голова Фонду “Пам’ять Бабиного Яру” Ілля Левітас. Патетики ще менше, проте значно більше конкретики.
Хоча й досі отой описана по-різному свідками і сучасниками подій похід червоних воєнморів окупованим Києвом має у собі доволі загадок, а сама доля моряків Пінської флотилії оповита міфами.
Інформація до роздумів. У червні 1940 року, після того, як Західна Україна та Білорусь увійшли до складу Радянського Союзу, і перед тим, як були приєднані Бессарабія та Північна Буковина, Дніпровська військова флотилія, оперативно-тактичне об‘єднання, була поділена на дві: Дунайську та Пінську.
У склад Дунайської флотилії перейшли практично всі кораблі Дніпровської, їх перегнали морем у дельту Дунаю, частина якої дісталася Радянському Союзу після приєднання до нього Бессарабії та Північної Буковини.
Пінська флотилія була сформована в основному з захоплених 1939 року на Прип‘яті польських моніторів та канонерок (це річкові кораблі з потужними гарматами), бронекатерів (також трофейних), до яких додали допоміжні кораблі, ескадрилью штурмовиків Р-10, роту морської піхоти, зенітний дивізіон і ряд інших підрозділів.
”Ой ли вы, ребята, товарищи родные, все ли вы готовы встретится с врагом…”
Моніторів у складі флотилії станом на червень 1941 року було 7 (з них 5 захоплених 1939 року польських), канонерських човнів - 4 (2 польської побудови), бронекатерів - 15 (всі польські).
Флотилія, яка базувалася у Білорусі на річках Прип‘ять та Мухавець, мала у своєму складі 3 300 червонофлотців, а командував нею контр-адмірал Дмитро Рогачов.
Оперативні плани Червоного флоту головним завданням Пінської флотилії визначали наступне: “сприяти військам Червоної армії при веденні ними наступальних операцій: вогнем кораблів, переправами і перевозами військ, висадкою тактичних десантів, прикриттям флангів військ, які впираються у річку”.
Йшлося також про контроль річкових шляхів сполучення і протидію ворожим кораблям.
Відповідно до наступальної стратегії навчали й воєнморів. А з початком війни флотилія мала потроїти свою чисельність шляхом мобілізації річкового флоту і вести наступ водними шляхами Польщі та Німеччини разом з армією в загальному напрямку на Берлін.
”Низвергнута ночь, поднимается сонце, Над гребнем рабочих голов. Вперёд краснофлотцы! Вперёд комсомольцы! На вахту встающих веков!”
Штурмовики Р-10 були сконструйовані і збудовані у Харкові. Кораблі Дніпровської флотилії будувалися у Києві та Миколаєві.
Серед особового складу обох сформованих 1940 року флотилій – Дунайської та Пінської – більшість була українцями. Це й зрозуміло: традиції річкового плавання були добре розвинені на Дніпрі та інших великих річках України.
Але командиром Пінської флотилії, яка мала увійти з боями у Варшаву, Берлін та Париж, несучи їм визволення по-сталінськи, був призначений, ясна річ, росіянин.
Але сталося інакше, ніж планував Генштаб Червоної армії. 22 червня 1941 року Пінській флотилії довелося вести не наступальні, а оборонні бої спершу на Прип‘яті, потім на Березині, Дніпрі та Десні. Проте флотилія залишалася серйозною силою.
Крім допоміжних судів, до Пінської флотилії додалося 4 канонерських човни, 4 тральщики, 8 сторожових кораблів, 10 катерів та 2 баржі, переобладнанні на плавучі зенітні батареї. Всі ці кораблі були оснащені польовими та зенітними гарматами і кулеметами, а не спеціальними корабельними артустановками. А у липні з Дунаю на Дніпро повернулися два артилерійських монітори, істотно посиливши цим флотилію.
Кораблі флотилії брали участь у Смоленській битві, підтримували очолюваний комкором Леонідом Петровським контрнаступ в районі Гомеля і Жлобина, а з серпня зосередилися у районі Києва і Чернігова.
Флотилія намагалася зірвати форсування німецькими військами тих річок, на яких могли діяти її кораблі, а морська піхота, на яку були перетворені всі тилові підрозділи та моряки загиблих кораблів, намагалася спинити танки Гудеріана та Клейста.
