Ірина Біла Як виживають театри в Новій Україні? Хто допомагає? Слухати:
Ірина Біла: 13 років театральний сезон завершується врученням премії “Київська пектораль”. Цьогоріч премії конкурсу збільшені з тисячі гривень до тисячі доларів.
Грошові винагороди були доречними, адже театральний бомонд не розбещений належним фінансовим поцінуванням з боку держави.
Утім, чи нарікають “слуги Мельпомени” на більш, ніж скромне фінансування? Чи впливає це на якість театрального буття? Зрештою, наскільки затребуваний театр в Новій Україні? Пристрасті, що вирують навколо театрів, аж ніяк не поступаються тим, що клекочуть на сцені. Ні за драматичністю, ні за трагікомічністю. Надто ж вони зачіпають акторів, коли йдеться про фінансовий бік оцінки творчості. Позаяк переважна більшість митців не погоджуються, що справжній художник має бути неодмінно голодним. Нагодувати одних і розпрощатися з іншими театральними колективами вирішили в київський мерії. А щоб визначити “хто є хто”, поділили усі 22 муніципальні театри на категорії, згідно з якими вони отримуватимуть щедріше фінансування або лишаться на голодному пайку.
Поцікавитися реакцією у тих, кого омине щедра рука можновладців від культури, вирішила моя кореспондентка Радіо Свобода Леся Бакалець.
Леся Бакалець: Вже 15 років театр “Золоті ворота” відзначає своє професійне свято без власного приміщення. Зараз актори ділять сцену з Театром ляльок і дають одну виставу на тиждень.
Валерій Пацунов, художній керівник "Золотих воріт", цього року, окрім фінансових проблем, отримав ще літеру “D”. Це назва категорії театрів, які Головне управління культури міста Києва вважає проблемними і такими, що не задовольняють потреби киян.
Колектив пана Пацунова звинувачують у нерегулярних виставах та фактичній відсутності репертуару.
Сам художній керівник обурюється. Він каже, що за ті півроку, які його театр має більш-менш стабільне приміщення, жодний представник експертної комісії його творчої роботи не бачив.
Валерій Пацунов: Публіка до нас ходить, аншлаги, стабільність. Але ніхто не був у нас останніх півроку саме з тих, хто вважає себе експертною комісією.
Леся Бакалець: Борис Курицин - голова дорадчої ради, яка і розділила всі київські муніципальні театри на чотири категорії.
Окрім проблемної четвертої, він називає ще категорію “А”, а це дитячі театри, які потребують особливої уваги. Під літерою “В” значаться стабільні театри, які мають свого постійного глядача, і літера “С” позначає театри національних меншин.
У відповідь на обурення Валерія Пацунова Борис Курицин радить йому подумати, а чи все гаразд у його театрі.
Борис Курицин: Замість того, щоб доводити, що ніхто з представників дорадчої ради не був на його виставах, краще зупинитися і подумати, що відбувається з твоїм театром.
Леся Бакалець: Борис Курицин розповідає, що розподіл театрів на категорії не означає, що якісь закриють чи не будуть давати грошей взагалі. На кожен театр і надалі буде виділятися сума на комунальні послуги та зарплату. Йдеться тільки про фінансування нових постановок. Театри категорії “Д” їх не отримають.
Борис Курицин: Якби знову всім дали все, то й галасу ніякого не було б. А двом театрам сказали, що ви не виробляєте продукт, який може задовольняти київського глядача.
Леся Бакалець: Існують різні варіанти розподілу коштів, але такого, щоб “кожній сестрі по калачу, немає ніде”.
“Таких калачів у нас зовсім не багато,” – вважає Олег Вергеліс, театральний критик. Він називає сортування театрів некоректним. І говорить, що існують інші шляхи вирішення проблеми нестачі коштів у театрів.
Олег Вергеліс: Треба не просто розламати бублика на рівні частини, треба знайти шлях, як із 35 мільйонів зробити 45, залучити додаткові кошти і підтримати всі театри у Києві.
