Віктор Єленський
Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Десять років тому Архієрейський Собор Руської православної церкви відлучив від Церкви предстоятеля Української православної церкви Київський патріархат патріарха Філарета. “Хай буде він анафема перед всім народом!” - грізно проголосили соборяни.
Цей же Собор викляв священика Гліба Якуніна, відомого правозахисника, в’язня совісті брежнєвських часів, політичного діяча і депутата Верховної Ради Російської Федерації у 1990-1993 роках.
Що таке анафема? За що накладається вона на людину? Як ухвалюється рішення про анафему у наш час, коли християни свідчать: наш Бог дедалі більш люблячий і менш караючий?
Анафема у буквальному перекладі з грецької означає всього лише тільки “присвячене Богові”.
Перекладали ж грецькі товмачі єврейське слово “херем”, яке тоді теж означало посвячення дарунку Богові і недоторканість цього дарунку. Страшне значення прокляття і відлучення від Церкви це слово набере пізніше.
Але оглянувши історію християнства ми з гіркотою пересвідчимося, що в цій історії було, за зізнанням одного церковного публіциста, дуже мало християнства і дуже багато проклять. Кого тільки і за що тільки не виклинав церковний провід на Заході й Сході, на Півночі й Півдні, у Середньовіччі і у не такі вже давні часи!
У Правилах святих апостолів підстав для виверження з сану священнослужителів і відлучення мирян так багато, що піддавати анафемі можна якщо не всіх нині сущих, то дуже і дуже багатьох.
Якщо спочатку анафема була зброєю проти єретиків, тих, хто не погоджувався з панівними поглядами на те, у що належить вірити, а що слід беззастережно відкидати, то з часом вона перетворюється на потужний інструмент політичного переслідування. Адже відлучена від церкви особа не просто виводилася за коло соціальних зв’язків, а перетворювалася на незахищене небесною санкцією створіння.
От, скажімо великого Савонаролу спочатку вивергають з священичого сану, потім відлучають від Церкви і передають світській владі, яка, тобто влада, вже спокійно відправляє його на вогнище.
Або Жанна Д’Арк, яку, згадаймо, теж відлучили від Церкви і спалили на вогнищі. Щоправда, потім дуже часто виявлялося, що анафематствувані й спалені були справжніми синами й доньками Церкви, згодом їх, як-от ту ж Жанну, навіть проголошували святими.
Чи застосовується анафема іншими, крім Руської православної церкви, сучасними нам Церквами?
Як повідомляє зі Львова кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук Українська греко-католицька церква розглядає питання відлучення від Церкви трьох священиків, які не визнають рішень Апостольської столиці і приєдналися до єпископів, у свою чергу вже відлучених Католицькою церквою.
Йдеться про дуже консервативний рух, який називається за ім’ям свого засновника архієпископа Марселя Лефевра, котрий виступив проти рішень ІІ Ватиканського Собору.
Говорить промотор справедливості Львівської архиєпархії патріаршого трибуналу отець Михайло Палій.
Михайло Палій: В Українській греко-католицькій церкві, зокрема у Львівській архиєпархії, можу потвердити факт, що розглядаються справи священиків, які прилучилися до відлучених від Католицької церкви латинської традиції, єпископів.
Цих єпископів відлучив Святіший отець Іван Павло ІІ в 1988 році і заборонив будь-яким чином підтримувати їх, оскільки ці священики перейшли у їхнє підпорядкування і сповняють місію, тобто спричиняються до розбудови того відлученого тіла, яке було заборонене Святішим Отцем.
Отже, в такий спосіб вони не визнають слів і влади, яку дав Господь Бог Святішому Отцеві (це називається влада управління, дана Богом). Оскільки цієї влади не визнається, тоді консеквентний крок є відлучити цих священиків і за це відлучення або анафема у Греко-Католицькій церкві називається велика екскомунікація...
Віктор Єленський: Отець Михайло Палій не схильний обговорювати анафему, яку наклала інша Церква і тим більше давати якісь оцінки. Тому, ще раз: за що десять років тому анафематствували патріарха Філарета?
Постанова Собору покликається на 28 Апостольське правило: "Якщо хтось: єпископ, чи пресвітер, чи диякон, праведно за явні провини вивержений, дерзне до служіння приступити, колись йому дорученого, такий хай зовсім відсечеться від Церкви”.
