Сергій Грабовський Слухати:
Сергій Грабовський: В Українській церкві у всі часи були священики, які не відділяли служіння Богу від служіння своєму народові.
Сьогодні наш радіожурнал присвячений одному з них, митрополиту Василеві Липківському.
“Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади”.
Максим Стріха: Ці слова належать Василеві Липківському, дід якого був священиком у селі Дмитрушках біля Умані, а батько — настоятелем храму у місті Липовці, на березі річки Липи на сході Вінниччини. Згодом у тому самому храмі в Липовці служив настоятелем і Василь Липківський.
Сергій Грабовський: Він отримав церковну освіту у духовному училищі в Умані, у Київській духовній семінарії та у Київській духовній академії на Подолі і там здобув ступінь кандидата богослов’я.
Максим Стріха: Ті духовні заклади давали досить серйозну підготовку. І не все там було так, як у середині ХІХ століття, що зафіксував Нечуй-Левицький у своїй знаменитій повісті “Хмари”. Адже трошки пізніше у Духовній академії постала знаменита Київська філософська школа. А серед випускників Київської семінарії можна згадати хоча би батька визначного нашого історика і голови Центральної Ради Михайла Грушевського — Сергія Грушевського, віце-президента Української академії наук Сергія Єфремова та наступника Василя Липківського на митрополичій кафедрі Миколу Борецького.
Сергій Грабовський: Але в усіх духовних закладах Російської імперії було насторожене ставлення до українства. Відтак 1905 року протоієрей Липківський був за українофільство звільнений з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначений священиком Свято-Покровської церкви на тодішній київській околиці — Солом’янці.
Максим Стріха: З початком Української революції Василь Липківський очолив рух за відновлення Української православної церкви. Він перекладає Службу Божу українською мовою і опікується відродженням давніх традицій Київського православ’я.
Особливого значення отець Липківський надавав відновленню традиції соборноправності, тобто спільного управління церковними справами з боку священослужителів і мирян.
Сергій Грабовський: А 22 травня 1919 року отець Липківський відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі біля теперішньої площі Слави у Києві (зараз на місці храму стоїть Палац дітей та юнацтва).
Згодом за проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священослужіння.
Максим Стріха: Саме нетолерантна політика російських єпископів до можливості запровадження бодай української мови в Службі Божій і була однією з причин проголошення автокефалії Української православної церкви 5 травня 1920 року, одразу після відступу з Києва Червоної армії.
А на Першому соборі Української Автокефальної Православної Церкви, який відбувся у жовтні 1921 року у київському соборі Святої Софії, його настоятель отець Липківський був висвячений на єпископа і обраний митрополитом.
Оскільки жоден з єпископів Російської церкви не погодився взяти участь у хіротонії єпископів відроджуваної Української церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою Церкви апостольських часів.
Розповідає Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко).
Ігор (Ісиченко): Ставлення до Української автокефальної православної церкви 1920–1930 років є важкою канонічною проблемою чи не для всіх церков сьогодні в Україні, в тому числі і для тих, які називають себе Українською Автокефальною Православною Церквою. Бо жодна з них не зберегла спадкоємності свячень від Церкви митрополита Василя Липківського, і жодна з них не приймає київських канонів цієї Церкви, затверджених нею на Соборі 1921 року.
Коли на Помісному соборі Української автокефальної православної церкви у 1997 році розглядалося ставлення до канонізації подвижників віри 1920 років, то, як мені здається, було прийняте мудре і компромісне рішення: визнати день загибелі митрополита Василя Липківського Днем пам’яті всіх святих мучеників землі української, новомучеників, тих, хто постраждав від більшовицького безбожницького терору. І в цей день ми вшановуємо всіх тих, хто перебуває у небесних оселях, а сам Господь знає їхні імена.
У Євангелії є епізод, коли Христа хотіли випробовувати фарисеї і запропонували йому оцінити блудницю, засуджену до каменування. Пригадаймо, як він відповів: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь».
Я думаю, що нам треба для того, щоб говорити про митрополита Липківського, передусім відчути всю безнадійність отого жахливого режиму, який існував у 1920–1930 роки, який не залишав перспективи.