Леся Бакалець: Валерій Пацунов повідомив, що, начебто, представники нової влади вже відвідали його вистави. І літеру “D” із “Золотих воріт” скоро знімуть. А сам театр, за його словами, має бути мистецтвом, а не бізнесом.
“Мають обличчя, мають залу глядачів - платять, ні – good bye, my love, good bye !”
Ірина Біла: Щороку держава виділяє київським театрам 35 мільйонів гривень. До бюджету ж повертається лише третини від цієї суми. “Тому театрам не варто сидіти, склавши руки, а активніше шукати гроші на нові постановки, скажімо у спонсорів або залучати до роботи талановитих режисерів, чиї вистави приваблювали б глядача, а відтак збільшували б касові збори,” - переконаний заступник київського мера, що опікується культурою, Віталій Журавський.
Віталій Журавський: Театри повинні навчитися заробляти гроші. Вони цього, на жаль, ще не можуть робити.
Це є в усьому світі, візьміть для прикладу той же Париж, де немає стільки театрів на муніципальному утриманні, як у нас, хоча там їх 500. Там є один театр на муніципальному утриманні, всі інші заробляють на своє прожиття.
Мають обличчя, мають залу глядачів - платять, ні - good-bye, my love, good-bye! І це правильно!
Ірина Біла: Театр вважається успішним, якщо за рік його зали були заповнені на 60%.
Київський театр “Сузір’я” може похвалитися цифрою 86%. Утім, на думку художнього керівника цього недержавного театру Олексія Кужельного, є окремі види мистецтва, яким важко боротися за 100% відвідуваність. Але це зовсім не означає, що держава повинна згорнути їхнє фінансування.
Олексій Кужельний: В оперному театрі відвідуваність становитиме 30%. То що, буде непотрібен оперний театр?
Ансамбль Вірського може виступати в Києві щонайбільше раз на місяць. А що, хор Вірьовки може виступати п’ять разів на тиждень? Ні, правда ж! Але це не значить, що хор Вірьовки фінансувати не треба.
Йдеться про те, щоб на вкладену гривню була більша віддача. Наприклад, один дитячий театр повертає на гривню 10 копійок, драматичний театр 50 копійок і таке інше.
Ірина Біла: А ось у Дніпропетровському театрі одного актора “Крик” глядачів не бракує. Квитки розбирають за кілька тижнів до вистави. І все ж коштів не вистачає.
Проте цьогорічну шевченківську премію директор театру, народний артист Михайло Мельник вирішив уже не витрачати на проблеми мистецтва, а віддати її найближчим глядачам, родині.
Більше мистецькими та особистими планами Михайла Мельника цікавилася дніпропетровська кореспондентка Радіо Свобода Юлія Рацибарська.
За Шевченківську премію приміщення для театру не купиш
Юлія Рацибарська: Михайло Мельник називає себе великим грішником. Перш за все перед власними дітьми. За майже 20 років існування театру одного актора «Крик» родині віддав набагато менше тепла й уваги, аніж глядачам. Тому цьогорічну Шевченківську премію у 120 тисяч гривень витратить на втілення давніх мрій найближчих людей.
Микола Мельник: На ту мізерну зарплатню, яку отримує сьогодні народний артист України, вистачає тільки прогодувати фізично сім’ю. Зізнаюся, що років десять з сім’єю я не бачив моря. Я вже не кажу про поїздки закордон.
Юлія Рацибарська: На купівлю приміщення для театру, як каже Михайло Мельник, ніякої національної премії не вистачить. Отож у найближчі роки його вистави, як і раніше, йтимуть в орендованій залі Спілки архітекторів. Це вже третя будівля, де «квартирує» «Крик». Щороку, переукладаючи угоду з власниками, актор чекає, що йому вкажуть на двері.
Держава дотує театр наполовину, зарплату Михайло Мельник отримує тільки як директор. Решта функцій «за просто так»: сам собі режисер, постановник, звукооператор, гример, сценограф. Жартує, що самодостатній, бо заощаджую бюджетні гроші.
