Сергій Грабовський
Слухати:
Київ, 30 серпня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову з вами ми - журналіст Радіо Свобода Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Добрий вечір, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Не раз у своїй історії українство демонструвало здатність виживати за таких обставин, за яких хтось інший, імовірно, склав би зброю.
Максим Стріха: Галичину прийнято називати “Українським П’ємонтом”. І справді, в ті часи, коли в царській Росії все українське було під суворою забороною, саме тут, у Львові, могли друкуватися українські письменники, саме тут розбудовувалася мережа українських наукових, культурних, фінансових, кооперативних і навіть політичних товариств.
Але українське культурне життя Галичини завжди доводилося розбудовувати в запеклій боротьбі з поляками, які вважали українську Галичину своєю.
Коли відбувся Листопадовий Зрив 1918-го року, українська влада у Львові протривала лишень 10 днів. І це й не дивно, бо поляки складали тоді понад 50% населення Львова, а україномовні села навколо все ж таки не могли відстояти українськості столиці тодішньої Галичини.
ЗУНР до Львова вже так і не повернулася. А коли вона впала під багнетами польської армії, і коли Галичину було визнано польською спершу угодою Петлюри з Пілсудським, а потім Ризьким договором, Друга Річ Посполита погодилася надати цьому краєві автономію, сприяти культурному розвиткові українців.
На жаль, все це лишилося голою декларацією. Натомість тривала насильницька полонізація, переслідування всіх українських установ.
Сергій Грабовський: Загальні процеси не в останню чергу торкнулися освітньої сфери. Слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: 14 серпня 1919 року польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті та заборонила навчання в ньому осіб, які не служили у польському війську і не були польськими громадянами.
У відповідь Наукове товариство імені Тараса Шевченка організувало у вересні університетські курси для української молоді. Невдовзі подібні курси заснували також Товариство українських наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійний інститут.
Проте польська влада заборонила діяльність усіх українських університетських курсів. Відтак, українська спільнота Львова організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.
У липні 1921 року вони були перетворені на Український таємний університет, зразком для якого стали західноєвропейські університети.
До складу університету входили філософський, правничий та медичний факультети і 15 кафедр. У ньому викладали 65 професорів і навчалися близько півтори тисячі студентів.
Сергій Грабовський: Розповідь продовжує львівський краєзнавець та публіцист Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин: Слово “таємний” у назві цього університету – це слово символічне і знакове. Воно не має нічого спільного з таємницями схожими, приміром, на таємниці масонів, розенкрейцерів чи ще якихось учених співтовариств Середньовіччя. Він не був таким, як, скажімо, нелегальні навчальні курси чи навіть вищі школи під час нацистської окупації, які облаштовували поляки, де через брак, відсутність польських освітніх установ молоді люди могли отримати на території Генерального губернаторства, окупованого нацистами, освіту.
Те, що організовували поляки в 1940-их роках, то це були справді підпільні, нелегальні навчальні заклади, які, якщо їх німці викривали, то, звичайно, на їхніх організаторів спадали серйозні репресії.
Український таємний університет у Львові був таємною установою радше символічно. Польська поліція прекрасно знала те, де відбуваються заняття, хто бере в них участь, як організована структура.
Університети загалом таємними не бувають, адже вони мусять видавати дипломи, які повинні конвертуватися, визнаватися бодай в якихось середовищах, в якихось країнах.
Львівський таємний український університет видавав дипломи, які визнавали заклади і офіційні установи Німеччини та Чехословаччини, двох країн, де до українців і української справи ставилися з симпатією.
Звісно, в самій Польщі цей диплом не міг бути визнаний.
Була ще одна специфіка. В Таємному університеті існували різні факультети. Так от, ті, хто вчився на медичному та технічному, умовно кажучи, факультетах у вищій технічній школі, вони продовжували своє навчання через два роки у вищих школах за кордоном, переважно у тій же ж Німеччині і Чехословаччині. Бо, зрозуміло, без лабораторій, без ректорських, без якихось музеїв анатомічних і тому подібних закладів стати професіоналом у цих галузях неможливо.
Натомість простіше було тим, хто студіював право і філософію (до філософії тоді зараховували також, скажімо, історію чи філологію), бо вони могли, звісно, просто користуватися книжковими колекціями своїх професорів чи українських освітніх громадських організацій, які базувалися у Львові. Звичайно, їм було простіше навчатися впродовж 4 років.
Власне, це найдовший термін, який можна було вчитися. Ті, хто вступив у Таємний університет, записався до нього 1921 році, студіювали до 1925 року, таким чином, власне, 4 роки і навчалися.