Іншими словами, тоді ще митрополит Філарет 1992 року був позбавлений усіх ступенів священства, але продовжував служити в архієрейському сані.
Керуючий справами Української православної церкви Московського патріархату, архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан (Юрчук) вважає, що анафема 10-річної давнини була цілком виправданою і легітимною з точки зору церковного права.
Митрофан Юрчук: Звичайно, анафема законна була, тому що анафема накладається не просто так, комусь щось там забагнулось. Накладається анафема там на основі апостольських канонічних правил. І там, коли накладалась анафема, всі правила якраз були згадані, за що саме.
Я вважаю, що, дійсно, анафема досягла своєї мети, тому що він – це людина, яка відійшла від Церкви, яка свідомо порушила церковну єдність.
Сьогодні з ним ніхто не спілкується у православному світі і спілкуватись не буде, поки на ньому буде анафема, поки він сам не покається. Так що тут усе законно і правильно зроблено.
Віктор Єленський: Інший архієпископ, теж Переяслав-Хмельницький, але Української православної церкви Київського патріархату Димитрій (Рудюк) переконаний: анафема, накладена на патріарха Філарета, вмотивована політично.
Димитрій Рудюк: У 1997 році, коли це сталося, мені здається, що і ЗМІ, і особливо ми як Церква, дали ґрунтовну відповідь.
Перш за все, з‘явилася книга, яка була викликана саме таким рішенням Архієрейського Собору у Москві, називається вона “Неправда московських анафем”. У ній було зібрано усі документи, всю аналітику, яка стосувалась саме цієї проблеми.
І треба сказати одне: анафеми завжди російська Церква накладала на людей, які були політично неслухняні. Тобто, ті анафеми, які, наприклад, накладались на людей у перші роки християнства, після періоду гонінь на Вселенських Соборах, це були такі анафеми, які накладались на людей, котрі були носіями певної єресі і певного непослуху, єресіярного Церкві.
Насправді, анафеми у Російській Церкві, починаючи з гетьмана Івана Мазепи, там відчувалося, що Церква російська була вістрям політичної боротьби з політично неслухняними Російської імперії, у даному випадку з так званою “зрадою” гетьмана І. Мазепи.
Дійсно, сучасні журналісти проводили паралель між гетьманом Іваном Мазепою і патріархом Філаретом. Тому, що можна у цьому вбачати паралель: гетьман Мазепа відійшов від царя Петра, і патріарх Філарет відійшов, будучи ще митрополитом, від російської Церкви.
Треба сказати, що багато навіть і серед ієрархів російської Церкви вважають, що такий метод боротьби абсолютно невиправданий сьогодні, тому що це не є Середньовіччя, і взагалі християнське вчення засуджує будь-яке прокляття.
І особливо у цьому відношенні у “Синтагмі Властиря” (це збірник канонічних правил) говориться про те, що не можна нікого засуджувати. У цьому відношенні учення святого отця Іоанна Златоуста (4-го століття) є досить прикметним. У нього є “Слово про анафему”, де він говорить: “Ніхто не має права присуджувати собі владу самого Бога, тому що ми не можемо тут, на землі, будучи людьми грішними чи то просто світськими, чи такими, що зодягнені у високий священний сан, ми не можемо взагалі проклинати нікого, тому що це є у владі лише самого Бога.
Тому, власне, якщо говорити з точки зору цього святого отця, то мені здається, що він якраз у цьому відношенні є авторитетним. Навіть ті самі канони, які, може, десь і проголошували якусь анафему, він їх просто нівелює.
Віктор Єленський: Сам патріарх Філарет певний, що застосована проти нього анафема є пропагандистським кроком. От що він сказав Радіо Свобода:
Патріарх Філарет: Вона цієї мети не досягла і не досягне.
Якби ця анафема була накладена за відступлення від православної віровчення, то вона б тоді мала значення. А оскільки анафема пов’язана з політичною ціллю російської Церкви, тобто не за церковні справи, а за те, що ми не хочемо бути в підпорядкуванні Московського патріархату, а маємо, згідно церковних канонів, право на автокефалію, на помісну церкву, тому ця анафема не має сили.