Комедій і творів сучасних авторів Мельник не ставить, тільки класику.
Микола Мельник: А тому, можливо, глядач і ходить сюди, що це є суперсучасні речі. Це ж тільки називається «класика», це сьогодні відбувається і буде завтра відбуватися.
За двадцять років глядач став “українським”
Юлія Рацибарська: Усі вистави Мельника тільки українською. Попри це у російськомовному мегаполісі «Крик» модний. Квитки беруть за два тижні до вистав, а щоб потрапити на прем’єру, ладні навіть сидіти на східцях.
Аудиторія 50-тирічного Михайла Мельника удвічі-утричі молодша. Разом з театром, як каже пан Михайло, за 20 років змінився і глядач — він став більш «українським».
Микола Мельник: Коли ти виходиш на майдан і починаєш агітувати людей за українську мову, то більше однієї людини ти не загітуєш. А театр передбачає космічне проникнення в душу. І відгуки, які були 20 років назад в книзі відгуків, 90% були російською, і раптом ти бачиш, що в тебе 80% відгуків українською мовою, а значить ти не даремно страждав, мучився.
Юлія Рацибарська: Мрія ж самого Мельника — це вистава за власним твором. Але поки на це не зважується. Каже, що у театрі, де йшли вистави за світовими шедеврами, можна показувати лиш щось не нижче за Шевченка чи Достоєвського.
Ірина Біла: А ось акторів Івано-Франківського театру ляльок імені Марійки Підгірянки непокоїть не лише мізерне фінансування театру, а й ... можливість затоплення. Тому глядачі, купуючи квитки до цього театру, уважно слухають прогноз погоди.
Принаймні, це робить Івано-Франківський кореспондент Радіо Свобода Іван Костюк.
Іван Костюк: Далекого 1945 року в обласному центрі Прикарпаття було створено Театр ляльок. За короткий час театр став одним з найпопулярніших не лише на Івано-Франківщині.
Однак у 90-их роках минулого століття, відразу після розвалу Радянського Союзу, ляльковий театр залишився без приміщення. Старе зруйнували, а нового театру на той час не було збудовано.
Головний режисер театру Володимир Підцерковний з цього приводу зауважує:
Володимир Підцерковний: Це страшним чином відбилося на творчій якості трупи, тому що 13 років театр знаходив притулок десь у когось, хто прийме.
Іван Костюк: Два роки тому ляльковому театрові все ж дали приміщення. Воно розташоване в центрі Івано-Франківська по вулиці Незалежності. Але навіть таке довгоочікуване переселення не убезпечило театр від проблем. Над залом для глядачів почала текти покрівля. Дощова вода затоплювала театр.
Зараз актори радіють, що видалася тепла зима і не було чергових підтоплень. Вони також зауважують, що і їхня зарплатня бажає бути кращою. Культура, як відомо, фінансується за залишковим принципом. Івано-Франківський театр ляльок у цьому не виняток.
“Театр – це та ж сама Верховна Рада Україні, яка має теж певне коло глядачів, які в тому котлі “варяться”
Ірина Біла: Актор Богдан Бенюк вже давно не сподівається на державні крихти з держбюджету. Тому ще сім років тому разом з колегою Анатолієм Хостікоєвим заснував театральну компанію “Бенюк-Хостікоєв”, вистави якої неодмінно супроводжуються аншлагами.
Богдан Бенюк: Якщо керівництво театру не може зробити ремонт, запропонувати артистам нормальну зарплату, то кому потрібен цей театр? Театр – це та ж сама Верховна Рада Україні, яка має теж певне коло глядачів, які в тому котлі “варяться”.
Так не може бути!
Ірина Біла: Шукають додаткові шляхи доступу до глядача і в київському Театрі маріонеток.