Скажімо, на Березині 14 липня 1941 року перед загоном флотилії командувач 21-ї армії генерал-лейтенант Василь Герасименко (той, що потім був першим й останнім наркомом оборони УРСР) поставив завдання: спільно з частинами 487-го стрілецького полку і партизанським загоном прорватися вгору річкою і висадити десант поблизу села Стасівка для захоплення переправи противника, а в подальшому оволодіти селом і на світанку 15 липня вогнем корабельної артилерії сприяти наступу 232-ї стрілецької дивізії на Бобруйськ.
Загін у складі моніторів "Вінниця", "Вітебськ", "Житомир" та п`яти бронекатерів прийняв на борт 80 партизанів і після полудня рушив виконувати бойове завдання.
Поблизу села Нові Білиці монітори обстріляли німецькі війська на берегах річки, знищили дві 76-мм гармати та понад 100 піхотинців. Десант висадився, захопив мінометну батарею та взяв шість полонених.
Але на моніторі "Вінниця" внаслідок прямих попадань вийшло з ладу кермо, корабель сів на мілину. Радянська піхота не підтримала рейд кораблів, обидва береги річки за якийсь час знову були зайняті солдатами Вермахту, артвогнем були потоплені катери-напівглісери "ДМ-1" та "ПГ-7", монітори "Вітебськ" та "Житомир" не змогли зняти з мілини пошкоджену "Вінницю", відтак змушені були відійти. Опівночі 16 липня екіпаж "Вінниці" підірвав свій корабель і перейшов через лінію фронту до своїх.
Як бачимо, загалом бойове завдання виявилося не виконаним, хоча й не з вини воєнморів. Але все ж дії флотилії мали певний результат. І ось компетентна оцінка цих дій, яку дав Начальник штабу сухопутних військ Німеччини генерал Франц Гальдер.
"Річкові пароплави противника на Прип`яті затримують просування наших військ."
А тепер про іншу операцію – вже на Дніпрі. Кораблі загону трьома групами стояли на позиціях біля Трипілля, Канева та Ржищева (тоді ще не були набудовані рукотворні "моря", отож у цих місцях річка мала по кілька русел, що істотно полегшувало дії флотилії).
31-го липня командир загону одержав наказ штабу Південно-Західного фронту перешкодити спробам противника форсувати Дніпро в районі Трипілля. Група кораблів у складі монітора "Флягін" та двох канонерських човнів наступного дня відкрила вогонь по ворожих танкових колонах й автомобілях з піхотою.
Німці зазнали серйозних втрат: були розбиті кілька танків та машин з боєприпасами, на полі бою залишилися сотні трупів солдатів та офіцерів. А німецька авіація не змогла знайти замаскованих кораблів, чия підтримка допомогла совєтській 7-й моторизованій дивізії організовано відійти й створити оборону на лівому березі Дніпра.
2-го серпня монітор "Левачов", плавбаза "Білорусія" та два бронекатери здійснили набіг на селище Гребені, яке щойно зайняв противник. У темряві кораблі зайняли позицію для стрільби прямою наводкою і змусили відступити батальйон Вермахту, завдавши йому тяжких утрат. Монітор "Левачов" одержав прямі попадання снарядів у бойову рубку та корпус, але точним вогнем знищив три артилерійські та мінометні батареї.
І знову оцінка дій флотилії генералом Гальдером.
"6-а армія дуже повільно рухається до Києва. Артилерія противника зі східного берега чинить протидію наступу наших частин. Чинять протидію і монітори противника".
Як ми бачимо, річкові червонофлотці воювали добре, краще за піхотні та механізовані з‘єднання, значна частина вояків котрих просто не хотіла битися "За Родіну!”, “За Сталіна!". У моряків же діяв своєрідний кодекс честі, який зобов`язував битися до кінця, не зважаючи на жодні обставини.
І ще важлива деталь. Коли адмірал Кузнєцов у квітні 1939 року приймав військово-морський наркомат, він поставив Сталіну та Берії умову: повне припинення репресій на флоті. Ця умова була виконана, і моряки мали значно менший страх перед чекістами, трибунальцями та комісарами, аніж піхотинці, танкісти чи льотчики.
Власне, так, як матроси, воювати з нацистами могли б й усі інші роди та види совєтських Збройних Сил, якби це не були совєтські Збройні Сили, де повага до кадрів могла бути тільки винятком, а правилом – безграмотне командування, ненавчені війська і нескінченні пошуки "ворогів народу".