Максим Стріха: Слово “таємний” в назві університету означало не так реальний статус, як виклик української спільноти панівній польській владі, яка не дала відрити легальний український університет, справа про відкриття якого була полагоджена ще за часів Австро-Угорщини.
Історія має тенденцію відплачувати. І чи думали ті поляки, які, стверджуючи польськість Львова на початку 1920-их вдавалися до репресивних заходів проти української освіти, що за якихось 20 років їм воздасться сторицею вже від нових окупантів – німців.
Сергій Грабовський: Віталій Пономарьов продовжує свою розповідь про Український таємний університет у Львові.
Віталій Пономарьов: Ректором Таємного університету став професор Василь Щурат, який одночасно завідував кафедрою української літератури. Однак того ж року він був заарештований польською владою.
Наступним ректором був обраний професор медицини Мар’ян Панчишин, а згодом професор Євген Давидяк.
У Таємному університеті викладали майже всі українські вчені та фахівці, що мешкали тоді у Львові. Натомість усім польським університетам був оголошений бойкот.
Через переслідування польською владою студентів та професорів університету його сенат 15 листопада 1922 року звернувся по захист до Ліги Націй. Польська влада зобов’язалася відкрити український державний університет до кінця 1924 року, проте не дотримала зобов’язання, натомість посилила репресії проти Таємного університету.
Наприкінці 1925 року Львівський таємний університет припинив свою діяльність, а його майно було передано іншим українським організаціям. Тоді ж і з тих самих причин була закрита і Львівська таємна українська висока політехнічна школа.
Сергій Грабовський: Цю розповідь продовжує і доповнює Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин: Навчалися там дуже багато цікавих, яскравих особистостей, насамперед з українських націоналістичних середовищ, які потім стали опорою націоналістичного руху ОУН у 1930-40 роках.
У Львові взагалі ситуація після кривавого україно-польського конфлікту 1918-1919 років була дуже непростою під оглядом становища, власне, в цьому місті інтелігенції, людей розумової праці.
Багато хто з інтелігенції (треба підкреслити, що люди розумових професій складали в українському суспільстві тогочасної Галичини десь 1% на 94% селян) становили кістяк адміністрації ЗУНР. Вони, звісно, емігрували разом з урядом, коли ЗУНР втрачала територію, а потім за кордон. Мінімум до 1923 року основний кістяк галицької інтелігенції перебував за кордоном на еміграції. В кожному разі не міг брати участі в жодних освітніх програмах.
В 1919 році був трансформований Львівський університет. Там в кожному разі були українські кафедри, доволі багато їх було. В 1919 році вони були ліквідовані, а все навчання перейшло на польську мову.
Така ситуація продовжувалася доволі довго. Навіть після того, як 15 березня 1923 року Рада послів Антанти офіційно визнала право Польщі на те, щоб впродовж, принаймні, 20 найближчих років здійснювати контроль над територією Галичини. Тобто, все було визнано легально, нормально, і з точки права міжнародного права Польща могла в принципі чинити на власну руку на території Галичини.
Національні меншини мали за рішенням і Версальського договору 1919 року і за рішенням Ради послів 1923 року отримати університет. Але польська влада категорично заперечувала тому, щоби цей університет розташовувався у Львові.
Зрештою, тут було просто дуже мало українців. Створення тут університету створювало б тут таку ситуацію, що сюди б спеціально українці приїжджали на навчання, а потім тут оселялися. Польські націоналістичні середовища не хотіли цього допустити.
Вони пропонували, скажімо, в 1920 році щоби університет український був створений в Станіславові (Івано-Франківську). Потім цю ідею обидві сторони відкинули і навіть припинили обговорювати.
Потім в 1920-их роках вони обговорювали доволі довго, українська і польська сторони, ідею про створення українських відділів у Ягелонському університеті в Кракові.
Зрештою, у 1930-их роках було створено такі замінники української вищої освіти у Варшаві.
У Львові з 1928 року існувала тільки Богословська академія, єдиний вищий навчальний заклад, де можна було навчатися українською мовою.
Ну, а взагалі в місцях, де українці проживали як меншина чи як діаспора, то якісь повноцінні навчальні заклади існували тільки в Чехословаччині, починаючи з 1923 року (Вільний університет в Празі, Господарська академія в Подєбрадах, Педагогічний інститут ім. Драгоманова) аж до середини 1930-их років, коли чеська влада віддала перевагу і преференції так званим русинам, то ці заклади почали закриватися.