Засновник і художній керівник театру Михайло Яремчук запрошує до роботи молодих акторів і проводить для них майстер-класи. А ще планує проведення відкритих репетицій, на які можуть прийти всі охочі і висловити свою думку щодо нової вистави.
Докладніше про свої задуми Михайло Яремчук.
Михайло Яремчук: Щоб зробити процес створення вистави публічним, починаючи від задуму, потім відкриті репетиції, куди можна запросити людей, які дивитимуться, починаючи з п’єси, і через форум в Інтернеті ми хочемо спілкуватися з публікою.
І через якийсь час вже виходить вистава. Але люди, які пройшли цей шлях разом з нами, безумовно будуть дивитися виставу так само з нашими глядачами. Я в цьому абсолютно переконаний.
Ірина Біла: Ймовірно, саме за творчі пошуки і прагнення експерименту київська мерія вирішила додатково фінансово заохотити Театр маріонеток.
Саме таку вибіркову підтримку конкретних проектів і конкретних творчих майстерень схвалює і театрознавець Віталій Жежера. Він каже, що вже досить діяти за принципом “нате вам гроші на культуру”.
Віталій Жежера: При нашій всій бідності, та ще й зрівнялівка... Що воно могло дати? А тут можна акумулювати якісь кошти на певні проекти, а не просто: нате, це вам на культуру, то й хай буде.
Ірина Біла: Якщо митці сподіватимуться лише на державні кошти, театри не розвиватимуться. Так каже начальник відділу театрів Міністерства культури і мистецтв Олена Воронко.
На її думку, якщо театральний колектив, надто ж його керівництво прагнуть не жевріти на державний кошт, а активно шукають додаткові джерела фінансової підтримки, то вони їх знайдуть.
Олена Воронко: Справа держави підтримувати заклади мистецтва. Але ж фінансування тільки видатків з держбюджету – це неможливий розвиток мистецтва в тому обсязі, яким може бути.
Тому театри, які дійсно заслуговують на увагу глядачів, безумовно знаходять і спонсорів, і їх підтримує держава, тобто багато джерел фінансування. Чим більше цих джерел, тим краще для театрального колективу.
Ірина Біла: “Є два способи жваво зацікавити публіку в театрі, - переконував Гюго, - за допомогою великого і справедливого, бо велике захоплює маси, а правдиве підкуповує окремих осіб”.
Відтак було б не погано, аби велике змогли оцінити глядачі, а справедливе збагнули державні мужі. Або, принаймні, меценати.
| Хто підтримає український театр в новій Україні |
| (©RadioSvoboda.Ua) |
Утім, чи нарікають “слуги Мельпомени” на більш, ніж скромне фінансування? Чи впливає це на якість театрального буття? Зрештою, наскільки затребуваний театр в Новій Україні? Пристрасті, що вирують навколо театрів, аж ніяк не поступаються тим, що клекочуть на сцені. Ні за драматичністю, ні за трагікомічністю. Надто ж вони зачіпають акторів, коли йдеться про фінансовий бік оцінки творчості. Позаяк переважна більшість митців не погоджуються, що справжній художник має бути неодмінно голодним. Нагодувати одних і розпрощатися з іншими театральними колективами вирішили в київський мерії. А щоб визначити “хто є хто”, поділили усі 22 муніципальні театри на категорії, згідно з якими вони отримуватимуть щедріше фінансування або лишаться на голодному пайку.
Поцікавитися реакцією у тих, кого омине щедра рука можновладців від культури, вирішила моя кореспондентка Радіо Свобода Леся Бакалець.
Леся Бакалець: Вже 15 років театр “Золоті ворота” відзначає своє професійне свято без власного приміщення. Зараз актори ділять сцену з Театром ляльок і дають одну виставу на тиждень.
Валерій Пацунов, художній керівник "Золотих воріт", цього року, окрім фінансових проблем, отримав ще літеру “D”. Це назва категорії театрів, які Головне управління культури міста Києва вважає проблемними і такими, що не задовольняють потреби киян.
Колектив пана Пацунова звинувачують у нерегулярних виставах та фактичній відсутності репертуару.