Згадаймо ще один, не так часто згадуваний у повсякденному церковному вжитку, епізод, коли Лотові доньки мали дітей від нього, тому що вони думали, що лишилися самі після загибелі Содому на Землі. Це жахливий гріх, кровозмішання, який засуджують усі релігії світу. Але без розуміння поставитися до тієї миті, коли самотня родина хотіла продовжити життя на землі ось у такий спосіб... Ну, принаймні, тут теж треба згадати Христову відповідь фарисеям: «Хто з вас без гріха?».
Сергій Грабовський: Спершу совєцька влада, виходячи зі своїх політичних міркувань, досить толерантно ставилася до Української Автокефальної Православної Церкви, але вже через півроку стала закидати їй «контрреволюцію» та «петлюрівщину» і вдалася до репресій. Причини цього пізніше пояснював сам митрополит Липківський.
“Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радвлада проти всякої національної свідомости, особливо української”.
Максим Стріха: Упродовж шести років свого митрополичого служіння Василь Липківський відвідав 500 парафій по обох берегах Дніпра. А це була майже половина всіх парафій Церкви.
Виголошувані ним проповіді своєю сміливістю дивували і викликали захоплення не тільки вірних, а і священиків. Під час цих поїздок чекісти двічі заарештовували митрополита.
Друге ув’язнення тривало три місяці. І коли після звільнення Липківський у вересні 1926 року повернувся з Харкова до Києва, кияни влаштували йому, за свідченням Сергія Єфремова, «справжню царську зустріч». У місті навіть казали, що перед прибуттям митрополита на базарах і в крамницях були розкуплені всі квіти. Відтак влада взагалі заборонила Липківському виїжджати з Києва.
“Цілком таємно. ОГПУ звернуло увагу окрвідділів на дедалі зростаючий вплив серед українського населення так званої Української Автокефальної Церкви, очоленої київським митрополитом Василієм Липківським.
Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники є потайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть визволити від залежности Московського патріархату деякі церковні парафії на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі рад. владі ідеї українського націоналізму”.
Сергій Грабовський: У жовтні 27-го року Другий церковний собор під тиском чекістів, які погрожували Василеві Липківському новим арештом та засланням до Сибіру, звільнив його від митрополичого служіння.
Отець Липківський був змушений знову оселитися поруч із Свято-Покровською церквою на Солом’янці. Він жив в очікуванні нового арешту у тяжких матеріальних умовах, не отримуючи жодної допомоги ні від розгромленої владою Церкви, ані від совєцької держави.
Від голодної смерті отця Липківського упродовж чотирьох років рятували грошові перекази з Канади від священика Петра Маєвського.
Максим Стріха: Попри все, отець Липківський працював над «Історією Української Православної Церкви» та над удосконаленням церковного уставу і дуже переживав з приводу втрати своєї бібліотеки.
1934 року влада закрила Покровську церкву на Солом’янці, тож останні роки перед арештом і розстрілом колишній митрополит мусив жити в хатинці на Олександрійській слободі (тоді це було передмістя, сьогодні ж в межах Києва).
“На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, яка зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, змести зі світу і його віру, і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як прийшла, а народ і від неї врятується і житиме”.
Сергій Грабовський: 10 серпня 1937 року отець Липківський відправив Петрові Маєвському свого останнього листа. А 22 жовтня 73-літній Василь Липківський був утретє заарештований і 27 листопада за вироком, як було прийнято у ті часи, так званої «особливої трійки» (чекісти не переймалися навіть формальним дотриманням совєцької законності) він був розстріляний у Києві.
І знову говорить Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко).
Ігор (Ісиченко): Митрополит Липківський був постаттю величною і надзвичайно самотньою. Дуже важко його читати спогади про його оточення, з яким конфлікти боліли його душі значно більше, ніж тиск комісарів, які оточували його щодалі щільнішим кільцем, аж доки не знищили його в своїх казематах. Він потребував розуміння і підтримки, натомість натрапляв на опір навіть свого оточення.
Мені пощастило захопити ще живими у парафіях відроджуваної Церкви людей, які зустрічали митрополита Липківського. Зараз їх уже практично нікого немає, а на початку 1990 років ще дехто був живий. І знаєте, ніхто з них без сліз зворушення не міг пригадати цього митрополита.
Пригадували, як він служив у полотняних ризах, як пробирався навіть до деяких сіл тут, у нас на Харківщині, ховаючись від оточення міліції, яка бажала його зупинити і не пропустити до цього села. Показували мені фотографії, на яких в центрі височіла велична постать митрополита Липківського.