Після того, як 19 вересня війська Південно-Західного фронту залишили Київ і потрапили в оточення, залишки флотилії - чотири монітори ("Левачов", "Флягін", "Ростовцев", "Вітебськ"), канонерка ("Смольний"), бронекатер, чотири тральщики і сторожовий катер – були висаджені у повітря. З моряків були сформовані кілька загонів загальною чисельністю понад 2 000 чоловік. Поранений командувач флотилії контр-адмірал Рогачов був евакуйований літаком до Харкова. Після жорстоких боїв з Київського оточення прорвалися менше, ніж півтисячі червонофлотців. На початку жовтня 1941 року Пінська флотилія була офіційно розформована.
Що впадає у вічі? Хоча чисельно річкові воєнмори становили лише 0,3% військ, які потрапили в оточення, але вони становили понад 2% тих, хто вийшов із оточення. Частина ж моряків потрапила в полон.
Скільки? Точно невідомо і навряд чи це вдасться коли-небудь встановити. Але, як ми знаємо, певна частина моряків була розстріляна нацистами у Києві в районі Бабиного Яру. Значно більше, очевидно, могло загинути у концентраційних таборах: передусім Дарницькому та Сирецькому.
Якщо полонені матроси справді йшли від Чернігова, то вони були не з Дніпровського, а зі сформованого наприкінці серпня 1941 року Чернігівського загону Пінської флотилії. Проіснував цей загін недовго, і танки Гудеріана спинити не зміг, а втім, бився, як умів і навіть понад те. Як і вся флотилія, створена Сталіним для "визвольного походу" у Європу, а потім використана до останнього корабля у лихоманкових спробах заткнути незліченні "дірки" у фронті й перегородити шлях ворожим танкам.
“Матросів гнали у Бабин Яр у дуже холодний день, здається, навіть падав сніг. За чутками, це були матроси Дніпровської флотилії. Руки у них були скручені дротом, але не у всіх, тому що деякі підіймали над головами кулаки. Вони йшли мовчки (може, за крики в них стріляли), тільки іноді там підіймався кулак, наче людина потягувалася і розминала плечі. Чимало з них ішло босоніж, частина голою до поясу, а деякі в одних підштанках.
Особливо жахливо йшли передні – щільним рядом, дивлячись перед собою, крокуючи так, наче вони були гранітними.
Кричали і билися вони вже в самому Яру, коли їх розстрілювали, вони кричали: “Хай живе Сталін!”, “Хай живе Червона армія!”, “Хай живе комунізм!”
Так писав київський письменник Анатолій Кузнєцов у першому, виданому під час хрущовської “відлиги” варіанті свого роману-спогаду, який зробив його відомим на увесь світ і врешті-решт перетворив на антисовєтчика і змусив емігрувати на Захід – у книзі “Бабин Яр”.
Ці рядки запам‘яталися, мабуть, усім читачам твору. Написано яскраво. Хоча й невідомо, чи був сам Анатолій Кузнєцов (тоді підліток) свідком цього проходу матросів вулицями Києва.
“10 січня 1942 року нацистські кати стратили тут, у Бабиному Яру, близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії. “Був мороз 37°, — розповідали очевидці, — а вони йшли на розстріл босі, в самих трусах, на тілі виднілися синці. Проте трималися матроси мужньо і співали «Раскинулось море широко”.
Це писав 2001 року знаний київський історик професор Михайло Коваль. Як бачимо, зменшилася патетичність оповіді, внесена важлива корекція: йдеться не про Дніпровську, а про Пінську флотилію, але загалом в головному текст Коваля корелюється з текстом Кузнєцова.
“Це не Дніпровська – це Пінська флотилія була. Моряки ішли з боку Чернігова. Під Києвом їх затримали. Не треба казати, що їх були сотні, що вони співали. У такому становищі не дуже співають: це було взимку, дійсно, кілька людей були пов’язані колючим дротом. Але останки лише 19-ти душ знайшли – там, де був кінотеатр ім. Гагаріна на вулиці Щусєва. Викопали їх, і зараз вони поховані на центральній алеї Лук’янівського цвинтаря”.
Це у вересні 2006 року розповів голова Фонду “Пам’ять Бабиного Яру” Ілля Левітас. Патетики ще менше, проте значно більше конкретики.
Хоча й досі отой описана по-різному свідками і сучасниками подій похід червоних воєнморів окупованим Києвом має у собі доволі загадок, а сама доля моряків Пінської флотилії оповита міфами.