Сам художній керівник обурюється. Він каже, що за ті півроку, які його театр має більш-менш стабільне приміщення, жодний представник експертної комісії його творчої роботи не бачив.
Валерій Пацунов: Публіка до нас ходить, аншлаги, стабільність. Але ніхто не був у нас останніх півроку саме з тих, хто вважає себе експертною комісією.
Леся Бакалець: Борис Курицин - голова дорадчої ради, яка і розділила всі київські муніципальні театри на чотири категорії.
Окрім проблемної четвертої, він називає ще категорію “А”, а це дитячі театри, які потребують особливої уваги. Під літерою “В” значаться стабільні театри, які мають свого постійного глядача, і літера “С” позначає театри національних меншин.
У відповідь на обурення Валерія Пацунова Борис Курицин радить йому подумати, а чи все гаразд у його театрі.
Борис Курицин: Замість того, щоб доводити, що ніхто з представників дорадчої ради не був на його виставах, краще зупинитися і подумати, що відбувається з твоїм театром.
Леся Бакалець: Борис Курицин розповідає, що розподіл театрів на категорії не означає, що якісь закриють чи не будуть давати грошей взагалі. На кожен театр і надалі буде виділятися сума на комунальні послуги та зарплату. Йдеться тільки про фінансування нових постановок. Театри категорії “Д” їх не отримають.
Борис Курицин: Якби знову всім дали все, то й галасу ніякого не було б. А двом театрам сказали, що ви не виробляєте продукт, який може задовольняти київського глядача.
Леся Бакалець: Існують різні варіанти розподілу коштів, але такого, щоб “кожній сестрі по калачу, немає ніде”.
“Таких калачів у нас зовсім не багато,” – вважає Олег Вергеліс, театральний критик. Він називає сортування театрів некоректним. І говорить, що існують інші шляхи вирішення проблеми нестачі коштів у театрів.
Олег Вергеліс: Треба не просто розламати бублика на рівні частини, треба знайти шлях, як із 35 мільйонів зробити 45, залучити додаткові кошти і підтримати всі театри у Києві.
Леся Бакалець: Валерій Пацунов повідомив, що, начебто, представники нової влади вже відвідали його вистави. І літеру “D” із “Золотих воріт” скоро знімуть. А сам театр, за його словами, має бути мистецтвом, а не бізнесом.
“Мають обличчя, мають залу глядачів - платять, ні – good bye, my love, good bye !”
Ірина Біла: Щороку держава виділяє київським театрам 35 мільйонів гривень. До бюджету ж повертається лише третини від цієї суми. “Тому театрам не варто сидіти, склавши руки, а активніше шукати гроші на нові постановки, скажімо у спонсорів або залучати до роботи талановитих режисерів, чиї вистави приваблювали б глядача, а відтак збільшували б касові збори,” - переконаний заступник київського мера, що опікується культурою, Віталій Журавський.
Віталій Журавський: Театри повинні навчитися заробляти гроші. Вони цього, на жаль, ще не можуть робити.
Це є в усьому світі, візьміть для прикладу той же Париж, де немає стільки театрів на муніципальному утриманні, як у нас, хоча там їх 500. Там є один театр на муніципальному утриманні, всі інші заробляють на своє прожиття.
Мають обличчя, мають залу глядачів - платять, ні - good-bye, my love, good-bye! І це правильно!
Ірина Біла: Театр вважається успішним, якщо за рік його зали були заповнені на 60%.
| Київський театр Сузір''я |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Олексій Кужельний: В оперному театрі відвідуваність становитиме 30%. То що, буде непотрібен оперний театр?
Ансамбль Вірського може виступати в Києві щонайбільше раз на місяць. А що, хор Вірьовки може виступати п’ять разів на тиждень? Ні, правда ж! Але це не значить, що хор Вірьовки фінансувати не треба.
Йдеться про те, щоб на вкладену гривню була більша віддача. Наприклад, один дитячий театр повертає на гривню 10 копійок, драматичний театр 50 копійок і таке інше.