Ніхто її в Київському патріархаті серйозно не сприймає. А використовують її просто як пропагандистський акт в боротьбі проти незалежної помісної Української православної церкви.
Віктор Єленський: Як згадувалося на початку, Архієрейський Собор Руської православної церкви 1997 року піддав анафемі також священика Гліба Якуніна. Його ім’я добре відомо всім, хто бодай трохи цікавився історією Православ’я ХХ століття.
1965 року він написав листа про утиски віруючих в СРСР, який викликав величезний резонанс і в церковних колах країни, і за кордоном. Його заборонили у священстві, потім ув’язнили.
Вже депутатом Верховної Ради Росії отець Гліб оприлюднив документи про співробітництво ієрархів Московського патріархату з КДБ.
1993 року його знов позбавили сану за балотування попри заборону до Державної Думи. А потім, за самочинне носіння ієрейського хреста і священичого одягу, піддали анафемі.
Анафему на себе і патріарха Філарета отець Гліб називає “політичним рішенням Російського православ‘я та ГБ”.
Гліб Якунін: Має існувати суд церковний, тож якщо Філарета хотіли відлучити від Церкви, мали б запросити його, визначити склад суду, як того канони вимагають.
Великий Собор Російського православ‘я ще до 1917 року визначив: лише суд як незалежна інституція має вирішувати, відлучати чи ні того чи іншого священнослужителя.
Ті самі архієреї, чиновники від Церкви, які розправлялись зі мною і з Філаретом, самі суд і влаштували. Тож можна собі уявити “справедливість” у лапках цього судилища!
До того ж Філарет мав би бути присутнім на суді, мав право захищатись, але нічого цього не було на Соборі 1997 року. Тож усе відбувалося незаконно.
Тепер кілька слів про мою ситуацію. Нас зі Святішим Філаретом одночасно анафемі піддали, то ми з ним побратими.
Патріарх Філарет може пишатись тим, чим і я пишаюсь: взагалі-то гордість – то погане почуття, але бути відлученим від Московської патріархії, я вважаю себе, вибачте, героєм.
Віктор Єленський: Іще раз звернімо увагу: дуже часто не справи віри були вирішальними в анафемах другого тисячоліття християнської історії. За винятком, можливо, Льва Толстого, який внаслідок виснажливих, рвучких і безперечно чесних релігійних пошуків сам поставив себе поза Церквою.
Важко згадати “голосну”, сказати б, анафему, спричинену догматичними, а не політичними обставинами. Чи не найвідоміший для України приклад – гетьман Іван Мазепа, якого можна звинувачувати у чому-завгодно, але тільки не у порушенні засад православної віри.
Останній український гетьман Павло Скоропадський, родина якого історично складно ставилася до Мазепи, згадував однак, що в домі його діда сміялися над тим, що тоді, коли у Софійському соборі гетьману Івану співають анафему, у Михайлівському Золотоверхому підносять молитви за спасіння його душі як будівничого храму.
І в одному з найбільш відомих випадків, а саме, зі старообрядцями теж, зрештою, йшлося не про обряд, а про політичну лояльність цареві і про, говорячи мовою сучасних політологів, розмежування повноважень між центром і регіонами.
Між іншим пасіонарний протопоп Авакум, палкий речник старої віри, був спалений 1 квітня 1681 року ні за що інше, як за “велікия на царській дім хули”.
Знадобилися майже три століття гонінь, десятки тисяч самоспалень, “казні лютия”, тортури, десятки обмежувальних указів, поки 2 червня 1970 року Помісний Собор Руської православної церкви визнав старі обряди спасительними і скасував анафеми Московських Соборів 1656 і 1667 років.
Дискусії стосовно того, на кого, за що і як може накладатися анафема, тривають.
Поза сумнівом, ніхто з них не визнає, принаймні публічно, що анафему можна накласти за політичні гріхи (за це, до речі, соборні правила обіцяють ту ж саму анафему). Але з по-справжньому християнської точки зору все виглядає набагато складнішим.
Чи взагалі має право церква, яку заснував Христос, обороняти себе анафемою? Чи може одна людина чи зібрання людей виклясти іншу людину іменем Христовим? І, нарешті, чи належить комусь, окрім Самого Бога, вирішувати, кому належатиметься рай і кому пекло?