Дуже велике значення для того, щоб функціонували подібні вищі школи навіть у важких умовах напівпідпілля, цькування, голоду, відсутності платні, аби підтримати це все відіграли українські громадські організації: НТШ, Товариство наукових викладів ім. Петра Могили, “Рідна школа”, товариство “Союз українок”...
Буквально вся українська громадськість жертвувала останні можливості, останні копійки свої на те, щоби цей університет функціонував і працював.
Максим Стріха: Справді, мало хто пам’ятає вже про те, але в розташованому серед українського моря Львові 1926 року жили якихось 16% українців. І відкриття тут українського університету автоматично означало зміну цього балансу.
Польська влада, яка загалом не була владою, подібною до нацистської, бо все ж таки (я хочу це підкреслити!) якось українські інституції за тієї влади жили, і той Таємний університет не було розгромлено протягом однієї ночі, а існував він все ж таки аж 4 роки, хоч зазнаючи нагінок, але оця польська влада готова була відкрити інституції українські чи то в провінційному Станіславові, який не мав такого символічного значення, чи то в Кракові, який був запевно ж польським, чи то у Варшаві, польськості якої ніхто ніяк не міг порушити. А от змінити баланс у столиці Галичини, Львові, на це польська влада піти не могла.
Сергій Грабовський: Максиме, а тим часом зараз той львівський будинок, у якому у 1921 – 1925 роках читалися лекції Українського таємного університету, перебуває на межі руйнації.
Чи не означає це, що на межу руйнації хтось навмисно ставить й український національний дух, який цей університет зберігав за тих дуже і дуже складних часів?
Максим Стріха: Наші стосунки з поляками були складними. Як часто буває у сусідів було чимало лихого, хоча, з іншого боку, можна знайти і чимало добрих сторінок. Врешті-решт все розсудила історія, з волі якої Львів по Другій Світовій війні зробився цілковито українським.
Але наш обов’язок пам’ятати про тих, хто боровся за українськість цього Львова. І тим більше боровся не багнетами і не бомбами, і не терористичними нападами, а боровся читанням українською мовою і для українських студентів лекцій з медицини, права, технічних дисциплін чи філософії.
А відтак я маю надію на те, що й львівська демократична (я вірю) влада зрозуміє, що будинок Українського таємного університету є не просто одним із об’єктів міської нерухомості, а однією із найвизначніших пам’яток нашої національної історії. А відтак має бути збережений за будь-яку ціну.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Говорить Радіо Свобода!
Київ, 30 серпня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову з вами ми - журналіст Радіо Свобода Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Добрий вечір, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Не раз у своїй історії українство демонструвало здатність виживати за таких обставин, за яких хтось інший, імовірно, склав би зброю.
Максим Стріха: Галичину прийнято називати “Українським П’ємонтом”. І справді, в ті часи, коли в царській Росії все українське було під суворою забороною, саме тут, у Львові, могли друкуватися українські письменники, саме тут розбудовувалася мережа українських наукових, культурних, фінансових, кооперативних і навіть політичних товариств.
Але українське культурне життя Галичини завжди доводилося розбудовувати в запеклій боротьбі з поляками, які вважали українську Галичину своєю.
Коли відбувся Листопадовий Зрив 1918-го року, українська влада у Львові протривала лишень 10 днів. І це й не дивно, бо поляки складали тоді понад 50% населення Львова, а україномовні села навколо все ж таки не могли відстояти українськості столиці тодішньої Галичини.
ЗУНР до Львова вже так і не повернулася. А коли вона впала під багнетами польської армії, і коли Галичину було визнано польською спершу угодою Петлюри з Пілсудським, а потім Ризьким договором, Друга Річ Посполита погодилася надати цьому краєві автономію, сприяти культурному розвиткові українців.
На жаль, все це лишилося голою декларацією. Натомість тривала насильницька полонізація, переслідування всіх українських установ.
Сергій Грабовський: Загальні процеси не в останню чергу торкнулися освітньої сфери. Слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: 14 серпня 1919 року польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті та заборонила навчання в ньому осіб, які не служили у польському війську і не були польськими громадянами.
У відповідь Наукове товариство імені Тараса Шевченка організувало у вересні університетські курси для української молоді. Невдовзі подібні курси заснували також Товариство українських наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійний інститут.
Проте польська влада заборонила діяльність усіх українських університетських курсів. Відтак, українська спільнота Львова організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.
У липні 1921 року вони були перетворені на Український таємний університет, зразком для якого стали західноєвропейські університети.
До складу університету входили філософський, правничий та медичний факультети і 15 кафедр. У ньому викладали 65 професорів і навчалися близько півтори тисячі студентів.