Ірина Біла: А ось у Дніпропетровському театрі одного актора “Крик” глядачів не бракує. Квитки розбирають за кілька тижнів до вистави. І все ж коштів не вистачає.
Проте цьогорічну шевченківську премію директор театру, народний артист Михайло Мельник вирішив уже не витрачати на проблеми мистецтва, а віддати її найближчим глядачам, родині.
Більше мистецькими та особистими планами Михайла Мельника цікавилася дніпропетровська кореспондентка Радіо Свобода Юлія Рацибарська.
За Шевченківську премію приміщення для театру не купиш
| Театр, що українізує Дніпропетровськ |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Микола Мельник: На ту мізерну зарплатню, яку отримує сьогодні народний артист України, вистачає тільки прогодувати фізично сім’ю. Зізнаюся, що років десять з сім’єю я не бачив моря. Я вже не кажу про поїздки закордон.
Юлія Рацибарська: На купівлю приміщення для театру, як каже Михайло Мельник, ніякої національної премії не вистачить. Отож у найближчі роки його вистави, як і раніше, йтимуть в орендованій залі Спілки архітекторів. Це вже третя будівля, де «квартирує» «Крик». Щороку, переукладаючи угоду з власниками, актор чекає, що йому вкажуть на двері.
Держава дотує театр наполовину, зарплату Михайло Мельник отримує тільки як директор. Решта функцій «за просто так»: сам собі режисер, постановник, звукооператор, гример, сценограф. Жартує, що самодостатній, бо заощаджую бюджетні гроші.
Комедій і творів сучасних авторів Мельник не ставить, тільки класику.
Микола Мельник: А тому, можливо, глядач і ходить сюди, що це є суперсучасні речі. Це ж тільки називається «класика», це сьогодні відбувається і буде завтра відбуватися.
За двадцять років глядач став “українським”
Юлія Рацибарська: Усі вистави Мельника тільки українською. Попри це у російськомовному мегаполісі «Крик» модний. Квитки беруть за два тижні до вистав, а щоб потрапити на прем’єру, ладні навіть сидіти на східцях.
Аудиторія 50-тирічного Михайла Мельника удвічі-утричі молодша. Разом з театром, як каже пан Михайло, за 20 років змінився і глядач — він став більш «українським».
Микола Мельник: Коли ти виходиш на майдан і починаєш агітувати людей за українську мову, то більше однієї людини ти не загітуєш. А театр передбачає космічне проникнення в душу. І відгуки, які були 20 років назад в книзі відгуків, 90% були російською, і раптом ти бачиш, що в тебе 80% відгуків українською мовою, а значить ти не даремно страждав, мучився.
Юлія Рацибарська: Мрія ж самого Мельника — це вистава за власним твором. Але поки на це не зважується. Каже, що у театрі, де йшли вистави за світовими шедеврами, можна показувати лиш щось не нижче за Шевченка чи Достоєвського.
Ірина Біла: А ось акторів Івано-Франківського театру ляльок імені Марійки Підгірянки непокоїть не лише мізерне фінансування театру, а й ... можливість затоплення. Тому глядачі, купуючи квитки до цього театру, уважно слухають прогноз погоди.
Принаймні, це робить Івано-Франківський кореспондент Радіо Свобода Іван Костюк.
Іван Костюк: Далекого 1945 року в обласному центрі Прикарпаття було створено Театр ляльок. За короткий час театр став одним з найпопулярніших не лише на Івано-Франківщині.
Однак у 90-их роках минулого століття, відразу після розвалу Радянського Союзу, ляльковий театр залишився без приміщення. Старе зруйнували, а нового театру на той час не було збудовано.
Головний режисер театру Володимир Підцерковний з цього приводу зауважує:
Володимир Підцерковний: Це страшним чином відбилося на творчій якості трупи, тому що 13 років театр знаходив притулок десь у когось, хто прийме.