Інформація до роздумів. У червні 1940 року, після того, як Західна Україна та Білорусь увійшли до складу Радянського Союзу, і перед тим, як були приєднані Бессарабія та Північна Буковина, Дніпровська військова флотилія, оперативно-тактичне об‘єднання, була поділена на дві: Дунайську та Пінську.
У склад Дунайської флотилії перейшли практично всі кораблі Дніпровської, їх перегнали морем у дельту Дунаю, частина якої дісталася Радянському Союзу після приєднання до нього Бессарабії та Північної Буковини.
”Ой ли вы, ребята, товарищи родные, все ли вы готовы встретится с врагом…”
Моніторів у складі флотилії станом на червень 1941 року було 7 (з них 5 захоплених 1939 року польських), канонерських човнів - 4 (2 польської побудови), бронекатерів - 15 (всі польські).
Флотилія, яка базувалася у Білорусі на річках Прип‘ять та Мухавець, мала у своєму складі 3 300 червонофлотців, а командував нею контр-адмірал Дмитро Рогачов.
| Артилерійський монітор "Бобруйськ" [польська назва "Horodyszcze"] |
| (Ministrerstwa Spraw Wojskowych) |
Йшлося також про контроль річкових шляхів сполучення і протидію ворожим кораблям.
Відповідно до наступальної стратегії навчали й воєнморів. А з початком війни флотилія мала потроїти свою чисельність шляхом мобілізації річкового флоту і вести наступ водними шляхами Польщі та Німеччини разом з армією в загальному напрямку на Берлін.
”Низвергнута ночь, поднимается сонце, Над гребнем рабочих голов. Вперёд краснофлотцы! Вперёд комсомольцы! На вахту встающих веков!”
Штурмовики Р-10 були сконструйовані і збудовані у Харкові. Кораблі Дніпровської флотилії будувалися у Києві та Миколаєві.
Серед особового складу обох сформованих 1940 року флотилій – Дунайської та Пінської – більшість була українцями. Це й зрозуміло: традиції річкового плавання були добре розвинені на Дніпрі та інших великих річках України.
Але командиром Пінської флотилії, яка мала увійти з боями у Варшаву, Берлін та Париж, несучи їм визволення по-сталінськи, був призначений, ясна річ, росіянин.
Але сталося інакше, ніж планував Генштаб Червоної армії. 22 червня 1941 року Пінській флотилії довелося вести не наступальні, а оборонні бої спершу на Прип‘яті, потім на Березині, Дніпрі та Десні. Проте флотилія залишалася серйозною силою.
Крім допоміжних судів, до Пінської флотилії додалося 4 канонерських човни, 4 тральщики, 8 сторожових кораблів, 10 катерів та 2 баржі, переобладнанні на плавучі зенітні батареї. Всі ці кораблі були оснащені польовими та зенітними гарматами і кулеметами, а не спеціальними корабельними артустановками. А у липні з Дунаю на Дніпро повернулися два артилерійських монітори, істотно посиливши цим флотилію.
Кораблі флотилії брали участь у Смоленській битві, підтримували очолюваний комкором Леонідом Петровським контрнаступ в районі Гомеля і Жлобина, а з серпня зосередилися у районі Києва і Чернігова.
Флотилія намагалася зірвати форсування німецькими військами тих річок, на яких могли діяти її кораблі, а морська піхота, на яку були перетворені всі тилові підрозділи та моряки загиблих кораблів, намагалася спинити танки Гудеріана та Клейста.
Скажімо, на Березині 14 липня 1941 року перед загоном флотилії командувач 21-ї армії генерал-лейтенант Василь Герасименко (той, що потім був першим й останнім наркомом оборони УРСР) поставив завдання: спільно з частинами 487-го стрілецького полку і партизанським загоном прорватися вгору річкою і висадити десант поблизу села Стасівка для захоплення переправи противника, а в подальшому оволодіти селом і на світанку 15 липня вогнем корабельної артилерії сприяти наступу 232-ї стрілецької дивізії на Бобруйськ.
Загін у складі моніторів "Вінниця", "Вітебськ", "Житомир" та п`яти бронекатерів прийняв на борт 80 партизанів і після полудня рушив виконувати бойове завдання.