І для людей, які надихалися його словом і завдяки цьому зуміли витримати тиск більшовицького режиму, не було сумніву у святості цієї постаті. Я думаю, що це не можна не врахувати. І не можна зводити ставлення до людини до зовнішніх, формальних вимірів її канонічності або не канонічності з погляду права, виробленого певною помісною Церквою.
Є у християнській Церкві таке правило: людина, якщо вона загинула мученицькою смертю за Христа, вже шанується як мученик. Ні в кого, я думаю, немає сумніву в тому, що митрополит Василь Липківський загинув за Христа, і що навіть його загибель стала закликом до свободи, свого роду проповіддю, зверненою до людей. І ця кров змиває навіть усі помилки, які людина могла б припустити в своєму житті.
І нам, людям, які живуть у зовсім іншій державі і за зовсім інших обставин, треба пам’ятати Христовий заклик: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь».
Максим Стріха: Рукописи Василя Липківського дивним чином збереглися. Найважливішу його працю “Історію Української Православної Церкви” зберегла сестра розстріляного владики. У війну цей текст отримав професор Андрусяк, який 1942 року його переправив до Львова, а тут декілька копій з нього як з пам’ятки величезної ваги наказав зробити митрополит Андрей Шептицький.
Таким чином Боже провидіння зберегло цей надзвичайно суб’єктивний – бо ж владика ставився і до своїх друзів, і до своїх супротивників з пристрасністю проповідника перших століть християнства, – але неоціненний за своєю вагою текст.
Праці владики було надруковано в 1950-і, 1960-і, 1970-і роки в діаспорі, оскільки в Україні саме його ім’я перебувало під цілковитою забороною.
1983 року українці Америки встановили у місті Бавнд Брук у штаті Нью-Джерсі пам’ятник митрополитові Київському і всієї України Василеві Липківському.
А в Україні 1990 року відродилася Автокефальна помісна незалежна церква на соборноправних принципах, які обстоював митрополит Василь Липківський.
Проте, хоч існує вже давно рішення Київської топонімічної комісії назвати ім’ям владики вулицю Урицького, розташовану поруч тієї Покровської церкви на Солом’янці, де він упродовж багатьох років був панотцем, ця вулиця й досі носить ім’я Урицького, кривавого ката Петербурга в 1917 році і на початку 1918 року.
Сергій Грабовський: Отож, таку Україну маємо сьогодні.
“Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади”.
Максим Стріха: Ці слова належать Василеві Липківському, дід якого був священиком у селі Дмитрушках біля Умані, а батько — настоятелем храму у місті Липовці, на березі річки Липи на сході Вінниччини. Згодом у тому самому храмі в Липовці служив настоятелем і Василь Липківський.
Сергій Грабовський: Він отримав церковну освіту у духовному училищі в Умані, у Київській духовній семінарії та у Київській духовній академії на Подолі і там здобув ступінь кандидата богослов’я.
Максим Стріха: Ті духовні заклади давали досить серйозну підготовку. І не все там було так, як у середині ХІХ століття, що зафіксував Нечуй-Левицький у своїй знаменитій повісті “Хмари”. Адже трошки пізніше у Духовній академії постала знаменита Київська філософська школа. А серед випускників Київської семінарії можна згадати хоча би батька визначного нашого історика і голови Центральної Ради Михайла Грушевського — Сергія Грушевського, віце-президента Української академії наук Сергія Єфремова та наступника Василя Липківського на митрополичій кафедрі Миколу Борецького.
Сергій Грабовський: Але в усіх духовних закладах Російської імперії було насторожене ставлення до українства. Відтак 1905 року протоієрей Липківський був за українофільство звільнений з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначений священиком Свято-Покровської церкви на тодішній київській околиці — Солом’янці.
Максим Стріха: З початком Української революції Василь Липківський очолив рух за відновлення Української православної церкви. Він перекладає Службу Божу українською мовою і опікується відродженням давніх традицій Київського православ’я.
Особливого значення отець Липківський надавав відновленню традиції соборноправності, тобто спільного управління церковними справами з боку священослужителів і мирян.
Сергій Грабовський: А 22 травня 1919 року отець Липківський відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі біля теперішньої площі Слави у Києві (зараз на місці храму стоїть Палац дітей та юнацтва).
Згодом за проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священослужіння.
Максим Стріха: Саме нетолерантна політика російських єпископів до можливості запровадження бодай української мови в Службі Божій і була однією з причин проголошення автокефалії Української православної церкви 5 травня 1920 року, одразу після відступу з Києва Червоної армії.