Іван Костюк: Два роки тому ляльковому театрові все ж дали приміщення. Воно розташоване в центрі Івано-Франківська по вулиці Незалежності. Але навіть таке довгоочікуване переселення не убезпечило театр від проблем. Над залом для глядачів почала текти покрівля. Дощова вода затоплювала театр.
Зараз актори радіють, що видалася тепла зима і не було чергових підтоплень. Вони також зауважують, що і їхня зарплатня бажає бути кращою. Культура, як відомо, фінансується за залишковим принципом. Івано-Франківський театр ляльок у цьому не виняток.
“Театр – це та ж сама Верховна Рада Україні, яка має теж певне коло глядачів, які в тому котлі “варяться”
Ірина Біла: Актор Богдан Бенюк вже давно не сподівається на державні крихти з держбюджету. Тому ще сім років тому разом з колегою Анатолієм Хостікоєвим заснував театральну компанію “Бенюк-Хостікоєв”, вистави якої неодмінно супроводжуються аншлагами.
Богдан Бенюк: Театр – це та ж сама Верховна Рада
Богдан Бенюк: Якщо керівництво театру не може зробити ремонт, запропонувати артистам нормальну зарплату, то кому потрібен цей театр? Театр – це та ж сама Верховна Рада Україні, яка має теж певне коло глядачів, які в тому котлі “варяться”.
Так не може бути!
Ірина Біла: Шукають додаткові шляхи доступу до глядача і в київському Театрі маріонеток.
Засновник і художній керівник театру Михайло Яремчук запрошує до роботи молодих акторів і проводить для них майстер-класи. А ще планує проведення відкритих репетицій, на які можуть прийти всі охочі і висловити свою думку щодо нової вистави.
Докладніше про свої задуми Михайло Яремчук.
Михайло Яремчук: Щоб зробити процес створення вистави публічним, починаючи від задуму, потім відкриті репетиції, куди можна запросити людей, які дивитимуться, починаючи з п’єси, і через форум в Інтернеті ми хочемо спілкуватися з публікою.
І через якийсь час вже виходить вистава. Але люди, які пройшли цей шлях разом з нами, безумовно будуть дивитися виставу так само з нашими глядачами. Я в цьому абсолютно переконаний.
Ірина Біла: Ймовірно, саме за творчі пошуки і прагнення експерименту київська мерія вирішила додатково фінансово заохотити Театр маріонеток.
Саме таку вибіркову підтримку конкретних проектів і конкретних творчих майстерень схвалює і театрознавець Віталій Жежера. Він каже, що вже досить діяти за принципом “нате вам гроші на культуру”.
Віталій Жежера: При нашій всій бідності, та ще й зрівнялівка... Що воно могло дати? А тут можна акумулювати якісь кошти на певні проекти, а не просто: нате, це вам на культуру, то й хай буде.
Ірина Біла: Якщо митці сподіватимуться лише на державні кошти, театри не розвиватимуться. Так каже начальник відділу театрів Міністерства культури і мистецтв Олена Воронко.
На її думку, якщо театральний колектив, надто ж його керівництво прагнуть не жевріти на державний кошт, а активно шукають додаткові джерела фінансової підтримки, то вони їх знайдуть.
Олена Воронко: Справа держави підтримувати заклади мистецтва. Але ж фінансування тільки видатків з держбюджету – це неможливий розвиток мистецтва в тому обсязі, яким може бути.
Тому театри, які дійсно заслуговують на увагу глядачів, безумовно знаходять і спонсорів, і їх підтримує держава, тобто багато джерел фінансування. Чим більше цих джерел, тим краще для театрального колективу.
Ірина Біла: “Є два способи жваво зацікавити публіку в театрі, - переконував Гюго, - за допомогою великого і справедливого, бо велике захоплює маси, а правдиве підкуповує окремих осіб”.
Відтак було б не погано, аби велике змогли оцінити глядачі, а справедливе збагнули державні мужі. Або, принаймні, меценати.