Поблизу села Нові Білиці монітори обстріляли німецькі війська на берегах річки, знищили дві 76-мм гармати та понад 100 піхотинців. Десант висадився, захопив мінометну батарею та взяв шість полонених.
| Монітори "Житомир" і "Вінниця" польської побудови [колишні "Torun" і "Pinks"] |
| (Ministrerstwa Spraw Wojskowych) |
Як бачимо, загалом бойове завдання виявилося не виконаним, хоча й не з вини воєнморів. Але все ж дії флотилії мали певний результат. І ось компетентна оцінка цих дій, яку дав Начальник штабу сухопутних військ Німеччини генерал Франц Гальдер.
"Річкові пароплави противника на Прип`яті затримують просування наших військ."
А тепер про іншу операцію – вже на Дніпрі. Кораблі загону трьома групами стояли на позиціях біля Трипілля, Канева та Ржищева (тоді ще не були набудовані рукотворні "моря", отож у цих місцях річка мала по кілька русел, що істотно полегшувало дії флотилії).
31-го липня командир загону одержав наказ штабу Південно-Західного фронту перешкодити спробам противника форсувати Дніпро в районі Трипілля. Група кораблів у складі монітора "Флягін" та двох канонерських човнів наступного дня відкрила вогонь по ворожих танкових колонах й автомобілях з піхотою.
Німці зазнали серйозних втрат: були розбиті кілька танків та машин з боєприпасами, на полі бою залишилися сотні трупів солдатів та офіцерів. А німецька авіація не змогла знайти замаскованих кораблів, чия підтримка допомогла совєтській 7-й моторизованій дивізії організовано відійти й створити оборону на лівому березі Дніпра.
І знову оцінка дій флотилії генералом Гальдером.
"6-а армія дуже повільно рухається до Києва. Артилерія противника зі східного берега чинить протидію наступу наших частин. Чинять протидію і монітори противника".
Як ми бачимо, річкові червонофлотці воювали добре, краще за піхотні та механізовані з‘єднання, значна частина вояків котрих просто не хотіла битися "За Родіну!”, “За Сталіна!". У моряків же діяв своєрідний кодекс честі, який зобов`язував битися до кінця, не зважаючи на жодні обставини.
І ще важлива деталь. Коли адмірал Кузнєцов у квітні 1939 року приймав військово-морський наркомат, він поставив Сталіну та Берії умову: повне припинення репресій на флоті. Ця умова була виконана, і моряки мали значно менший страх перед чекістами, трибунальцями та комісарами, аніж піхотинці, танкісти чи льотчики.
Власне, так, як матроси, воювати з нацистами могли б й усі інші роди та види совєтських Збройних Сил, якби це не були совєтські Збройні Сили, де повага до кадрів могла бути тільки винятком, а правилом – безграмотне командування, ненавчені війська і нескінченні пошуки "ворогів народу".
Після того, як 19 вересня війська Південно-Західного фронту залишили Київ і потрапили в оточення, залишки флотилії - чотири монітори ("Левачов", "Флягін", "Ростовцев", "Вітебськ"), канонерка ("Смольний"), бронекатер, чотири тральщики і сторожовий катер – були висаджені у повітря. З моряків були сформовані кілька загонів загальною чисельністю понад 2 000 чоловік. Поранений командувач флотилії контр-адмірал Рогачов був евакуйований літаком до Харкова. Після жорстоких боїв з Київського оточення прорвалися менше, ніж півтисячі червонофлотців. На початку жовтня 1941 року Пінська флотилія була офіційно розформована.
Що впадає у вічі? Хоча чисельно річкові воєнмори становили лише 0,3% військ, які потрапили в оточення, але вони становили понад 2% тих, хто вийшов із оточення. Частина ж моряків потрапила в полон.
Скільки? Точно невідомо і навряд чи це вдасться коли-небудь встановити. Але, як ми знаємо, певна частина моряків була розстріляна нацистами у Києві в районі Бабиного Яру. Значно більше, очевидно, могло загинути у концентраційних таборах: передусім Дарницькому та Сирецькому.
Якщо полонені матроси справді йшли від Чернігова, то вони були не з Дніпровського, а зі сформованого наприкінці серпня 1941 року Чернігівського загону Пінської флотилії. Проіснував цей загін недовго, і танки Гудеріана спинити не зміг, а втім, бився, як умів і навіть понад те. Як і вся флотилія, створена Сталіним для "визвольного походу" у Європу, а потім використана до останнього корабля у лихоманкових спробах заткнути незліченні "дірки" у фронті й перегородити шлях ворожим танкам.