Сергій Грабовський: Розповідь продовжує львівський краєзнавець та публіцист Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин: Слово “таємний” у назві цього університету – це слово символічне і знакове. Воно не має нічого спільного з таємницями схожими, приміром, на таємниці масонів, розенкрейцерів чи ще якихось учених співтовариств Середньовіччя. Він не був таким, як, скажімо, нелегальні навчальні курси чи навіть вищі школи під час нацистської окупації, які облаштовували поляки, де через брак, відсутність польських освітніх установ молоді люди могли отримати на території Генерального губернаторства, окупованого нацистами, освіту.
Те, що організовували поляки в 1940-их роках, то це були справді підпільні, нелегальні навчальні заклади, які, якщо їх німці викривали, то, звичайно, на їхніх організаторів спадали серйозні репресії.
Український таємний університет у Львові був таємною установою радше символічно. Польська поліція прекрасно знала те, де відбуваються заняття, хто бере в них участь, як організована структура.
Університети загалом таємними не бувають, адже вони мусять видавати дипломи, які повинні конвертуватися, визнаватися бодай в якихось середовищах, в якихось країнах.
Львівський таємний український університет видавав дипломи, які визнавали заклади і офіційні установи Німеччини та Чехословаччини, двох країн, де до українців і української справи ставилися з симпатією.
Звісно, в самій Польщі цей диплом не міг бути визнаний.
Була ще одна специфіка. В Таємному університеті існували різні факультети. Так от, ті, хто вчився на медичному та технічному, умовно кажучи, факультетах у вищій технічній школі, вони продовжували своє навчання через два роки у вищих школах за кордоном, переважно у тій же ж Німеччині і Чехословаччині. Бо, зрозуміло, без лабораторій, без ректорських, без якихось музеїв анатомічних і тому подібних закладів стати професіоналом у цих галузях неможливо.
Натомість простіше було тим, хто студіював право і філософію (до філософії тоді зараховували також, скажімо, історію чи філологію), бо вони могли, звісно, просто користуватися книжковими колекціями своїх професорів чи українських освітніх громадських організацій, які базувалися у Львові. Звичайно, їм було простіше навчатися впродовж 4 років.
Власне, це найдовший термін, який можна було вчитися. Ті, хто вступив у Таємний університет, записався до нього 1921 році, студіювали до 1925 року, таким чином, власне, 4 роки і навчалися.
Максим Стріха: Слово “таємний” в назві університету означало не так реальний статус, як виклик української спільноти панівній польській владі, яка не дала відрити легальний український університет, справа про відкриття якого була полагоджена ще за часів Австро-Угорщини.
Історія має тенденцію відплачувати. І чи думали ті поляки, які, стверджуючи польськість Львова на початку 1920-их вдавалися до репресивних заходів проти української освіти, що за якихось 20 років їм воздасться сторицею вже від нових окупантів – німців.
Сергій Грабовський: Віталій Пономарьов продовжує свою розповідь про Український таємний університет у Львові.
Віталій Пономарьов: Ректором Таємного університету став професор Василь Щурат, який одночасно завідував кафедрою української літератури. Однак того ж року він був заарештований польською владою.
Наступним ректором був обраний професор медицини Мар’ян Панчишин, а згодом професор Євген Давидяк.
У Таємному університеті викладали майже всі українські вчені та фахівці, що мешкали тоді у Львові. Натомість усім польським університетам був оголошений бойкот.
Через переслідування польською владою студентів та професорів університету його сенат 15 листопада 1922 року звернувся по захист до Ліги Націй. Польська влада зобов’язалася відкрити український державний університет до кінця 1924 року, проте не дотримала зобов’язання, натомість посилила репресії проти Таємного університету.
Наприкінці 1925 року Львівський таємний університет припинив свою діяльність, а його майно було передано іншим українським організаціям. Тоді ж і з тих самих причин була закрита і Львівська таємна українська висока політехнічна школа.
Сергій Грабовський: Цю розповідь продовжує і доповнює Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин: Навчалися там дуже багато цікавих, яскравих особистостей, насамперед з українських націоналістичних середовищ, які потім стали опорою націоналістичного руху ОУН у 1930-40 роках.
У Львові взагалі ситуація після кривавого україно-польського конфлікту 1918-1919 років була дуже непростою під оглядом становища, власне, в цьому місті інтелігенції, людей розумової праці.
Багато хто з інтелігенції (треба підкреслити, що люди розумових професій складали в українському суспільстві тогочасної Галичини десь 1% на 94% селян) становили кістяк адміністрації ЗУНР. Вони, звісно, емігрували разом з урядом, коли ЗУНР втрачала територію, а потім за кордон. Мінімум до 1923 року основний кістяк галицької інтелігенції перебував за кордоном на еміграції. В кожному разі не міг брати участі в жодних освітніх програмах.