А на Першому соборі Української Автокефальної Православної Церкви, який відбувся у жовтні 1921 року у київському соборі Святої Софії, його настоятель отець Липківський був висвячений на єпископа і обраний митрополитом.
Оскільки жоден з єпископів Російської церкви не погодився взяти участь у хіротонії єпископів відроджуваної Української церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою Церкви апостольських часів.
Розповідає Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко).
Ігор (Ісиченко): Ставлення до Української автокефальної православної церкви 1920–1930 років є важкою канонічною проблемою чи не для всіх церков сьогодні в Україні, в тому числі і для тих, які називають себе Українською Автокефальною Православною Церквою. Бо жодна з них не зберегла спадкоємності свячень від Церкви митрополита Василя Липківського, і жодна з них не приймає київських канонів цієї Церкви, затверджених нею на Соборі 1921 року.
Коли на Помісному соборі Української автокефальної православної церкви у 1997 році розглядалося ставлення до канонізації подвижників віри 1920 років, то, як мені здається, було прийняте мудре і компромісне рішення: визнати день загибелі митрополита Василя Липківського Днем пам’яті всіх святих мучеників землі української, новомучеників, тих, хто постраждав від більшовицького безбожницького терору. І в цей день ми вшановуємо всіх тих, хто перебуває у небесних оселях, а сам Господь знає їхні імена.
У Євангелії є епізод, коли Христа хотіли випробовувати фарисеї і запропонували йому оцінити блудницю, засуджену до каменування. Пригадаймо, як він відповів: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь».
Я думаю, що нам треба для того, щоб говорити про митрополита Липківського, передусім відчути всю безнадійність отого жахливого режиму, який існував у 1920–1930 роки, який не залишав перспективи.
Згадаймо ще один, не так часто згадуваний у повсякденному церковному вжитку, епізод, коли Лотові доньки мали дітей від нього, тому що вони думали, що лишилися самі після загибелі Содому на Землі. Це жахливий гріх, кровозмішання, який засуджують усі релігії світу. Але без розуміння поставитися до тієї миті, коли самотня родина хотіла продовжити життя на землі ось у такий спосіб... Ну, принаймні, тут теж треба згадати Христову відповідь фарисеям: «Хто з вас без гріха?».
Сергій Грабовський: Спершу совєцька влада, виходячи зі своїх політичних міркувань, досить толерантно ставилася до Української Автокефальної Православної Церкви, але вже через півроку стала закидати їй «контрреволюцію» та «петлюрівщину» і вдалася до репресій. Причини цього пізніше пояснював сам митрополит Липківський.
“Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радвлада проти всякої національної свідомости, особливо української”.
Максим Стріха: Упродовж шести років свого митрополичого служіння Василь Липківський відвідав 500 парафій по обох берегах Дніпра. А це була майже половина всіх парафій Церкви.
Виголошувані ним проповіді своєю сміливістю дивували і викликали захоплення не тільки вірних, а і священиків. Під час цих поїздок чекісти двічі заарештовували митрополита.
Друге ув’язнення тривало три місяці. І коли після звільнення Липківський у вересні 1926 року повернувся з Харкова до Києва, кияни влаштували йому, за свідченням Сергія Єфремова, «справжню царську зустріч». У місті навіть казали, що перед прибуттям митрополита на базарах і в крамницях були розкуплені всі квіти. Відтак влада взагалі заборонила Липківському виїжджати з Києва.
“Цілком таємно. ОГПУ звернуло увагу окрвідділів на дедалі зростаючий вплив серед українського населення так званої Української Автокефальної Церкви, очоленої київським митрополитом Василієм Липківським.
Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники є потайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть визволити від залежности Московського патріархату деякі церковні парафії на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі рад. владі ідеї українського націоналізму”.
Сергій Грабовський: У жовтні 27-го року Другий церковний собор під тиском чекістів, які погрожували Василеві Липківському новим арештом та засланням до Сибіру, звільнив його від митрополичого служіння.
Отець Липківський був змушений знову оселитися поруч із Свято-Покровською церквою на Солом’янці. Він жив в очікуванні нового арешту у тяжких матеріальних умовах, не отримуючи жодної допомоги ні від розгромленої владою Церкви, ані від совєцької держави.