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Десять років тому Архієрейський Собор Руської православної церкви відлучив від Церкви предстоятеля Української православної церкви Київський патріархат патріарха Філарета. “Хай буде він анафема перед всім народом!” - грізно проголосили соборяни.
Цей же Собор викляв священика Гліба Якуніна, відомого правозахисника, в’язня совісті брежнєвських часів, політичного діяча і депутата Верховної Ради Російської Федерації у 1990-1993 роках.
Що таке анафема? За що накладається вона на людину? Як ухвалюється рішення про анафему у наш час, коли християни свідчать: наш Бог дедалі більш люблячий і менш караючий?
Анафема у буквальному перекладі з грецької означає всього лише тільки “присвячене Богові”.
Перекладали ж грецькі товмачі єврейське слово “херем”, яке тоді теж означало посвячення дарунку Богові і недоторканість цього дарунку. Страшне значення прокляття і відлучення від Церкви це слово набере пізніше.
Але оглянувши історію християнства ми з гіркотою пересвідчимося, що в цій історії було, за зізнанням одного церковного публіциста, дуже мало християнства і дуже багато проклять. Кого тільки і за що тільки не виклинав церковний провід на Заході й Сході, на Півночі й Півдні, у Середньовіччі і у не такі вже давні часи!
У Правилах святих апостолів підстав для виверження з сану священнослужителів і відлучення мирян так багато, що піддавати анафемі можна якщо не всіх нині сущих, то дуже і дуже багатьох.
Якщо спочатку анафема була зброєю проти єретиків, тих, хто не погоджувався з панівними поглядами на те, у що належить вірити, а що слід беззастережно відкидати, то з часом вона перетворюється на потужний інструмент політичного переслідування. Адже відлучена від церкви особа не просто виводилася за коло соціальних зв’язків, а перетворювалася на незахищене небесною санкцією створіння.
От, скажімо великого Савонаролу спочатку вивергають з священичого сану, потім відлучають від Церкви і передають світській владі, яка, тобто влада, вже спокійно відправляє його на вогнище.
Або Жанна Д’Арк, яку, згадаймо, теж відлучили від Церкви і спалили на вогнищі. Щоправда, потім дуже часто виявлялося, що анафематствувані й спалені були справжніми синами й доньками Церкви, згодом їх, як-от ту ж Жанну, навіть проголошували святими.
Чи застосовується анафема іншими, крім Руської православної церкви, сучасними нам Церквами?
Як повідомляє зі Львова кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук Українська греко-католицька церква розглядає питання відлучення від Церкви трьох священиків, які не визнають рішень Апостольської столиці і приєдналися до єпископів, у свою чергу вже відлучених Католицькою церквою.
Йдеться про дуже консервативний рух, який називається за ім’ям свого засновника архієпископа Марселя Лефевра, котрий виступив проти рішень ІІ Ватиканського Собору.
Говорить промотор справедливості Львівської архиєпархії патріаршого трибуналу отець Михайло Палій.
Михайло Палій: В Українській греко-католицькій церкві, зокрема у Львівській архиєпархії, можу потвердити факт, що розглядаються справи священиків, які прилучилися до відлучених від Католицької церкви латинської традиції, єпископів.
Цих єпископів відлучив Святіший отець Іван Павло ІІ в 1988 році і заборонив будь-яким чином підтримувати їх, оскільки ці священики перейшли у їхнє підпорядкування і сповняють місію, тобто спричиняються до розбудови того відлученого тіла, яке було заборонене Святішим Отцем.
Отже, в такий спосіб вони не визнають слів і влади, яку дав Господь Бог Святішому Отцеві (це називається влада управління, дана Богом). Оскільки цієї влади не визнається, тоді консеквентний крок є відлучити цих священиків і за це відлучення або анафема у Греко-Католицькій церкві називається велика екскомунікація...
Віктор Єленський: Отець Михайло Палій не схильний обговорювати анафему, яку наклала інша Церква і тим більше давати якісь оцінки. Тому, ще раз: за що десять років тому анафематствували патріарха Філарета?
Постанова Собору покликається на 28 Апостольське правило: "Якщо хтось: єпископ, чи пресвітер, чи диякон, праведно за явні провини вивержений, дерзне до служіння приступити, колись йому дорученого, такий хай зовсім відсечеться від Церкви”.