В 1919 році був трансформований Львівський університет. Там в кожному разі були українські кафедри, доволі багато їх було. В 1919 році вони були ліквідовані, а все навчання перейшло на польську мову.
Така ситуація продовжувалася доволі довго. Навіть після того, як 15 березня 1923 року Рада послів Антанти офіційно визнала право Польщі на те, щоб впродовж, принаймні, 20 найближчих років здійснювати контроль над територією Галичини. Тобто, все було визнано легально, нормально, і з точки права міжнародного права Польща могла в принципі чинити на власну руку на території Галичини.
Національні меншини мали за рішенням і Версальського договору 1919 року і за рішенням Ради послів 1923 року отримати університет. Але польська влада категорично заперечувала тому, щоби цей університет розташовувався у Львові.
Зрештою, тут було просто дуже мало українців. Створення тут університету створювало б тут таку ситуацію, що сюди б спеціально українці приїжджали на навчання, а потім тут оселялися. Польські націоналістичні середовища не хотіли цього допустити.
Вони пропонували, скажімо, в 1920 році щоби університет український був створений в Станіславові (Івано-Франківську). Потім цю ідею обидві сторони відкинули і навіть припинили обговорювати.
Потім в 1920-их роках вони обговорювали доволі довго, українська і польська сторони, ідею про створення українських відділів у Ягелонському університеті в Кракові.
Зрештою, у 1930-их роках було створено такі замінники української вищої освіти у Варшаві.
У Львові з 1928 року існувала тільки Богословська академія, єдиний вищий навчальний заклад, де можна було навчатися українською мовою.
Ну, а взагалі в місцях, де українці проживали як меншина чи як діаспора, то якісь повноцінні навчальні заклади існували тільки в Чехословаччині, починаючи з 1923 року (Вільний університет в Празі, Господарська академія в Подєбрадах, Педагогічний інститут ім. Драгоманова) аж до середини 1930-их років, коли чеська влада віддала перевагу і преференції так званим русинам, то ці заклади почали закриватися.
Дуже велике значення для того, щоб функціонували подібні вищі школи навіть у важких умовах напівпідпілля, цькування, голоду, відсутності платні, аби підтримати це все відіграли українські громадські організації: НТШ, Товариство наукових викладів ім. Петра Могили, “Рідна школа”, товариство “Союз українок”...
Буквально вся українська громадськість жертвувала останні можливості, останні копійки свої на те, щоби цей університет функціонував і працював.
Максим Стріха: Справді, мало хто пам’ятає вже про те, але в розташованому серед українського моря Львові 1926 року жили якихось 16% українців. І відкриття тут українського університету автоматично означало зміну цього балансу.
Польська влада, яка загалом не була владою, подібною до нацистської, бо все ж таки (я хочу це підкреслити!) якось українські інституції за тієї влади жили, і той Таємний університет не було розгромлено протягом однієї ночі, а існував він все ж таки аж 4 роки, хоч зазнаючи нагінок, але оця польська влада готова була відкрити інституції українські чи то в провінційному Станіславові, який не мав такого символічного значення, чи то в Кракові, який був запевно ж польським, чи то у Варшаві, польськості якої ніхто ніяк не міг порушити. А от змінити баланс у столиці Галичини, Львові, на це польська влада піти не могла.
Сергій Грабовський: Максиме, а тим часом зараз той львівський будинок, у якому у 1921 – 1925 роках читалися лекції Українського таємного університету, перебуває на межі руйнації.
Чи не означає це, що на межу руйнації хтось навмисно ставить й український національний дух, який цей університет зберігав за тих дуже і дуже складних часів?
Максим Стріха: Наші стосунки з поляками були складними. Як часто буває у сусідів було чимало лихого, хоча, з іншого боку, можна знайти і чимало добрих сторінок. Врешті-решт все розсудила історія, з волі якої Львів по Другій Світовій війні зробився цілковито українським.
Але наш обов’язок пам’ятати про тих, хто боровся за українськість цього Львова. І тим більше боровся не багнетами і не бомбами, і не терористичними нападами, а боровся читанням українською мовою і для українських студентів лекцій з медицини, права, технічних дисциплін чи філософії.
А відтак я маю надію на те, що й львівська демократична (я вірю) влада зрозуміє, що будинок Українського таємного університету є не просто одним із об’єктів міської нерухомості, а однією із найвизначніших пам’яток нашої національної історії. А відтак має бути збережений за будь-яку ціну.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Говорить Радіо Свобода!