Від голодної смерті отця Липківського упродовж чотирьох років рятували грошові перекази з Канади від священика Петра Маєвського.
Максим Стріха: Попри все, отець Липківський працював над «Історією Української Православної Церкви» та над удосконаленням церковного уставу і дуже переживав з приводу втрати своєї бібліотеки.
1934 року влада закрила Покровську церкву на Солом’янці, тож останні роки перед арештом і розстрілом колишній митрополит мусив жити в хатинці на Олександрійській слободі (тоді це було передмістя, сьогодні ж в межах Києва).
“На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, яка зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, змести зі світу і його віру, і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як прийшла, а народ і від неї врятується і житиме”.
Сергій Грабовський: 10 серпня 1937 року отець Липківський відправив Петрові Маєвському свого останнього листа. А 22 жовтня 73-літній Василь Липківський був утретє заарештований і 27 листопада за вироком, як було прийнято у ті часи, так званої «особливої трійки» (чекісти не переймалися навіть формальним дотриманням совєцької законності) він був розстріляний у Києві.
І знову говорить Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко).
Ігор (Ісиченко): Митрополит Липківський був постаттю величною і надзвичайно самотньою. Дуже важко його читати спогади про його оточення, з яким конфлікти боліли його душі значно більше, ніж тиск комісарів, які оточували його щодалі щільнішим кільцем, аж доки не знищили його в своїх казематах. Він потребував розуміння і підтримки, натомість натрапляв на опір навіть свого оточення.
Мені пощастило захопити ще живими у парафіях відроджуваної Церкви людей, які зустрічали митрополита Липківського. Зараз їх уже практично нікого немає, а на початку 1990 років ще дехто був живий. І знаєте, ніхто з них без сліз зворушення не міг пригадати цього митрополита.
Пригадували, як він служив у полотняних ризах, як пробирався навіть до деяких сіл тут, у нас на Харківщині, ховаючись від оточення міліції, яка бажала його зупинити і не пропустити до цього села. Показували мені фотографії, на яких в центрі височіла велична постать митрополита Липківського.
І для людей, які надихалися його словом і завдяки цьому зуміли витримати тиск більшовицького режиму, не було сумніву у святості цієї постаті. Я думаю, що це не можна не врахувати. І не можна зводити ставлення до людини до зовнішніх, формальних вимірів її канонічності або не канонічності з погляду права, виробленого певною помісною Церквою.
Є у християнській Церкві таке правило: людина, якщо вона загинула мученицькою смертю за Христа, вже шанується як мученик. Ні в кого, я думаю, немає сумніву в тому, що митрополит Василь Липківський загинув за Христа, і що навіть його загибель стала закликом до свободи, свого роду проповіддю, зверненою до людей. І ця кров змиває навіть усі помилки, які людина могла б припустити в своєму житті.
І нам, людям, які живуть у зовсім іншій державі і за зовсім інших обставин, треба пам’ятати Христовий заклик: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь».
Максим Стріха: Рукописи Василя Липківського дивним чином збереглися. Найважливішу його працю “Історію Української Православної Церкви” зберегла сестра розстріляного владики. У війну цей текст отримав професор Андрусяк, який 1942 року його переправив до Львова, а тут декілька копій з нього як з пам’ятки величезної ваги наказав зробити митрополит Андрей Шептицький.
Таким чином Боже провидіння зберегло цей надзвичайно суб’єктивний – бо ж владика ставився і до своїх друзів, і до своїх супротивників з пристрасністю проповідника перших століть християнства, – але неоціненний за своєю вагою текст.
Праці владики було надруковано в 1950-і, 1960-і, 1970-і роки в діаспорі, оскільки в Україні саме його ім’я перебувало під цілковитою забороною.
1983 року українці Америки встановили у місті Бавнд Брук у штаті Нью-Джерсі пам’ятник митрополитові Київському і всієї України Василеві Липківському.
А в Україні 1990 року відродилася Автокефальна помісна незалежна церква на соборноправних принципах, які обстоював митрополит Василь Липківський.
Проте, хоч існує вже давно рішення Київської топонімічної комісії назвати ім’ям владики вулицю Урицького, розташовану поруч тієї Покровської церкви на Солом’янці, де він упродовж багатьох років був панотцем, ця вулиця й досі носить ім’я Урицького, кривавого ката Петербурга в 1917 році і на початку 1918 року.
Сергій Грабовський: Отож, таку Україну маємо сьогодні.