Іншими словами, тоді ще митрополит Філарет 1992 року був позбавлений усіх ступенів священства, але продовжував служити в архієрейському сані.
Керуючий справами Української православної церкви Московського патріархату, архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан (Юрчук) вважає, що анафема 10-річної давнини була цілком виправданою і легітимною з точки зору церковного права.
Митрофан Юрчук: Звичайно, анафема законна була, тому що анафема накладається не просто так, комусь щось там забагнулось. Накладається анафема там на основі апостольських канонічних правил. І там, коли накладалась анафема, всі правила якраз були згадані, за що саме.
Я вважаю, що, дійсно, анафема досягла своєї мети, тому що він – це людина, яка відійшла від Церкви, яка свідомо порушила церковну єдність.
Сьогодні з ним ніхто не спілкується у православному світі і спілкуватись не буде, поки на ньому буде анафема, поки він сам не покається. Так що тут усе законно і правильно зроблено.
Віктор Єленський: Інший архієпископ, теж Переяслав-Хмельницький, але Української православної церкви Київського патріархату Димитрій (Рудюк) переконаний: анафема, накладена на патріарха Філарета, вмотивована політично.
Димитрій Рудюк: У 1997 році, коли це сталося, мені здається, що і ЗМІ, і особливо ми як Церква, дали ґрунтовну відповідь.
Перш за все, з‘явилася книга, яка була викликана саме таким рішенням Архієрейського Собору у Москві, називається вона “Неправда московських анафем”. У ній було зібрано усі документи, всю аналітику, яка стосувалась саме цієї проблеми.
І треба сказати одне: анафеми завжди російська Церква накладала на людей, які були політично неслухняні. Тобто, ті анафеми, які, наприклад, накладались на людей у перші роки християнства, після періоду гонінь на Вселенських Соборах, це були такі анафеми, які накладались на людей, котрі були носіями певної єресі і певного непослуху, єресіярного Церкві.
Насправді, анафеми у Російській Церкві, починаючи з гетьмана Івана Мазепи, там відчувалося, що Церква російська була вістрям політичної боротьби з політично неслухняними Російської імперії, у даному випадку з так званою “зрадою” гетьмана І. Мазепи.
Дійсно, сучасні журналісти проводили паралель між гетьманом Іваном Мазепою і патріархом Філаретом. Тому, що можна у цьому вбачати паралель: гетьман Мазепа відійшов від царя Петра, і патріарх Філарет відійшов, будучи ще митрополитом, від російської Церкви.
Треба сказати, що багато навіть і серед ієрархів російської Церкви вважають, що такий метод боротьби абсолютно невиправданий сьогодні, тому що це не є Середньовіччя, і взагалі християнське вчення засуджує будь-яке прокляття.
І особливо у цьому відношенні у “Синтагмі Властиря” (це збірник канонічних правил) говориться про те, що не можна нікого засуджувати. У цьому відношенні учення святого отця Іоанна Златоуста (4-го століття) є досить прикметним. У нього є “Слово про анафему”, де він говорить: “Ніхто не має права присуджувати собі владу самого Бога, тому що ми не можемо тут, на землі, будучи людьми грішними чи то просто світськими, чи такими, що зодягнені у високий священний сан, ми не можемо взагалі проклинати нікого, тому що це є у владі лише самого Бога.
Тому, власне, якщо говорити з точки зору цього святого отця, то мені здається, що він якраз у цьому відношенні є авторитетним. Навіть ті самі канони, які, може, десь і проголошували якусь анафему, він їх просто нівелює.
Віктор Єленський: Сам патріарх Філарет певний, що застосована проти нього анафема є пропагандистським кроком. От що він сказав Радіо Свобода:
Патріарх Філарет: Вона цієї мети не досягла і не досягне.
Якби ця анафема була накладена за відступлення від православної віровчення, то вона б тоді мала значення. А оскільки анафема пов’язана з політичною ціллю російської Церкви, тобто не за церковні справи, а за те, що ми не хочемо бути в підпорядкуванні Московського патріархату, а маємо, згідно церковних канонів, право на автокефалію, на помісну церкву, тому ця анафема не має сили.
Ніхто її в Київському патріархаті серйозно не сприймає. А використовують її просто як пропагандистський акт в боротьбі проти незалежної помісної Української православної церкви.
Віктор Єленський: Як згадувалося на початку, Архієрейський Собор Руської православної церкви 1997 року піддав анафемі також священика Гліба Якуніна. Його ім’я добре відомо всім, хто бодай трохи цікавився історією Православ’я ХХ століття.
1965 року він написав листа про утиски віруючих в СРСР, який викликав величезний резонанс і в церковних колах країни, і за кордоном. Його заборонили у священстві, потім ув’язнили.
Вже депутатом Верховної Ради Росії отець Гліб оприлюднив документи про співробітництво ієрархів Московського патріархату з КДБ.
1993 року його знов позбавили сану за балотування попри заборону до Державної Думи. А потім, за самочинне носіння ієрейського хреста і священичого одягу, піддали анафемі.
Анафему на себе і патріарха Філарета отець Гліб називає “політичним рішенням Російського православ‘я та ГБ”.
Гліб Якунін: Має існувати суд церковний, тож якщо Філарета хотіли відлучити від Церкви, мали б запросити його, визначити склад суду, як того канони вимагають.
Великий Собор Російського православ‘я ще до 1917 року визначив: лише суд як незалежна інституція має вирішувати, відлучати чи ні того чи іншого священнослужителя.
Ті самі архієреї, чиновники від Церкви, які розправлялись зі мною і з Філаретом, самі суд і влаштували. Тож можна собі уявити “справедливість” у лапках цього судилища!
До того ж Філарет мав би бути присутнім на суді, мав право захищатись, але нічого цього не було на Соборі 1997 року. Тож усе відбувалося незаконно.
Тепер кілька слів про мою ситуацію. Нас зі Святішим Філаретом одночасно анафемі піддали, то ми з ним побратими.
Патріарх Філарет може пишатись тим, чим і я пишаюсь: взагалі-то гордість – то погане почуття, але бути відлученим від Московської патріархії, я вважаю себе, вибачте, героєм.
Віктор Єленський: Іще раз звернімо увагу: дуже часто не справи віри були вирішальними в анафемах другого тисячоліття християнської історії. За винятком, можливо, Льва Толстого, який внаслідок виснажливих, рвучких і безперечно чесних релігійних пошуків сам поставив себе поза Церквою.
Важко згадати “голосну”, сказати б, анафему, спричинену догматичними, а не політичними обставинами. Чи не найвідоміший для України приклад – гетьман Іван Мазепа, якого можна звинувачувати у чому-завгодно, але тільки не у порушенні засад православної віри.
Останній український гетьман Павло Скоропадський, родина якого історично складно ставилася до Мазепи, згадував однак, що в домі його діда сміялися над тим, що тоді, коли у Софійському соборі гетьману Івану співають анафему, у Михайлівському Золотоверхому підносять молитви за спасіння його душі як будівничого храму.
І в одному з найбільш відомих випадків, а саме, зі старообрядцями теж, зрештою, йшлося не про обряд, а про політичну лояльність цареві і про, говорячи мовою сучасних політологів, розмежування повноважень між центром і регіонами.
Між іншим пасіонарний протопоп Авакум, палкий речник старої віри, був спалений 1 квітня 1681 року ні за що інше, як за “велікия на царській дім хули”.
Знадобилися майже три століття гонінь, десятки тисяч самоспалень, “казні лютия”, тортури, десятки обмежувальних указів, поки 2 червня 1970 року Помісний Собор Руської православної церкви визнав старі обряди спасительними і скасував анафеми Московських Соборів 1656 і 1667 років.
Дискусії стосовно того, на кого, за що і як може накладатися анафема, тривають.
Поза сумнівом, ніхто з них не визнає, принаймні публічно, що анафему можна накласти за політичні гріхи (за це, до речі, соборні правила обіцяють ту ж саму анафему). Але з по-справжньому християнської точки зору все виглядає набагато складнішим.
Чи взагалі має право церква, яку заснував Христос, обороняти себе анафемою? Чи може одна людина чи зібрання людей виклясти іншу людину іменем Христовим? І, нарешті, чи належить комусь, окрім Самого Бога, вирішувати, кому належатиметься рай і кому пекло?